Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 38)

— А на операцію вона згодна?

— Згодна.

— А весілля коли?

— Думка до Травневих свят і справити. Музикантів, сподіваюся, ти сам привезеш з міста.

Зорі на небі давно погасли, півні замовкли, видно, повели своїх курей на ранкову трапезу. А ми з Закіром ніяк не могли наговоритися, прощалися кілька разів, і знову все починалося спочатку.

Так і коротав я час: сьогодні гомоню щиро з Закіром, завтра розумуємо з гарбузоголовим Арифом. У цього теж набралося новин купа. Попросила Саддиніса (якщо пам'ятаєте, ще в шостому класі вона взяла наді мною шефство) підремонтувати їй зуби, але ж мало того, що цей молодець заговорив її зуби, він за одним заходом і голову закрутив. Ариф, передбачливий хлопець, заявив, що влітку одержить відпускні і майбутній тещі теж уставить золоті коронки. «Після цього вже й посватаюсь — відмови не буде», — казав Ариф, потираючи руки.

Найдужче ж припала до душі моя відпустка моїй улюбленій бабусі. Вона цілими днями не вилазила з машини: до тітоньки Хаджар, яка живе від нас за чотириста метрів, і то їздила на машині — по дріжджі там чи по сито. І їде, головне, по пояс висунувшись із віконця «Волги».

— Ну хіба так можна? — спробував я одного разу зауважити їй.

— Не твоє діло, шелихвіст, — огризнулася вона. — Я хочу добренько насолити цій язикатій Хаджар.

Крім виконання обов'язків особистого шофера бабусиного, я з татом заходився заготовляти на зиму дрова: зрубали стару всохлу урючину, розпиляли на колоди, потім я наліпив гору кізяків, якими обклав усі наші пласкі дахи; ще з'їздили з бабусею на базар, продали усю її сушню — персики, урюк, яблука.

Одного разу ми копали з батьком грядку під ранні помідори. На стежечці з'явилася бабуся. В одній руці вона несла пузатий чайник, у другій — тарілку ізюму. Тато сів пити чай, а я продовжував щосили махати кетменем.

— Хашимджане, лошатко моє, а чого ти не п'єш чаю? — аж надто вже турботливо поцікавилась бабуся.

— Я тільки що напився води.

— Як ти вважаєш, синку, може, настав час засилати сватів до доньки Хаджар? — ще м'якше, ще лагідніше спитала бабуся.

Так, не даремне було моє побоювання.

— Не треба, — відмахнувся я, наче мене полоскотали між ребрами. — Мати балакуча, отже, і донька виросла така ж.

— А що скажеш про доньку тітоньки Халчі?

— Таж вона не ходить, а хилитається, мов качка.

— Хай Рашидахон стане тоді моєю невісткою.

— Мені дзиги не потрібні.

— А хто тобі потрібен?

— Мені потрібна Фаріда.

— Це ж яка Фаріда?

— Та, що добре вміє ліпити пельмені. З психлікарні.

— З психлікарні?.. Ти, видно, сам з глузду з'їхав! — бабуся грізно пішла на мене.

На моє щастя, до двору ввійшов секретар сільради. Дуже схвильований.

— Товаришу Кузиєв! — гукнув він здалеку. — Щойно дзвонили з міста. Наказано вам негайно виїхати.

І плакав я, наче батька рідного втратив…

Я лечу в місто. Витискаю з машини все, на що вона здатна, а мені здається, ніби стою на місці. Невже Салімджанові-ака знову погано… Адже йому не можна було так перевтомлюватись… Невже… Ні, ні — про це не можна думати. А може, Адилу вдалось утекти? Припущення, одне страшніше за друге, отруювали свідомість.

Дорогу перед будинком Салімджана-ака було чисто заметено, густо полито водою. На спиляній усохлій тополі, що лежала біля дувала й заміняла лавочку, сиділи аксакали. У двір заходили й виходили незнайомі мені люди… Очі вмить заслала імла, серце скажено застугоніло: отже, збулося те, чого я найдужче боявся. Виходить, я втратив найдорожчу людину, наставника і вчителя, не зміг навіть попрощатися з ним, почути його останні слова!

Проклята смерть!.. Я не міг далі стримуватися: голосно заплакав і, приказуючи, як заведено у нас у кишлаку «О-о батьку, на кого ж ти нас покинув?! Залишив сиротами!» — пішов до двору. Назустріч мені вибіг Нігмат-ака, блідий, прикро вражений.

— Хашимджане, та чого ти? Прошу тебе, заспокойся.

Я заплакав ще дужче:

— Ти серце моє забрав з собою, батьку рідний, як мені жити тепер без тебе?!

— Кому кажуть, заспокойся?! — крикнув Нігмат-ака, заступаючи мені дорогу.

Відштовхнувши його, я кинувся у хвіртку, щоб устигнути попрощатись, припасти до грудей свого улюбленого наставника… і завмер просто на порозі, як машина, у якої несподівано кінчився бензин.

У дворі було повнісінько людей: сусіди, друзі Салімджана-ака. Веранда, схожа на салон трамвая, була напхом напхана співробітниками міліції — погони так усуціль і сяяли. У дворі на сурі розташувалися хлопці з самодіяльного ансамблю: саме тої миті, коли я став у хвіртці з своїм риданням, вони заграли запальний танок. Лише тоді я зрозумів, як жахливо сплохував. Але що тепер оце робити? Хоч провались від сорому. Та й Салімджан-ака може образитись!.. Треба знайти вихід. Нум прикинуся п'яним. Адже саме в п'яному вигляді люди роблять усякі дурниці.

