Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 28)
— Що ти надумав?
— Дам йому наблизитись і різко гальмону, от і все.
— Метикований ти хлопець, Муталю!
— Вперше, чи що!
Мене ніби струмом пронизало. Що робити? Як урятувати, попередити Сурата-ака? Зняти шапку, показатися йому і крикнути, щоб був обережний?!
Дико завищали гальма, мене кинуло на стінку кабіни. Отже, й невидимкам перепадає на горіхи. Бідний Сурат-ака, прости, не встиг я урятувати тебе! Тремтячими руками відкинув я брезент: за вантажівкою на дорозі нікого не було! Що за дивина?..
Ага, он що: мотоцикл дільничного маячить метрів за двісті попереду. Дурненький я, дурненький, даремно наполохався: адже Сурат-ака не в тім'я битий, знає, що від таких люциперів усього можна чекати. От і гнався за ними не позаду, а збоку, і коли пригальмували — проскочив мимо. Молодець, Сурат-ака!
— Жени назад!
— Не горлань, без тебе знаю!
Машина швидко розвернулась. Я ледве встиг ухопитися за борт, як вона рвонула вперед. Метрів через сто вона звернула праворуч і поїхала путівцем. За нами піднялась така хмара пилюги, що Суратові-ака, певно, хоч-не-хоч довелося зупинитись.
Вантажівка з півгодини підскакувала на вибоїнах, потім, нарешті, вибралася на асфальтову дорогу. Пилюга за нами повільно влягалася. І раптом — знову чудо! — із сірої каламуті виринув Сурат-ака, без мотоцикла, пішки, вірніше бігом. Він так налягав на ноги, ніби давав не менше ста кілометрів на годину! Ось він вискочив на асфальт, проголосував вантажній машині з дошками в кузові. Той не зупинився, але дільничний не розгубивсь, ухопився на бігу за кінець товстої дошки, дужо пригнув її. Розправляючись, дошка, мов трамплін, підкинула його в кузов. Ох і акробат, виявляється, цей хлопець! Дістався до кабіни, сплигнув на підніжку, рвонув дверцю. Вантажівка на мить стишила швидкість — видно, неабияк розгубився водій! — потім, заревівши, машина помчала за нами.
— Натискай, дорогий, натискай! — заблагав Ариф.
— Дужче не можу, — скреготнув зубами Муталь. — Це все, на що здатен мотор.
— Тоді нам амба! Попалися! — заскімлив Ариф.
— Замовч, баба! — гримнув Муталь та так садонув його ліктем під ребра, що Ариф гикнув і пустив очі під лоба, задихнувшись.
Цієї миті вантажівка з дошками з гуркотом випередила нас і, розвернувшись, стала впоперек дороги. Стоп-сигнали її тривожно заблимали, наказуючи зупинитися!
— Я тараню його! — вигукнув Муталь, збліднувши і покриваючись потом.
— О аллах, всемогутній всевишній, поможи нам, рабам своїм безпорадним… — заголосив Ариф-стовп.
— Йо, Джамшид![20] — вискнув Муталь, припавши до керма.
Заскрипіли гальма, машину занесло вбік, щось торохнуло, затріщало, потім усе стихло. Я повільно розплющив очі: нічого не сталося. Машина йшла, мотор працював. І попереду — вільна дорога.
— О-о святий Бахаватдине! Присягаюся твоїм ім'ям — сім монет пожертвую першому ж старцеві! — вигукнув Ариф.
Лише тепер я збагнув, що вантажівка наша якимось дивом розвернулася на сто вісімдесят градусів.
— А мені скільки пожертвуєш? — поцікавився Муталь, утираючи рукавом піт з чола.
— Ще п'ятдесят підкину. Натискай тепер щосили! — Помовчавши, Ариф додав: — Одне погано: засік він твій номер.
— А от і ні! — оскирнувся Муталь-татуйований.
— Як — ні?
— Ще півсотні доточиш, скажу, згода? Так-от, номер у мене не свій.
— Ти правду кажеш, мій дорогий?
— Не жартую. Номер не наш, іншої області. Поцупив якось у одного роззяви-селюка. Хай тепер його й шукають.
— Ладен тебе розцілувати, братику мій! Сто карбованців ще додам, ось побачиш!
Ще близько години мчали ми по дорозі. Нарешті машина важко зупинилась, зморено погуркуючи мотором. Муталь виплигнув з кабіни, хутко замінив номери спереду й ззаду, потім зняв брезентовий тент, накрив ним товари й мене, і машина знову рушила. В місто.
Товари звантажили біля ларка, що торгував дитячими колясками. Він був за два кроки від товчка.
Нарада в Усманова
— Товаришу Кузиєв, можете показати фотографії?
— Звичайно, ось вони.
— Тепер, може, послухаємо запис?
— Будь ласка.
