Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 27)

2 голос. Он магазин напроти нас. Працюють і нікому не дають хабара!

Махсум (зловтішно). Саме тому вони ніколи не виконують плану!

3 голос. А от і ні! Минулого місяця вони одержали перехідний Червоний прапор.

Махсум. Пхе, прапор! Прапором ситий не будеш. Працюйте так, як наказую я.

Дівчата (гуртом). А от і ні! Ми хочемо працювати чесно!

Махсум. Он воно як? Халтураєва, зачитайте наказ!

Халтураєва. Не буду читати. Немає ніякого наказу.

Дівчата почали повільно оточувати Махсума, потім елементом накинулися на нього і, схопивши за руки й ноги, виволокли, як мішок із салом, у двір магазину. Там стояла діжка, видно, дівчата раніше приготували її: туди і впхали свого начальника. Я зрозумів, що він давно їм остобісів, а моя записка лише поставила крапку.

— Підожди, ще не те буде, якщо підмовлятимеш грабувати покупців!

— Усіх… усіх звільняю! — глухо почулося з діжки.

Дівчата, голосно сміючись і штовхаючи одна одну, заходилися носити воду відром і наливати в діжку. Махсум несамовито заволав. Тоді Шахиста збігала по стареньку, зі зморщеною шкірою, дойру й почала грати: така-така-тум, така-така-тум. Дівчата закружляли довкола діжки, ляпаючи в долоні і верескливо сміючись. Залунала пісня:

Завезли нам дефіцит, йор-йор! Уночі завмаг не спить, йор-йор! Чималий хабар він чує, йор-йор! Цей пройдисвіт і злодюга, йор-йор!

— Дівчата! — крикнула Шахиста. — Не випускаймо татуся до вечора — провчимо! А зараз пора відчиняти магазин, перерва закінчилась.

Вдоволені собою, дівчата розійшлися. Дядечко Махсум, по шию у воді, зостався стриміти в діжці. Я не втримався, нахилився над нею і шепнув на вухо Махсумові:

— О аллах, нехай таких веселих, відчайдушних дівчат буде і це більше на горе таким нахабам, як ти, і задля полегшення роботи обехеес, амінь!

Почувши голос «духа», дядечко, пойнятий жахом, поринув у діжку з головою, тільки бульки пішли.

Але хоч я і «дух», а відчув, що дуже хочу їсти. Пішов у їдальню, що була через вулицю напроти магазину.

Гонитва

У їдальні я взяв порцію лагману і з апетитом заходився біля нього, але з думки не йшов дядечко Махсум. Надворі віяв холодний пронизливий вітер. «Хоч би він не вмер там у діжці, — думав я з побоюванням. — Жалко, як-не-як». Нашвидку спорожнивши косу, я побіг до діжки. Але вона була вже порожня: дядечка хтось устиг визволити.

Отямився він дивовижно швидко. Перевдягнувся в сухе, за один ковток випив склянку горілки — і знову за старе.

— Дзуськи вам, а не товару! — вигукнув Махсум і посварився кулаком у бік торговельного залу. — Я вам ще покажу!

Замкнувши сейф, шухляди в столі, він заховав низку ключів до кишені і вислизнув службовим входом із магазину. «Щось замислив, негідник!» — вирішив я, рушаючи за ним.

Так ми опинилися на товчку. Махсум зупинився перед бабусею, що торгувала в'язаними вовняними шкарпетками.

— Бабо, де я можу знайти базаркома Арифа?

Бабуся весело затрясла пишним животом.

— Так він же оно за твоєю спиною стоїть, шановний!

Довготелесий Ариф і товстенький Махсум обнялися, почоломкались, як люди, що вік не бачилися.

— Ах ти, стовписько телеграфний, погладшаєш ти колись чи ні? — верескливо засміявся Махсум.

— Від чого ж гладшати? — обурився Ариф. — М'ясо самі лупите, а мені кидаєте кістки!

— Бог дасть, і тобі дещо перепаде.

— То ви прибули з добрими вістями?

