Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 39)

Дома я застав Салімджана-ака разом з сином, за столом на веранді. Видно, посперечалися: обидва нахмурені, не дивляться один на одного. Біля дверей стоїть упакований чемодан Каріма-ака, поверх нього лежить плащ. Помітивши їхній стан, я пішов до себе в кімнату, переодягся. Потім наколов трісочок, розпалив самовар і лише після цього повернувся на веранду. І знову невчасно.

— Каріме, я вважаю, ти дієш необачно, — схвильовано каїнів Салімджан-ака.

— У мене немає іншого виходу, — відповів Карім-ака, не підводячи голови.

— Але ж ти мусиш подумати і про мене, адже я не такий уже молодий…

— А ви? — Карім підхопився з місця. — А ви думали про мене, ви пам'ятали, що я ваш син? Справжні батьки, якщо син потрапив у біду, роблять усе, щоб врятувати його. А ви що зробили? Можна сказати, зв'язали руки й ноги і здали, як барана, в міліцію.

— Я виконував свій обов'язок, сину…

— Ви хотіли бути чистеньким перед людьми, державою, перед своєю совістю, так же?

— Так, сину. Не чистеньким, а чистим, — твердо відповів Атаджанов, хоч нелегко, видно, йому це давалось.

— Та ви піклувалися про свій авторитет, про свою честь і совість, але ні крапельки не подумали про мене, про мою хвору матір. Проміняли мою долю і життя матері на свій авторитет?

— Але ж ти вчинив злочин! — стукнув Салімджан-ака по столу кулаком. — Кожен злочинець, хто б він не був, мусить дістати заслужену кару.

— Не прикидайтесь!

— Як ти зі мною розмовляєш?!

— Я розмовляю з вами останній раз. — Карім-ака сів на диван. — Тому я мушу сказати все, що думаю. От ви сказали, що кожен злочинець має бути покараний. На це я відповів, що ви брешете. Чому я так сказав? Тому що ви визволили н в'язниці співучасницю багатьох злочинів, жінку, яка нібито ввела на вас наклеп, облила багном, — Шарифу Усманову.

— Її не притягали до відповідальності тому, що вона вчасно зізналася у своїй провині, допомогла викрити співучасників.

— А я, адже я теж зізнався?

— Тільки після того, як тебе викрила міліція, тобто я, її представник.

— Хіба неоднаково?

— Неоднаково, сину мій, ні. Між зізнанням під тиском доказів і добровільним каяттям різниця, як між небом і землею. Крім того, у Шарифи немовля.

— Так, так, я й забув, що в мене з'явився братик!

— Мовчати! — вибухнув Салімджан-ака; в одну мить він опинився біля сина, ухопив його за петельки, притяг до себе. — Звідки ти набрався цієї мерзоти?

— Відпустіть!

— Відповідай! Хто тобі все це нашептав, я питаю?

— Листа одержав. Ще там, у колонії… Якраз перед звільненням.

— Від кого?

— Лист був без підпису.

— І що ж тобі писали?

— Що батько не посоромився посадити тебе, рідного сина, але визволив з в'язниці свою… коханку.

— Що?.. І ти міг повірити?! Де цей лист?

— Я його порвав.

— Дурень! Покарання не пішло на користь, бачу, людиною ти так і не став. — Салімджан-ака відпустив сина, безсило впав на стілець і замовк, обхопивши голову руками.

Нарешті щось зачепило і цього байдужого Каріма за живе, він заходив по кімнаті, схвильовано заговорив:

— Ви не маєте права стверджувати, що біда моя пройшла для мене безслідно! Я закінчив там школу, до того ж з хорошими оцінками. Вчора ви самі ж розцілували мене, коли побачили мій атестат! А ще ви бачили вчора Почесні грамоти, що їх вручено мені за працю, якою я спокутав свою провину, свою ганебну легковажність. Я там ні від чого не ухилявся, ні, виконував по дві-три норми, — ось за що і маю подяки. Ось чому ви й не маєте права казати, що я не став людиною… Батьку, зрозумійте мене правильно, мені несила забути… Якби мама була жива, може, я й зміг би… Мама вмерла, страждаючи через мене, а ви…

— Годі! — простогнав Салімджан-ака.

