Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 40)
— Непогано.
— З чого вирішили починати свою роботу?
— З заяви.
— Що? З якої заяви?
— Ну… з заяви про звільнення.
— Послухайте, юначе, коли ви кинете звичку жартувати недоречно й невчасно?
— А я і не жартую. Просто я… просто мене товариш Халіков спитав сьогодні, маю я совість чи ні.
— Ах, он воно що! Значить, він устиг і вас атакувати? — Каромат-опа встала й пересіла поруч зі мною на диван. — Не звертайте уваги. Вчора він зайшов до мене, говорив те ж саме. Я його присоромила. Але він, розуміється, така вже людина. Давно лучив у начальники відділу, та не вийшло, райком не затвердив його кандидатуру. От він і сердиться, не знає, на кому зігнати злість… За день-два це в нього пройде… Взагалі він людина непогана, і досвід роботи має чималий… Але безхарактерний, не самостійний, безініціативний. То які ваші плани?
— Саме сьогодні мав поміркувати над ними.
— Зверніть якнайбільшу увагу на профілактику злочинів, перевиховання тих, хто спіткнувся. І ще: люди повинні знати основи законодавства. Це вимога партії на сучасному етапі.
— Докладу зусиль.
— Завтра принесіть план мені на затвердження.
— Можна йти?
— Ідіть.
Халіков тим часом сидів у моєму кабінеті.
— Чого вас викликали? — поцікавився він.
— Перевірити, чи є у мене совість.
— Ну і як, вияснили?
— Вияснили. Але про це, виявляється, вам казали ще вчора.
Халіков мовчки пішов до дверей, так викарбовуючи крок, що, здавалося, хотів пробити підлогу.
Після того, як він пішов, я ще довго сидів у препоганому настрої, несила було взятися за роботу. Не витримав, пішов до Салімджана-ака: дуже вже самотнім відчув себе. Полковник зустрів мене звичайними словами: «Слухаю вас, товаришу молодший лейтенант». Я розповів йому про інцидент з Халіковим — усе як є. Наставник мій, людина, як відомо, поміркована, вислухав мене з якоюсь навіть байдужістю, а потім усміхнувся і сказав:
— Хочу нагадати тобі нашу старовинну східну притчу. Ну, та ти не так уже й давно ще піонером був, читав її, напевне, у прекрасній обробці відомого поета Маршака. Пам'ятаєш, як старий і хлопчик їхали на віслюкові?.. Як вони весь час пересідали, пам'ятаєш? Отож не треба бути схожим на того старого, свою думку треба мати, а не догоджати першому-ліпшому. І ми всі, і райком тобі довіряємо. Будь самостійним, більше впевненості в собі!
Тут знову відчинилися двері і на порозі стала наша секретарка. І що це вона сьогодні наче переслідує мене!
— Товаришу Кузиєв, тут давно вас чекає якась дівчина! — І гучно грюкнула дверима, ніби гнівалася на мене за щось.
— Дівчина? Яка дівчина? — спитав Салімджан-ака, наче хотів сказати: «Ого, та тут, бачу я, йдеться не про жарти!»
— Невістка ваша ніби завітала… — пожартував я, намагаючись приховати ніяковість.
Дівчина, яка вразила моє серце
У приймальні… — вві сні це чи насправді?! — сиділа… Фаріда! Ота Фаріда, що часто снилася мені з цілою мискою пельменів у руках, Фаріда, яка ввижалася мені щоразу, коли бабуся заводила балачку про моє одруження! І ось вона сама прийшла провідати мене!
Ох, Фаріда! Як вона подорослішала, погарнішала, рум'янець на всю щоку, — одне слово, розквітла Фаріда, як троянда. Кажи ж їй щось, Хашиме, адже це Фаріда! Прийшла провідати тебе!
— Хашиме-ака, ви мене не впізнали?
Який у неї м'який, ніжний голос: слух пестить!
— Упізнав, чом не впізнати, — відповів я. — Просто дивлюся на вас так тому, що дивуюся, як це ви прийшли без пельменів…
— Ой, завжди ви жартуєте! — Фаріда опустила очі.