— Ходімо лишень трохи далі…

Вони відійшли в тихий закутень. Дядечко Махсум, дивлячись на свого приятеля чистими очима, почав напускати ману:

— Учора получив на базі дефіцитного товару на двадцять тисяч карбованців. Працівнички мої звідкись пронюхали це, оранку беруть за горло, кажуть, давайте швидше товар, продамо, а вам за те, що дістали, викладемо тисяч дві-три. Ледве втік. Адже я завжди пам'ятаю про тебе, думаю, краще вже зроблю приємне другові, ніж давати заробити чужим… А між нами, сподіваюся, не пропаде, еге ж?..

— Побий мене бог, за мною не пропаде, — заприсягнувся Ариф-спекулянт, пожадливо блиснувши очима. — Скільки я вам буду винен?

І приятелі почали торгуватися. Махсум вимагав по карбованцю з кожної вторгованої десятки, Ариф, чого й треба було сподіватися, уперся, пропонуючи п'ятдесят копійок. Дядечко ображено надув губи, зібрався йти.

— Мені це принизливо, братику, отако торгуватися!

Довгов'язий Ариф ухопив його за полу.

— Згода, домовились, плачу по шістдесят копійок з десятки!

— Пусти, я поспішаю. Джерсові пальта, ондатрові шапки! Ні, не буде діла. Бувай. Уперта людина ти!

— По сімдесят?

— Ну й реп'ях, учепиться — не одірвеш! Гаразд, хай буде по-твоєму. Давай руку!

Так було вирішено долю товарів, що лежали на складі магазину: державне добро попливе з рук, на товчку.

— О п'ятій годині я приїду критою машиною, — пообіцяв Ариф-стовп.

— Згода, тільки не запізнюйся. Я сам відчиню задні ворота.

— Засік. Усе зробимо залізно.

… Рівно о сімнадцятій нуль-нуль крита брезентом вантажна машина під'їхала через службові ворота просто до складу. За кермом сидів… Так, не хтось інший, а той самий Муталь-татуйований, якого я назвав сам собі Конякою. Насунувши кепку аж на очі, зорить довкола байдуже, насвистує якусь хвацьку мелодію…

Ні, чіпати їх зараз, звичайно, немає сенсу. Треба точно виконувати вказівки Усманова: фотографувати пройдисвітів «на пам'ять», записувати їхні розмови, запам'ятовуючи коло їхніх знайомств, розгадувати їхні задуми. Треба з'ясувати, куди вони відвезуть товар, де міститься таємний сховок зграї. Ну й типи ж мені трапилися, скажу я вам, не з полохливих: таке діло обробляють, оком не змигнувши. Натягали тюків зі складу — і гайда!

Коли Муталь і Ариф сіли в кабіну, я заліз у кузов, пробрався вперед. На щастя, заднє віконце кабіни було розбите і я міг без перешкод слухати все, що вони говорять.

Проїхали близько кілометра, коли Муталь раптом сказав:

— За нами вчепився якийсь мотоцикл.

Ариф відчинив дверці і, висунувшись із кабіни, подивився назад.

— Міліція, — ошкірився він. — Напевне, щось пронюхав.

— Але ж він у цивільному.

— Цей майже завжди ходить у цивільному. Я його знаю.

Мені, звичайно, стало цікаво, хто ж цей міліціонер, що вже з вигляду машини запідозрив погане. Проповз по тюках до заднього борту, відкинувши полу брезента, виглянув надвір. Везе ж мені сьогодні: куди не піду, знайомих зустрічаю! Низько нахилившись до руля мотоцикла, за нами мчав Сурат-ака. Недавно він одержав підвищення, і його призначено дільничним інспектором цього району. «Ну й молодець, — радісно подумав я. — Таки знайшов слід гендляриків! Добре, тепер я не сам, будемо діяти разом».

Добре, то добре. Але ж наша мета не затримати їх, а, навпаки, дати поки що волю, щоб у лігво своє привели. Що ж робити?

— Давай праворуч, — закричав Ариф-стовп.

— Не можна, це тупик!

— Тоді повертай ліворуч!

— Не бачиш хіба, вуличка тісна, ураз застрянемо!

— Натискай тоді, натискай!

— Заспокойся, герой! — крикнув Муталь.

Машина вилетіла на широку гладеньку дорогу. Стрілка спідометра враз підскочила по поділки «100». Ариф-стовп обіруч учепився за дужку перед собою, боягузливо озирався, увібравши голову в плечі. А Муталь скажено крутив кермо.

— Зараз я розіб'ю йому довбешку, як тухле яйце! — люто промовив він раптом.