Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 35)
— Оце невеличкий подарунок від мене вашій дружині. — Адил Аббасов дістав з кишені золотий перстень із смарагдом.
Законник Шакір підскочив на місці, очі йому пожадливо заблищали.
— О-о, чи варто, ви ставите мене у прикре становище! — з цими словами він вихопив перстень з рук Аббасова й поспіхом заховав до кишені, боячись, що приятель раптом візьме та й роздумає ставити його у прикре становище.
— Ох, щедрі ви, щедрі, Адилджане.
Однак Аббасов уже не слухав його. Він розкрив портфель, порився серед паперів і витяг знайомий мені прощальний лист Шарифи.
— Ось подивіться, яку ще добру вість я вам приніс.
«Законник» мовчки пробіг очима листа, розстебнув комір сорочки, прошавкав ураз охриплим голосом:
— Поздоровляю, поздоровляю… Це точно, що вона віддала богові душу?
— Точно.
— Отже полковникові теж недовго ряст топтати?
— Будемо сподіватися!
— От-от! — радісно хихикнув Шакір. — Спершу його виженуть з роботи, а там і в тюрму загримить. Як бачите, Адилджане, ви не схибили, дотримуючись моїх порад. Листа вона написала власноручно?
— Сама писала, звичайно.
— Щодо всього іншого можете покластися на мене. Сьогодні ж увечері напишу заяву до міністерства. Задам ряд питаннячок. Доки, мовляв, розгулюватиме на волі хабарник Салім Атаджанов, який до того ж утопив у багні честь жінки? Заяву, звісно, буде написано «від імені трудящих…»
— Гаразд. М'ясо вам потрібне? Баранина. Вчора тільки-но одержали.
— О, ну навіщо… Хоч, зрештою, свіжа баранина…
— Завтра привезуть. Прощавайте, я поїхав.
— Будьте здорові, мій щедрий друже. — І Шакір-«законник» догідливо провів свого шефа до дверей.
Потім ми ще повешталися по місту в деяких незначних справах Аббасова, о дев'ятій вечора я розлучився з ним і помчав у райвідділення по свою групу.
Страшна ніч
— Як настрій, Хашимджане? Боїшся?
— Є трохи.
— Не бійся, синку. Ти прикинь, яка сила за тобою. Я не лише про міліцію кажу.
— Розумію.
— Анашу не забув?
— Ні, взяв.
— Головне, не гарячкуй!
— Гаразд.
— Суворо дотримуйся нашого плану.
— Слухаюсь.
— Щасливо, синку.
Шкода, звичайно, що Салімджан-ака не зміг поїхати з нами, але посудіть: якщо у мене лише справа групи Аббасова, то у полковника таких — десяток. Сю ніч він теж не буде спати — всі нитки операції сходяться у його кабінеті.
Нарешті ми розсілися у критій машині й рушили в дорогу. Тільки тоді я пояснив групі її завдання, не приховав, що операція складна і небезпечна — тому й вибирали добровольців, закликав усіх бути якомога обережнішими і зібраними.
— Цих паразитів давно треба було ізолювати від чесних людей, — з ненавистю промовив пенсіонер Муслім-бобо.
— Слава богу, що сьогодні ми підрубаємо отруйне дерево під корінь, — підтримав старого друга Мерган-ата.
— Ви сказали, скільки їх загалом душ? — спитав досвідчений Сурат-ака, примружившись. І після моєї відповіді додав: — Так, труднувато буде…
— Дарма, — пограв м'язами боксер Хасан. — Упораємося.
— Двох я беру на себе, — пообіцяв його брат Хусан. «Спішилися» ми неподалік від пам'ятного вам смітника.
Дув холодний пронизливий вітер, гнав по небу чорні розкошлані хмари. Темно, хоч в око стрель. І мов на те, рівчак повен води, в яку одразу ж усунулись Муслім-бобо та дідусь Мер-ган, набравши у взуванку.
— Дрібниці, байдуже, — сказав пошепки Мерган-ата. — Бувало гірше, коли, скажімо, билися з басмачами.
— Підождіть, у мене калошу вхопила вода! Стара дасть мені тепереньки перцю! — Муслім-бобо, не втримавшись, засміявся, до того ж досить голосно.
