Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 32)
— Так точно.
— А де цей стіг, не казав?
— На жаль, не казав.
— Саллабадрака ти раніше знав?
— Відки мені його знати?
— Але ж він живе тут поряд. Ох і добре було б викрити його, синку!
— Подбаю, товаришу полковник.
Снігова заметіль, — вона шаленіла цілу ніч, — на ранок стихла. Все навкруги біле-білісіньке, сяє-виблискує проти холодного сонця, що повільно піднімається. Так і хочеться вибігти надвір, кидатися сніжками, бігати, сміятися. Але ж я вже виріс, і розважатись у такий спосіб мені не личить, хоч на душі так світло, сонячно. Успіхи мої дивують і радують усіх. Полковник Алі Усманов, чий сейф я майже вщерть заповнив фотографіями та магнітофонними записами, уже кілька разів хвалив мене. Сказав, що покладає на мене великі надії і впевнений, що я відзначуся ще більше.
Саллабадрака, як повідомив Салімджан-ака, раніше було звинувачено в спекуляції вугіллям, відповідно покарано, а зараз він влаштувався арбакешем у дитсадку. У вільний час роз'їжджає вулицями, торгує саллабадраком[21], за що й одержав таке гучне прізвисько.
— Ніби нічим поганим не займається, — розмірковував Салімджан-ака. — Одначе його візити у підземелля і натяки Аббасова на якесь сіно — це недаром, напевно, тут щось є, правда ж, Хашимджане?
— Правда, товаришу полковник. Я негайно ж вирушу з'ясувати це.
Далеко йти мені не довелося: двір Саллабадрака-кукурудзника буквально тулився до нашого. Я, звичайно, надів шапочку, розтав у повітрі і ввійшов у дім. Саллабадрак снідав. Перед ним стояв цілий тазок яєць; жінка, сидячи навпроти, чистила їх і по одному подавала йому. Саллабадрак кидав яйце в рота й ковтав його цілим. Коли таким чином Саллабадрак спорожнив таз, жінка принесла на таці чималеньку гірку самси. Коли кукурудзник знищив самсу, жінка принесла в тазку, в якому раніше були яйця, підігріту машову кашу. «Ця людина — справжній див! — здивувався я. — Той самий чорний див, про якого частенько розповідала моя улюблена бабуся. Хіба нормальна людина з'їла б стільки?!»
Саллабадрак випростався на весь свій велетенський зріст, тричі гикнув, підняв відро, повне води, вижлуктив його і пішов споряджати гарбу.
Кінь Саллабадрака дуже скидався на свого хазяїна: широкі міцні груди, велетенський зріст і товсті ноги, як в африканських слонів. Гарба — теж була не менша, змогла б, напевно, вмістити все, що можна скласти на велику сучасну вантажну машину. Та й поставлена вона була на справжні автомобільні колеса.
— Но-о! Рушай, мій лошачок! — гаркнув кукурудзник, стьобнувши коня камчею.
«Лошачок» рушив, і гарба м'яко, мов новенька «Волга», викотилася на вулицю. Я, звичайно, сів на неї поверх вантажу. А везли ми три великі кошики смаженої кукурудзи, пів-мішка повітряних кульок, ящик глиняних свисточків у вигляді півників і солов'їв. Та ви, мабуть, самі не раз купували такі: наллєш у них води, дунеш — і вони виспівують дзвінким голосочком. Ще ми везли півлантуха саморобних ганчір'яних ляльок, мішок яскраво розфарбованих іграшкових дойр і всякий інший дріб'язок — одне слово, все те, чим грається малеча, коли мама побіжить до магазину чи на базар, покинувши дітей стерегти дім.