Два полковники і майор Халіков якийсь час мовчки слухали запис короткого епізоду, коли дядечко Махсум поринав у діжку, потім усі сміялися.
— От дівчатка, га? — захоплювався Алі Усманов. — Молодці, ну й покарали нахабу!
— Дівчата тільки такі! — додав Салімджан-ака задоволено. — Але давайте лишень послухаємо головні моменти.
— Ось запис, зроблений, коли розвантажували товари біля ларка, що торгує дитячими колясками, — оголосив я.
— Як? — здивувався Усманов. — Адже дільничний, наш Сурат, доповідав, що товари везуть у сусідню область і просив дозволу простежити за машиною!
— Він не помилився, — підтвердив я. — Але не врахував однієї обставини. Злочинці скористалися фіктивними номерами. А товари повернулися в місто. І звантажені в цій лавочці.
— Молодець, товаришу Кузиєв! — Салімджан-ака підморгнув мені і враз посерйознішав. — А тепер треба обміркувати план операції.
Обговорили всі варіанти: чи то взяти Арифа, Муталя і продавця лавочки з усім цим товаром, чи підождати, простежити за дальшим розвитком подій.
Було висловлене справедливе побоювання, що в першому випадку ми досягнемо деяких успіхів, одначе перервемо дорогоцінну ниточку, яка могла б привести до викриття всієї групи. Але в той же час, якщо залишити злочинців на волі, товари на тисячі й тисячі карбованців потраплять до рук гендлярів, які продадуть їх якнайдорожче, одурять чесних трудівників.
— Цього не можна дозволити! — рішуче заявив Салімджан-ака.
— Правильно, нам не личить створювати гендлярам умови для наживи і дивитись на це, склавши руки, — повагом, ніби розмірковуючи і запрошуючи до розмірковування, промовив Алі Усманов. — Але ми не маємо права псувати всю велику гру заради однієї машини товарів. Завдання — викрити все осине гніздо.
— Одначе ми зобов'язані, крім усього іншого, постійно враховувати інтереси трудящих, товаришу полковник! Так само, як і їхню думку!
— У вас є якісь факти невдоволення, полковнику?
— Є. У місті подейкують, що міліція сліпа, а злочинці чинять, що хочуть…
Усманов посміхнувся.
— Салімджане-ака, ви завжди закликали мене бути стриманим, адже так? А сьогодні ви самі гарячкуєте. Якщо ми спіймаємо на гарячому всю групу розкрадачів — хіба це буде не в інтересах трудящих?
— Мабуть, ти правий, полковнику. Можливо, я мислю застарілими категоріями, не враховую масштаб у роботі, бачу тільки найближчу мету…
— Ні, це, звичайно, не так, — твердо сказав Алі Усманов. — І все ж, Салімджане-ака, що б там не було, нам треба набратися терпіння. Крім того — ви вже на мене не ображайтесь, — обернувся начальник відділення до майора, — агенти, яких ми поставили, працюють погано. Адила Аббасова ось уже третій день немає в місті, а куди він подівся, хто-небудь знає?
— Судячи з документів про відрядження, — відповів майор, — він поїхав в обласний центр по м'ясо.
— А в місті м'яса повно-повнісінько, — докинув Усманов.
— Звичайно, м'ясо — це для замилювання очей, — погодився Салімджан-ака. — Адил-баттал поїхав в інше місто або задля того, щоб добути товар, або домовитися про збут.
— Цілком можливо, — підтвердив Алі Усманов. — У нього, судячи з усього, є зв'язки з багатьма містами. І нам необхідно про них знати…
Домовилися встановити нагляд за ларком, де сховано крадений з магазину дефіцитний товар, але так, щоб кожного, хто зайшов і вийшов, можна було засікти. Та це місце малолюдне і інших торговельних точок,' куди можна було б «втулити» спостерігача, поблизу немає. Що робити?
— Гадаю, найкраще буде поставити навпроти лавочки пост автоінспекції, — запропонував я.
— Бачите, товаришу начальник, яка у нас молодь, — радісно вигукнув Салімджан-ака. — А ти сумнівався!
Обговорили ми ще одне питання. Адже за повідомленням капітана Хашимової несподівано зникла Шерифа. Цілком могло бути, що її прибрали, боячись викриття. Але якщо поміркувати, то ось уже три дні, як Адил Аббасов теж зник. Можливо, отже, що вони поїхали удвох у якихось справах. Як жаль, що поставлений спостерігач проґавив «нещасного» директора!
— Полковнику, треба добренько пробрати цього працівника! — вже офіційно звернувся Алі Усманов до Салімджана-ака. — Візьміться самі. Йому не можна більше доручати таке відповідальне завдання. — Потім він повернувся до мене: — Товаришу Кузиєв!
— Слухаю вас, товаришу полковник!