Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 34)
— Е-е, гості до нас завітали, та ще які дорогі гості!
Він перший поздоровкався з татом, який опинився на його шляху, хотів був підійти до бабусі, та, певно, вчасно згадав, що я розповідав одного разу про неї як про чаклунку, й позадкував. А бабуся — де там! — і не збиралася з ним обніматися-ручкатись, про здоров'я питатись. Вона прицілилася вказівним пальцем витягнутої руки в груди полковникові і, не гаючись, пішла в атаку.
— Видається мені, що це і є твій названий таточко?!
Салімджан-ака знітився.
— Здрастуйте, шановна! — пробурмотів він зніяковіло. — Ласкаво просимо… Але зачекайте лишень, ми радилися тут з Хашимджаном, і треба б…
— Знаємо ми ці наради! — вибухнула бабуся. — Хашим більше у вас не працює. Повезу його в кишлак. Він і вдома може бути чудовим перукарем.
— Але ж послухайте, бабусю…
— Хашиме, здай-но цього їхнього картуза! — І щоб дужче підкреслити знак оклику, бабуся знову стукнула костуром об землю.
Ну от і все. Тепер хай спробує хтось заперечити моїй бабуні — хоч полковник, хоч генерал, — буде стукати костуром об землю і наполягати на своєму.
— Ти мені скажи, начальнику, — тим часом вела далі свій наступ бабуся. — Скільки вже Хашим у вас працює, а ви йому навіть поганенького ліворвера не видали; чому, га? Тільки й знаєте, що примушуєте його ваші бороди голити та чуприни стригти!
— Та про що ви говорите, шановна?..
— Не я кажу, а весь кишлак гуде. Куди не підеш, тільки й чуєш: «Онук Бибирабії у місті не знайшов собі роботи кращої, ніж піти перукарем до міліції!» Соромно, соромно знущатися з хлопчика.
— Але ж це неправда! — вигукнув полковник.
— Ви мені голову не морочте! — закричала бабуся, наче вона говорила з татом. — Якщо неправда, то чому не довірили йому один, хоч поганенький ліворвер? Бідненький мій онучок приїхав додому як у воду опущений, ні ліворвера, ні сюрчка, ані кобури! Не можу зайти до хати, де зійшлося бодай дві жінки! «Ой сусідонько, таж Хашим, либонь, знову одурив вас, він, видать, ніде не працює, ледачкує в місті, а вам каже, що служить у міліції. Хіба й досі не було б у нього ліворвера?» Геть замучили, безсоромні…
Я, здається, вам уже казав, як уміє сміятися Салімджан-ака. От і зараз від його реготу задзеленчали всі шибки у райвідділенні. І доки він сміявся, бабуся дивилася на нього, одвісивши щелепу. «Все. Тепер мені амба. Оперативна нарада відбудеться без мене», — подумав я невесело. Ех, бабусю, бабусю! Змалку одно мені вуха скубла, боялася, що не буде з мене пуття (бачте, який каплоухий став я через це!), а зараз, треба ж тобі такого, щоб саме зараз, коли я, здається, став людиною, заявилася сюди зі своїм костуром і хоче все зіпсувати!
Салімджан-ака, звичайно, одразу втямив що до чого, попросив нас зачекати, побіг у відділення, а за хвилину вискочив знову. Видно, відклав нараду.
— А зараз, дорогі гості, їдьмо до мене додому, — сказав він рішуче. — Чого ж гомоніти посеред вулиці! Зараз підійде машина. Давайте сюди хурджин, Кузибаю, так, здається, звати?
— Так, — сказав тато, але хурджина не віддав.
За хвилину до нас підскочила чорна блискуча «Волга», ми сіли в неї і рушили. На душі в мене було мулько, і я не дуже прислухався до розмови. А вона, тим часом, була цікава.
— Скажу я вам, Кузибай-ака, хорошого сина ви зростили, — обережненько почав розмову Салімджан-ака.
— Кхм, та вже й не знаю… — кахикнув тато в кулак, скоса поглянувши на бабусю, наче питався поради, — погоджуватися чи не погоджуватися.
— Хай йому трясця, цьому хорошому, — вмить підхопила бабуся, не помічаючи, а мо' не бажаючи помічати татового погляду. — Знаю я його, шельму! Але ви не всьому вірте, що він каже: половину ж він напевно збреше…
— Ні, зараз вашому Хашимджанові заздрять усі! — гнув полковник своєї. — Він, звичайно, і побешкетувати, і пожартувати може, але справу свою знає хіба ж так…
І ще, й ще, зроду ніхто мене отак жодного разу не хвалив! Мені стало до того приємно, що я ледве не заснув солодким сном у бабусі на плечі. І всіх успіхів, як виявилося, я досяг тому, що бездоганно виконую всі настанови і мудрі поради моєї дорогої бабусі. У Хашимджана, за словами полковника зараз такий авторитет, що без нього не наважилися закінчити державної ваги нараду.
— О, казала ж я тобі! — раптом обернулася бабуся до батька. — Казала тобі, що не треба слухати базікання тієї сопливої Хаджар!
— Але ж ви самі завели цей тарарам, — несміливо вставив тато.
— А що ж робити? Закортіло мені побачити мого недотепу, — сказала бабуся тремтячим голосом, обернулася й цмокнула мене в лоба.
