Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 36)
— Так-так, не ухиляйтеся, Адиле-ака!
— Не відпускай, Бадраче, доки не примусиш його затанцювати! — знову залунали п'яні вигуки.
Я думав, що «пан директор» відмовиться, але він слухняно підвівся, широко розкинув руки, наче ворон, що приготувався злетіти, крила, і попросив:
— Згода, тільки заспівайте для мене «Мою темноволосу».
з п'яним надривом завів Ариф-спекулянт…
— Так, недарма ми обрали тебе проводирем! — загукали присутні. Аббасов зробив останнє коло й сів на місце. Він важко дихав.
— Муталю!
— Слухаю вас, напутнику!
— Наповни чаші, братику, вип'ємо. Сьогодні найщасливіший мій день. Я завдав своєму ворогові ще одного удару!
«Чаші» — гранчасті склянки, піали, чашечки наповнилися вмить.
Безладну застольну розмову припинив атаман, щоб зібрати в усіх підлеглих належну плату. Із загальної купи грошей сяку-таку частку він кинув Муталю та Саллабадраку, решту запхав до портфеля. Одночасно вичитав спекулянтові за те, що той досі не розпродав на товчку завезений товар. При цьому сказав, що треба організувати аварію неподалік від лавки, що торгує дитячими колясками, — це має на певний час відволікти увагу автоінспекції, яка розташувалася поблизу.
— Це ви добряче придумали, вчителю! Організуємо, — пообіцяв спекулянт, притуливши руку до серця.
— Машину, яку треба угробити, я сам дістану, — пообіцяв Муталь.
У розмову встряли товстунець і директор клаптикового магазину: вони сказали, що торгівля тепер дуже жвава і не завадило б підкинути їм ще трохи соломи. Тим часом з'явилася як з-під землі баба-яга.
— Шурпа готова! — оголосила вона. — Допоможіть принести.
За хвилину палван-кукурудзник і Муталь унесли до підземелля величезну тацю, на якій височіла гора варених курчат. А ще за мить стало чути тріск молоденьких кісточок, смачне плямкання, вдоволене мурчання.
— Муталю! — крикнув Адил Аббасов, гикнувши.
— Наказуйте, напутнику!
— Налиймо бокали вщерть. Сьогодні я щасливий.
— Якщо щасливі ви, хазяїне, щасливі й ми! — докинув гендляр.
— Якби не ви, всі ми давно гнили б у в'язниці, — улесливо додав завідуючий клаптиковим магазином.
— Доки я живий — не бійтеся нічого! — тицьнув кудись Адил Аббасов указівним пальцем, наче револьвером. — Я всі закони обійду. Обехеес? Та він сам мене боїться. Головне, я паралізував його серце, й тепер незабаром їх усіх там розженуть. Так, ми ще поживемо на всю губу, еге ж, Муталю?
— Ваша правда, хазяїне, ще й яка правда! Ми ще поводимо їх за носа.
— А мені… мені чогось щоночі сниться начальник обехеес, — плаксиво зізнався Ариф-гендляр.
— І мені, — промимрив клаптиковий зав. — І зараз він наче стоїть перед очима… І голова крутиться… усе крутиться…
Анаша, здається, почала діяти: ці слова потонули у різноголосому ідіотському реготі присутніх:
— Хі-хі-хі! Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!
Я вирішив не марнувати часу даром: заходився потихеньку ікілзброювати очманілих злочинців. І раптом приміщення трусонув гучний крик:
— Анаша! Курка пахне анашею! — Це кричав Саллабадрак.
— Точно, тепер я зрозумів… м'ясо пахне анашею, — пробелькотів наш Аббасов, ледве продираючи очі, що злипалися йому. — Муталю, це твоя робота?
— Та побий мене боже, учителю! Хіба я собі дозволив би…
— Брешеш, ти мені підозрілий…
— Побий мене грім, якщо це я!
— Зараз я тебе поб'ю… — Адил поліз до кишені піджака, потім обмацав кишені штанів, похитнувшись, ледве дотягнувся до портфеля. Пістолета, звісно, не було й там.