Я провів дівчину до свого кабінету, посадив на диван. Сам сів поруч. Запала ніякова мовчанка. Дивно, ніколи я не був недорікою, сором'язливим, а тепер червонів і бентежився, мов красна дівиця. Я відчував, що збентежені мої руки, ноги, навіть ніс. Руки огидно тремтіли, і я злякався — ще подумає красуня, що я випиваю… До всього ще й ніс почервонів і вкрився крапельками поту — так завжди буває, коли я дуже хвилююся. Отако взяв би зараз ножаку й одрізав його… А кучеряве Фарідине волосся таке м'яке, шовковисте… І одягнена зі смаком: голубий джемпер і спідниця під колір. О, це чудова дівчина, таких немає ніде, ні в нашому кишлаку, ні в усьому світі!.. Так, але ж треба, мабуть, щось сказати їй?
— Я… я прийшла до вас з проханням… — Добре, що Фаріда почала розмову сама.
— Що б ви не попросили… кхм… — клятий кашель!
— Ми готуємо святкову стінгазету… А ви ж пишете вірші…
— Вірші? Хіба?
Он воно в чім річ! Ще коли був я «божевільним», то й справді утнув кілька жартівливих рядків, аби посмішити Фаріду, і, правду кажучи, прибрехнув трохи, що залюбки стружу вірші. Дещо я тоді так і не встиг прочитати дівчині. Може, скористатися з нагоди зараз?
— У мене якраз є один віршик, присвячений вашій благородній роботі. Послухайте, може, підійде?
Фаріда дзвінко засміялася.
— Об-бо, Хашиме-ака, вам би не в міліції, а в цирку працювати.
Зрадівши, що мій скромний витвір сподобався, я теж реготнув.
— Після весілля неодмінно перейду до цирку.
При цих словах погляди наші стрілися і, чесне слово, сталося якесь електричне явище. У всякому разі, іскри були; й нам знову стало ніяково. Так ми просиділи ще трохи, вже не дивлячись одне на одного, щоб знову не викликати короткого замикання.
— Піду я, Хашиме-ака… — сказала Фаріда, ледь помітно зітхнувши.
— Я вас проведу, — підхопився я хутко, хоч зовсім не хотів, щоб вона так скоро пішла.
Пройшли коридор, вийшли надвір. Мій нещасний язик геть відмовив мені знову. А зустрічні тільки те й знали, що світили на нас очима та кидали дотепи кожне на свій лад:
— А-а, красуня, попалася в руки міліції!
— Товаришу молодший лейтенант, ця дівчина — грабіжниця, вчора вона наскубла в нашому саду цілий жмут усьми![23]
— Не хвилюйся, дівчинко, все гаразд, повідомимо твоїм батькам, куди ти потрапила.
— Ай-яй-яй, казали ж тобі, голубонько, не носи коротких спідниць — погано буде. От тобі й наслідок — у міліцію попала.
Іншим разом я зумів би відповісти на ці жарти, але зараз я був, як і раніше, німий, сором'язливість скувала мене залізними лещатами. До того ж, я чомусь ще й оглядався назад, наче боявся погоні.
Як відомо, всьому буває кінець: ми підійшли до будинку Фаріди. Вона, виявляється, живе зовсім недалеко — на початку нашої вулиці. Батько її працює директором мелькомбінату.
Назад я не йшов, а летів. Хотілося співати, танцювати, обнімати, цілувати перехожих. Попереду мене котився малюк, який трохи відстав від матері. Я підкинув його високо вгору й розцілував.
— Ти розумієш, братику, я сьогодні бачив Фаріду! Але де там йому зрозуміти!..
У райвідділенні діялося щось неймовірне. Хтось кудись біг стрімголов, без угаву дзвонили телефони. Дорогу мені заступила секретарка.
— Товаришу Кузиєв, — сказала вона, — Адил Аббасов утік з тюрми.
— От і добре! — вигукнув я, не маючи сили збагнути суть цього повідомлення.
— Та що ви, з глузду з'їхали?! Я кажу, втік проводир зграї Адил Аббасов!
— Можете мене привітати, — подав я руку Ліляхон.
— Ви його спіймали?
— Фаріда сьогодні приходила до мене!