Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 30)

— Не дізнався чому?

— Капітан Хашимова її знайшла і, здається, підібрала до неї ключик. Як я чув, ця міліціонерша майстер заглядати в чужі серця. Шарифа зустрілася з нею разів два чи три ї змінилася невпізнанно. Та обіцяла їй пробачити всі гріхи, допомогти знайти роботу, законно одержати хату і влаштувати сина в дитсадок, хе-хе, навіть продовжити навчання у вечірній школі.

— Звідки тобі все це відомо?

— Забрався до неї в барліг і знайшов оцю записочку.

— Багато вона там надряпала?

— Чимало.

— Отже, заклала нас?

— За що я й заховав її на Ташбулаці.

— От що, її треба… прибрати.

Муталь схопився.

— Я теж так вважаю, хазяїне.

Вони деякий час стояли мовчки, спідлоба зиркаючи один на одного, важко дихаючи, як два хижі вовки. Ох, якби їм зараз попалася ця нещасна Шарифа, вони розірвали б її на шматки!

— Сьогодні ж прикінч її, — сказав Адил-кат. — Постарайся зробити чисто, подушкою там або ще якось… труп скинь в Анхор. Але смерть її… О, постривай-но, смерть її повинна попрацювати на нас. Вона мусить написати полковникові листа.

— А чи схоче? — висловив сумнів Муталь.

— Листа напишеш сам, адже почерк знаєш. У двох примірниках. Один покладеш їй у кишеню, другий сьогодні ж уночі пошлеш по пошті у Міністерство внутрішніх справ.

— А що писати?

— Що писати?.. Та будь-що, але так, щоб звучало правдиво. Все звалюй на полковника. От, мовляв, негіднику, ти добився свого — довів-таки мене до могили. Від дитини своєї рідної відмовився, від мене одвернувся, зганьбив на весь світ. Життя мені тепер немиле, і я вирішила піти з нього. Прощайте, люди добрі! Надія лише на вас, помстіться за нещасну ошукану жінку і її мале безневинне дитя… Не вірте, люди, Саліму Атаджанову, він здатен на будь-яку підлість, прощай, жорстокий світе!.. Ну і все таке інше.

— Та я на півдорозі забуду всю цю нісенітницю!

— Забудеш, вигадай щось подібне — і все.

— Гаразд, постараюсь.

І тут щось трапилося з моїм магнітофоном, з нього почувся тоненький тривожний свист. Злодії сприйняли його як сигнал Снллабадрака і вмить опинилися під лавочкою. І вже там, упершись один в одного лобами, як два впертих барани, продовжували розмову.

— Листа вкинь у поштову скриньку одразу, як закінчиш діло.

— Буде виконано.

— Де підготуєш листи?

— Вдома.

— Отже, у Шарифи будеш близько одинадцятої, так?

— Виходить, що так.

— Поведи її до Анхору.

— Гаразд.

— Будь обережний, щоб не зрозуміла, що в тебе на мислі. Скажеш, що підете на гулянку.

— Гаразд.

— Гляди, щоб усе було шито-крито.

— Сам знаю.

— Скривджений не будеш. За мною не пропаде.

Поки вони говорили, я обережно присів навпочіпки і запустив руку-невидимку в Муталеву кишеню. Там лежала велика низка ключів. Діяв я інстинктивно, неусвідомлено, була тільки впевненість у тому, що роблю правильно. Витяг ключі, поклав собі до кишені й подався до виходу з парку. Один з цих ключів повинен же підійти до замка на дверях тої квартири, де ці бандити ховають нещасну жінку!

«Чи живий мій Ядгарбек?»

Що треба зробити, як урятувати Шарифу від неминучої смерті? Може, спершу зв'язатися з Алі Усмановим або з Салімджаном-ака, доповісти їм про цю справу, порадитися і вже потім бігти до будинку, де схована приречена? Але чи встигну? Часу обмаль!.. Стій! Не можна ж так хвилюватися, розпускати нерви. В цьому стані такого можна накоїти, що радий не будеш.

Я раптом згадав про чарівну шапочку.

— Скажи, дорога, що мені робити?

— Гайда на вулицю Ташбулак, — порадила вона, — не вагайся. Йдеться про життя людини.

— А чи не викличе це невдоволення начальства?

— Навпаки, мій любий! Вони зрадіють.

— Спасибі, моя дорога.

— Біжи скоріше, Хашимджане, біжи.

І я щодуху подався до зупинки таксі. Ба! Але що це? Тут уже стоїть Муталь-татуйований. От тобі й маєш! Теж, видно, чаклун, як я. Знявши з голови шапку, я наблизився до нього.

— Громадянине, котра година?

Муталь засунув руку в кишеню — мабуть, схопився за пістолет, але отямився й дурнувато хихикнув.

— Не звик носити годинника, сержанте! Хи-хи-хи!

— Таксі чекаєте?

— Так, поспішаю в аеропорт.

Тим часом до зупинки під'їхала машина з цілою кучугурою снігу на дашку. Ми обидва одночасно взялися за ручку дверцят. Муталь озлоблено подивився на мене.

— Порушуєте порядок, товаришу сержант. Черга ж моя!

— Але ж я також їду в аеропорт, думав, по дорозі і ви не будете заперечувати.

— Гаразд, тоді їдьте, — враз пом'якшав Муталь. — Я почекаю іншу машину.

Снігова заметіль довго не давала мені знайти будинок номер двадцять два по вулиці Ташбулак. Багато будинків тут було нових, без номерів, а спитати ні в кого. За такої негоди путній хазяїн і собаки свого не вижене надвір. А час ішов!..

Я почав дивитися на вікна — в усіх горіло світло. Жовте, оранжеве, голубувате. Тільки в одному темно, і воно поруч із освітленими, затишними, дивилося на мене чорним, порожнім отвором. Якесь незбагненне відчуття підштовхувало мене до дверей саме цієї квартири з темним вікном. На мій стук ніхто не відповів. Буде як буде, вирішив я. У крайньому разі потраплю в міліцію, а там швидко розберуться! Один з ключів Муталя легко відімкнув замок. У квартирі було темно, як у могилі, ледве знайшов вимикач, увімкнув світло.

— Ой! — вигукнула жінка, яка лежала на дивані, і злякано натягла простирадло по самі очі.

— Не бійтеся, — промовив я. — Ви часом не Шарифа Усманова?

— Не знаю такої, — відповіла жінка, щільніше закутуючись у простирадло. — Нікого я не знаю!

— Шкода, — промовив я скрушно й повернувся, ніби збираючись піти геть. — Шкода, не зміг попередити бідну жінку про нещастя. З її сином, що перебуває в міліцейському дитячому садку, трапилось лихо. Хотів попередити матір, та, певно, помилився адресою…

— Мій Ядгарбек загинув?! — несамовито закричала жінка, миттю схопившись з місця. Вона стала біліша, ніж простирадло, в яке загорталась, очі її лихоманкою горіли, волосся розпатлалось, ну справжнісінький привид. Мені навіть трохи моторошно стало. Але думка, що струснув її добренько, підбадьорила мене.

— То що з ним? Що з ним сталося?! Та кажіть же, ради бога!

— Хлопчик грався чиїмось пістолетом, який випадково вистрелив.

— О господи!

— Але ви не бійтеся, пістолет був іграшковий, і з вашим Ядгарбеком нічого не трапилося.