— Батьку, простіть мені. Інколи я жалію вас, знаю, що вам теж нелегко. А іноді ночами не сплю, проклинаю вас: ви і виховати не змогли мене, і з тюрми не схотіли визволити. Мені треба ще багато в чому розібратися. Тому буде краще, якщо я поїду. Жити разом ми не зможемо…

— Що ж, коли так… Куди ти вирішив їхати?

— В Мирзачулі, я чув, деревообробний комбінат побудували. Хочу туди податися.

— На дорогу дати тобі грошей?

— Ні.

Карім-ака одвернувся, пішов у кімнату. Повернувся за хвилину, притискаючи до грудей материне фото, вставлене в рамку, взяв чемодан. Я дивився йому вслід, на його плечі, що здригалися, і ждав, коли він оглянеться. Ні, не оглянувся.

Самовар википів до половини. Нарешті я отямився, заварив міцного чаю, повернувся на веранду. Салімджан-ака сидів на краєчку дивана, дивився прямо перед собою.

«Будь самостійним, сину мій!»

Як то кажуть, біда сама не ходить. Другого дня — знову неприємності. Виявляється, голова місцевкому Халіков рішуче заперечував проти мого нового призначення. Салімджанові-ака довелося встряти з ним у суперечку, захищаючи мою кандидатуру, а це ще більше роздратувало Халікова.

Халіков. Що правда, то правда — Хашимджан показав себе сміливим, бойовим працівником. Але хоч би які він творив чудеса, Хашимджан ще молодий, в органах працює надто мало, тим часом у нас є працівники з п'ятнадцятирічним стажем, цілком гідні цього призначення.

Атаджанов. Як відомо, розум залежить не од віку і не від стажу. За короткий строк Хашимджан зробив стільки, скільки, може, не зміг зробити ніхто з-поміж нас, досвідчених.

Халіков. Я буду скаржитись у райком.

Атаджанов. Я висунув кандидатуру Хашимджана, попередньо порадившись з товаришами в райкомі.

Халіков. Їм, напевно, невідомий справжній стан речей.

Атаджанов. Підіть навчіть їх, вкажете помилку.

Халіков. Все одно я і далі стоятиму на своєму.

Атаджанов. І я також не збираюся міняти своєї думки.

Халіков. Це ми ще подивимось.

Атаджанов. Подивимося, звичайно, чом не подивитися?!

І от сиджу я собі, нічого не знаючи, розіклавши папки, обмірковую, з чого ж починати справи. А щоб полегшили процес мислення, вистукую пальцями по столу дуже душевну мелодію «Чудові гранати в твоєму саду».

І тут увіходить Халіков, я його, як належить, вітаю, а він замість здрастуйте:

— Совість у вас є? — каже. — І вам не соромно?

— А чого мені має бути соромно? — питаю.

— Не прикидайтесь дурником, — відповідає. — Ви працюєте зовсім недавно, а встигли перебігти дорогу заслуженим людям.

«Он воно що! — думаю. — Але набивався». Гаразд, якщо йому потрібна моя посада, хай бере її. Правду кажучи, мені й самому не до душі ця витівка. Краще повернутися в кишлак, ліпити кізяки, аніж здаватися вискочкою якимось.

Я взяв аркуш паперу, дістав ручку. Халіков пильно дивився на мене. І саме в цю мить у двері просовується розкішно причесана голівка нашої секретарки Ліляхон.

— Вас викликають у партком.

— Гаразд, прийду.

— Не «гаразд», а зараз, негайно.

Голівка зникла, демонструючи неможливість найменшого заперечення. Довелося залишити Халікова у кабінеті і йти в партком. Каромат-опа була в доброму гуморі, мабуть, донька не страйкувала сьогодні, відмовляючись іти в дитсадок.

— Як справи, товаришу начальник відділу? — спитала Каромат-опа, показуючи очима на диван.

Я сів.