— Ти ж бо подиви, Кузи, який красень-хлопчина виріс, ге ж? Синку, Салімджаном тебе наче звуть… Скажи, синку, справді він у вас не перукарем?
— Хашимджан зараз виконує завдання великої державної ваги, — упевнено відповів полковник.
— Слава богу, дожила я до того дня, коли про Хашимджана сказали добре слово.
— А як же ви думали?! Мій син! — спробував тато трохи загордіти, але бабуся негайно цитькнула на нього, і він принишк.
Одначе бабуся, здається, потроху заспокоювалася. Повірила, що я тут не байдики б'ю і не перукарую.
— Ось повернусь у кишлак, бог дасть, припечу язика поганій Хаджар! — пообіцяла вона, остаточно охолонувши. Потім благально глянула на Салімджана-ака: — Але, синку, прошу вас, якщо випаде Хашимові їхати в рідний кишлак, то ви вже його без ліворвера не відпускайте.
— Буде зроблено, бабусю! — жартівливо козирнув полковник. — Накажу не один, а два револьвери причепити! І обов'язково — сюрчок!
— Ну а я вже буду за всіх вас молитися! — пообіцяла бабуся.
Вдома, тільки-но Салімджан-ака рушив був до кухні, бабуся зупинила його.
— Не треба, синку, турбуватися. Чайник чаю ми вже якось і самі закип'ятимо. А ви зараз мені їдьте на службу, адже у вас повно важливих справ, і Хашимові хоч би ще не перепало через мене, стару.
Коли виходили, вона зупинила мене біля дверей.
— Хашиме, це твоя машина? — спитала пошепки.
— Моя особисто, — похвалився я про всяк випадок.
— Приїжджай нею в кишлак. Хай побачить погана Хаджар.
— Слухаюся, бабусю.
Радник директора
Через те що деякі деталі нашої справи цілком таємні, я змушений мовчати про подробиці наради, плани захоплення злочинців, обшуки, а також не буду називати імена учасників оперативних груп. Можу лише сказати, що відповідальність за керівництво всією операцією взяв на себе полковник Алі Усманов. Ну, а якщо вам дуже кортить, можу розкрити одну деталь: старшим групи захоплення призначили одного сержанта, гадаю, ви дотямите, кого саме. Крім того, мені доручили організувати допоміжний загін із громадських активістів, дружинників-спортсменів і таке інше. Години до третьої я упорався з цим завданням. З пенсіонерів до загону ввійшли Муслім-бобо і Мерган-ата, прославлений стрілець часів боротьби з басмачами, брати-близнюки боксери Хасан і Хусан, дільничний міліціонер Сурат-ака; одне слово, я підібрав людей таких: якщо треба буде, тигра голими руками візьмуть. Я не сказав, для чого скликав їх, попередив тільки, що необхідно о двадцятій нуль-нуль зібратися у відділенні і бути напоготові.
У моєму розпорядженні є ще сім годин. Я міг би, звісно, поїхати додому, досхочу наговоритися з татом та бабусею, і якщо вони привезли товченої джугари (а вони неодмінно привезли її), то поїв би гуджі, добренько присмачивши її катиком і червоним перчиком. Але мене не полишало занепокоєння.
А що як раптом, саме тепер, коли розставлено сіті, Адил-хитрун утне чергову штуку і накиває п'ятами? Шарифа ж казала, що в нього десь є своя людина; а що як цей тип знає про наші плани? Ні, хоч як хочеться зустрітися з рідними — справа передусім: я нізащо не повинен спускати його з очей, я мушу ходити за ним як тінь.
— Як ти гадаєш, шапочко моя? — звернувся я до своєї порадниці.
— Ти вирішив правильно, Хашимджане, — схвально мовила вона, і я зі спокійною совістю рушив у кафе «Сама втіха». Тут, як завжди, було велелюдно; хвіст черги був аж надворі, столи зайняті, деякі відвідувачі їдять стоячи, сяк-так прилаштувавши посуд на лутці.
О шостій годині ми з директором подалися у невідомому мені напрямку. Ця обставина сама по собі не дуже турбувала мене. Головне — не відстати від любого свого супутника, чути кожне його слово і спостерігати кожен крок.
Ми під'їхали до занедбаного будинку, над під'їздом якого була вивіска з облупленою фарбою: «Юридична консультація». Нас зустрів такий же ширококостий, як Адил Аббасов, гладкий чоловік з пласким обличчям; його лоб був помережаний сіткою дрібних зморщок, мовби шкура старих, нікудишніх шкарбунів.
— О-о, Адилджане, яким вітром вас занесло до нашої контори?! — Чоловік підхопився з місця з несподіваною для його нездорового вигляду моторністю.
— Люблю якомога частіше бачитися з друзями, — відповів Аббасов, тиснучи приятелеві руку. — Борошно привезли вчора?
— Цілих три мішки, Адилджане, три мішки! Доброта ваша не знає меж.
— Для друзів я ладен і життя віддати, шановний Шакірджане.
— Довгого вам віку золотого-безцінного… Ну, ну, я відчуваю — ви тут неспроста. То нумо до діла!
Отже, з цієї бесіди мені вдалося встановити, що юрисконсульта звуть Шакіром, що він і є той законник, за порадами якого творить усі свої чорні справи Адил Аббасов. Таким чином, Салімджан-ака не помилявся, коли казав, що у цього лиса Адила є якийсь обізнаний з Кодексом дружок.