Я розкинув руки, закрутився на місці, гучно притупуючи ногами, які й досі тремтіли.

— Е, подивіться, Кузиєв завітав!

— Завітав, але ж п'яний!

— Видно, знову на ревізії побував!

— Танцюй, хлопче, піддай жару!

— Отак воно і є: самі Нап'ються — і нічого, а ковтнемо ми, грішні, — враз на п'ятнадцять діб!

Я, звісно, добре чув ці то осудливі, то захоплені вигуки, але, як то кажуть, нуль уваги — продовжував свій шалений танок. Мало того, вицупив у коло двох дівчат з міського паспортного столу, потім ще двох хлопців, зовсім не знайомих, а глядачів примусив плескати в долоні у такт, що вони і виконали залюбки. Я вже почав знесилюватися від утоми, як раптом коло розпалося.

— Хашимджане, сину мій! — назустріч мені йшов Салімджан-ака. Я завмер, ждучи прочухана. Але Салімджан-ака по-богатирськи обняв мене, одірвав од землі, поцілував у чоло.

— Карім приїхав, синку, Карім наш повернувся!…

Карім-ака виявився хлопцем на всі сто: навіть вищий, стрункіший, ніж його змальовував полковник. Наче його навмисне виготовили в якомусь люкс-ательє, щоб люди милувалися.

— Якщо я не помиляюся, ви — Хашимджан, — сказав він, підходячи до мене.

— Так, він і є, — пробурмотів я і вмовк. Така вже у мене вдача: то невлад говорю, доки люди не очманіють, то, коли треба, слова путнього не знайду, щоб підтримати розмову. Стою як бовдур, усміхаюся якоюсь неживою, намальованою посмішкою. Дякувати, Карім-ака сам заговорив.

— Я знаю, Хашимджане, ви розрадили гірку батькову самотність… — Він зітхнув. — Дуже вдячний вам за це.

— Та як там, де там уже…

— Я одержав усі листи, що ви писали разом з батьком. Спасибі.

— Нема за що.

— Я просто зачитувався вашими жартами. Та ви природжений гуморист!

Не знаходячи слів, я просто кивнув головою. І чого я мовчу, наче в рота води набрав? Адже цим я ставлю Каріма-ака в незручне становище! Не моєю ж ідіотською посмішечкою підійшов він тішитися.

— Каріме-ака, гадаю, ми з вами ще наговоримося досхочу, — нарешті промовив я. — Якщо ви не проти, піду допоможу на кухні. Он скільки народу почастувати треба…

Я перевдягся у цивільне, засукав рукава й став до роботи. Крутився як білка в колесі: бігом носив повні чайники, подавав шашлики, підкидав дрова у вогонь, міняв тарілки (правда, штук п'ятнадцять побив за першим разом), — одне слово, знову відчув себе нормально. І працював до півночі, поки не пішли останні гості. Показав-таки гостям і Карімові-ака, що я вірний і люблячий син свого названого батька полковника Атаджанова.

«Ні, ви не були мені справжнім батьком»

Уранці мене чекали нові радісні вісті. Зібралися ми у кабінеті Алі Усманова на коротку нараду-літучку. Тут я дізнався, що Хашимджану Кузиеву, тобто мені, присвоєно звання молодшого лейтенанта. Полковника Уеманова призначено начальником обласного управління міліції; його кандидатуру вже затверджено у міністерстві. А мій учитель полковник Атаджанов ось уже тиждень як керує нашим відділенням. Була й четверта новина… ви вже пробачте, не подумайте, що вихваляюся — адже за цей гріх дехто й донині частенько докоряє мені, — але якщо змовчу, то вийде, що приховую правду. Отже, таке. Молодшого лейтенанта міліції Хашимджана Кузиєва, виявляється, призначено виконуючим обов'язки начальника відділу по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності, тобто обехеес. У масштабі району, звичайно.

Прощаючись з нами, Алі Усманович усміхався, але ми ж то бачили, що йому трошечки сумно.

— Друзі мої! — сказав він. — Ви всі знаєте, що колись я був робітником, а прийшов у міліцію завдяки наполяганню Салімджана-ака і за покликом серця. І якщо завоював якийсь авторитет, то це завдяки колективу, тобто вам, дорогі друзі. Я навіки зобов'язаний своєму наставникові, вихователю і другові Салімджану-ака, а також нашій розумниці-парторгові Каромат Хашимовій. Кажуть, хто не працює, той не помиляється. Я теж припускався помилок, є в мене свої вади; але товариші, коли було треба, завжди навертали мене на добру путь. Я дуже полюбив і наших молодих працівників, таких, як Сурат Арипов, Адил Шарапов, Хашимджан Кузиєв. Вони добре починають, краще, ніж я, хоч труднощів у них менше, ніж у нашого покоління. Сподіваюся, мої молоді друзі, ви нас і надалі не підведете. Я… мені… мені дуже важко розлучатися з усіма вами… — На цьому місці полковник геть розчулився і, щоб не показати своїх почуттів, швидко вийшов з кабінету.

Цей день був для мене по-справжньому радісним. Але пам'ятаючи, що є слово «авторитет», я усівся за свій стіл з таким похмурим і стурбованим обличчям, наче обмірковував якісь світові проблеми. Одначе надовго мене не вистачило. Схопився як ужалений з думкою: «А що як люди почнуть казати: «Ви подивіться, пику надув! Ходить, наче кілок проковтнув! Невже задаваку-кар'єриста пригріли?..» І я пішов по кабінетах, жартував, сміявся, сипав анекдотами. Так минув день. А надвечір я раптом зрозумів, що впав у крайність… Ох, важко бути начальником!