— Пістолет!.. Украли!.. Бадраче, держи злодія!
І тут почалася така чубанина, що не намилуєшся! Бадрак став бити бандюгу Муталя, Адил Аббасов силкувався придушити гендляра, директор клаптикового магазину буцай голеною в живіт завскладом — одне слово, бійка була смішна, а не страшна, бо всі оп'яніли і знесилилися. Хвилин через десять затихли; так і поснули, зчепившись.
На цьому й закінчилося останнє бенкетування зграї Адила Аббасова.
— Ох і сміливець ти, виявляється, синку! Ох і батир! — захоплювався дядечко Муслім, коли вантажили банду в машину. — Диви, який здоровило лежить, невже і він не нагнав на тебе страху?
Я подивився на очамрілого горилоподібного Саллабадрака й відповів чесно:
— Було трохи, дідусю.
Вранці, коли в міліцію привезли скарби Адила-хитруна і викрадені у нас документи, операцію «По слідах Жовтого Дива», важливою частиною якої я керував особисто, можна було вважати закінченою. До того ж я здав начальству дві тисячі чотириста фотознімків і чотири тисячі двісті метрів магнітофонної стрічки — докази для майбутньої судової справи. Вирішили, що слідство поведе майор Халіков, великий знавець своєї справи. А невдовзі на службовій чорній «Волзі» я вирушив у рідний мій кишлак.
ЧАСТИНА III
Канікули в кишлаку
Таки дуже, виявляється, скучив я за рідним кишлаком! Як з'ясувалося, Закір, Ариф, Мирабіддінходжа також чекали на мене — ну просто як весняні пагони чекають сонечка. Уявіть — затримайся я ще хоч на тиждень, Закір сам приїхав би запрошувати мене на весілля.
Ні, краще розкажу все по черзі. Як я потім дізнався, другого дня, коли я здав усі документи і речові докази товаришеві Халікову, в кабінеті полковника Усманова відбулася нарада. На порядку денному стояло одне питання: яким чином відзначити самовіддану висококваліфіковану роботу сержанта Хашимджана Кузиєва по викриттю і знешкодженню великої групи особливо небезпечних злочинців. Хтось запропонував преміювати товариша Кузиєва грішми. Одначе мій наставник Салімджан-ака заперечив:
— Я вважаю, що відзначати Хашимджана грішми не можна. По-перше, він ненавидить гроші. По-друге, не вміє з ними обходитися: в один день може розпустити всю зарплату, а на другий — ходити стріляти у співробітників по п'ятірці.
Тоді виступив Алі Усманов.
— Якщо ніхто не заперечує, я запропонував би видати товаришеві Кузиєву безкоштовну путівку в міліцейський будинок відпочинку в Криму, а також оплатити дорогу в обидва кінці.
Заперечень не було. Навпаки, дехто навіть аплодував. Ось так я налагодився вже був їхати в Крим: хто ж відмовиться од відпочинку біля моря!
— Що-що?! — обурилася бабуся, почувши цю новину. — Який це ще Карим об'явився?
— Не Карим, а Кри-им!
— А що ти там загубив?
— Відпочивати буду.
— Відпочива-ати? І не соромно тобі, здоровому, як бик, хлопцеві качатися на ліжку день у день?
— Аніскілечки не соромно.
— Нікуди ти не поїдеш. Дома роботи по саме нікуди. Будеш ліпити кізяки.
— Кізяки?!
— Кізяки не хочеш, будеш пеньки викорчовувати.
— Пеньки?
— Того разу приїжджав — утік, палець об палець не вдарив по хазяйству, а вдома — ні хворостиночки дров! Тобі не шкода батька? Він працює, по господарству порається, крутиться і все одно не встигає.
— Але ж я все одно не буду ліпити кізяки. Цього не дозволяє мій авторитет. Хай вам кізяки ліплять Айшахон і Донохон, а то вони будуть фарбувати брови та пальці хною каляти, а ми — ліпити кізяки!