— Тихше! — просичав Сурат-ака.
Минулося: навколо, як і раніше, було тихо, тільки вітер моторошно гув. Короткими перебіжками, ховаючись поза кущами та купами сміття, ми добігли до глиняних стін і, як було умовлено, оточили двір. Тепер мені треба дістатися всередину, з'ясувати обстановку і дати команду своєму загонові.
Я перестрибнув дувал за один розгін. Двір огорнутий глухою тишею, поночі, як у могилі, тільки з димаря вряди-годи вилітають слабкі іскри, що одразу ж гаснуть у сирій імлі.
Двері в житло зачинено, на вікнах щільні запони. Як же проникнути в дім? Не попросиш же стару каргу відчинити двері і впустити в кишло? Що ж робити?
Ви знаєте, хлопець я меткий і кмітливий, за хвилину вже знав, як діяти. І тут, сказати по правді, мені дуже допоміг мій акторський досвід (пам'ятаєте, хлопчиком я працював у дитячому театрі й зображував різних тварин?).
Надівши свою заповітну шапочку, я зробився невидимим, присів біля порога й жалібно занявкав, дряпаючи нігтями об двері, наче змерзле голодне кошеня. Баба-яга не забарилася (видно, не даремно зграя довірилася їй — на чатах вона стояла пильно!), двері відчинилися, і скрипучий голос промовив:
— Ха, звідки ти взялося, боже створіння? Ввіходь уже, ввіходь, якщо прибилось… — Я, звісно, не ждав, щоб запросили ще раз, прослизнув у хату. А баба, дивлячись, що кошеня не дуже поспішає скористатися з її гостинності, зачинила двері, невдоволено бурмочучи собі під ніс: — І гуляй собі на вітерцеві, любе, і гуляй… Дивись, до ранку й одубієш…
У величезному казані кипіла, булькотіла куряча шурпа. Видно, не менше двадцяти курчат наклали сьогодні головою. Я вихопив з казана найапетитніше й не поспішаючи з'їв. Адже через півгодини все це буде непридатне для їжі. Річ у тім, що Салімджан-ака порадив удатися до воєнної хитрості, бо нам не хотілося зайвого кровопролиття: своїх шкода, та й злочинці потрібні живими. Тому полковник дав мені з собою чималу дозу анаші. «Якщо буде можливість, — сказав він, — укинь її в їжу. За півгодини вони всі почманіють і їх можна буде брати голими руками».
Я витер руки об рушник, що висів на цвяшку, витяг з кишені зелену грудку наркотика, розкришив його, вкинув у казан і поволі спустився східцями униз.
Ну й банкет тут був! Ну й веремія! Усі голубчики на місці, усі тепленькі: мабуть, «офіційна частина» поважного товариства вже відбулася. Деякі сиділи в майках (у підземеллі було таки досить душно), деякі порозлягалися на курпачі, виставивши перед собою пляшку коньяку і квітчасту піалу: пий — не хочу. Посеред кола павичем пливе наш батир-кукурудзник: поводить жирними плечима, виляє стегнами, кокетливо кланяється п'яницям, а ті співають, гучно плещучи в такт:
Товстунець плескав у долоні неохоче та й підспівував якось мляво, ніби навіть стомлено. Інколи обережно торкав щелепу, як людина з хворим зубом. Муталь-бандюга так старався, ніби хтось пообіцяв йому премію, якщо буде плескати і співати голосніше за всіх. Директор клаптикового магазину впав у такий екстаз, що забув підспівувати, тільки зіпав ротом і щосили аплодував кукурудзникові, ніби всесвітньовідомому акторові. Ариф-спекулянт вів пісню, приплющивши очі, розхитуючись з боку в бік і виводячи вище й вище. Інші вторили йому:
— Будь здоровий, Бадраче!
— Ох і мастак ти, виявляється, на ці штучки!
— Кращий за будь-яку танцюристку! — почулися схвальні голоси.
А Саллабадрак уже зморився неабияк: раз похитнувся і замалим не розпластався на підлозі, але втримався, підійшов до Аббасова, схопив його за руку.
— Вставайте, вчителю, ваша черга!