Гарба поминула асфальтовані вулиці, звернула у вузький провулок. Саллабадрак витяг маленьку, завбільшки з тюбетейку, дойру, почав бити в неї і в такт ударам підспівувати:
Провулок умить запрудила дітвора. Один біжить, притиснувши до грудей півлітрову пляшку, інший мчить, затиснувши в долоні мідний п'ятак, у маминих або татових калошах, мчить, підтримуючи одною рукою штани, що ледь не спадуть, а слідом женеться маленький братик і ревма реве.
Торгівля розгорілася. Униз летіли грудки смаженої кукурудзи, свистки, дойри, а нагору подавалися мідяки (в кишеню Саллабадракові), пляшки, бляшанки і всякий старий непотріб (все це падало поряд зі мною, отож мені, щоб не засипало, потихеньку довелося вкладати ту всячину в мішки). Саллабадрак час від часу постукував у свою дойру.
— Дядечку, дайте й мені! — наважився хлопчик, що стояв віддалік.
— Принеси пляшку, одержиш від дядька Саллабадрака грудку саллабадраку! — проспівав могутній кукурудзник.
— Нема у нас пляшок, — заплакав хлопчик. — Тато наш не п'є.
— Тоді неси гроші.
— Вдома нікого немає…
— Тоді киш ізвідси, хлопче, задарма товарів нема.
— Підождіть, дядечку, я зараз! — малюк зник за найближчою хвірткою і скоро з'явився, несучи велику миску, повнісіньку м'яса. Зажерливий кукурудзник забрав миску разом;і м'ясом, а хлопчикові кинув дві копійчаних грудки кукурудзи, потім стьобнув свого коня.
— Но! Рушай, мій лошачок!
«Лошачок» з місця чвалом побіг зі швидкістю близьке шістдесят кілометрів на годину, і гурт хлопчаків умить л» шився позаду. Знову загула дойра.
Кукурудзник, наспівуючи, почав у екстазі навіть поводити плечима, ледве не пританцьовуючи. За нами бігла ватага хлопчаків, що жадали придбати гуми для рогаток, дівчатка, які виканючили у бабусі монетку заради косооких, кривоногих ляльок Саллабадрака.
Саллабадрак був, очевидно, природженим, артистичним торгашем. Малеча з усіх вулиць і завулків, де ми проїздили, мов зачаклована, гналася за гарбою, прагнучи за всяку ціну одержати хоча б найдрібнішу іграшку. А кукурудзник, як наведений, то співав, то грав на дойрі, то йшов у танок, сидячи на передку своєї могутньої автогарби.
Я й не помітив, що ми давно виїхали за межі міста, якийсь час їхали путівцем і зупинилися біля високого паркана міжколгоспної відгодовчої ферми. Біля фуражної комори вовтузився якийсь мухомор з козлячою бородою. Помітивши Саллабадрака, підбіг до нього.
— Е-ей, палван[22], ласкаво прошу!
Перемовившися кількома словами з козлобородим, кукурудзник погнав гарбу до широких воріт комори (про що вони говорили, я не розчув, саме в той час наводив на них об'єктив свого мікрофотоапарата).
Загнавши гарбу до комори, Саллабадрак недбало згріб додолу решту іграшок, мішки з пляшками і, відкрутивши якісь гвинти, підняв дошки з дна кузова.
Диво-гарба, виявляється, була з подвійним дном!
Підійшов до великого тюка пресованого сіна, обперезаного жерстяними смужками (він, певно, важив не менш як сто кілограмів), легко підняв його і, донісши до гарби, вкинув у сховок. Потім опустив кришку, поскладав іграшки та пляшки-на місце.
— Як гадає палван, чи зуміє він зробити сьогодні ще один заїзд? — поцікавився козлобородий.
— Приїду годині о третій, — поважно пообіцяв кукурудзник.
— Хай помагає палванові бог!
— Та вже хай постарається.
Рушили назад. Але настрій у мене був кепський. Сплохував я, мабуть. Сам у калошу сів, та ще й Салімджана-ака спантеличив. Адже все правильно, комар носа не підточить. Сіно є? Є. Стіг? Це, звичайно, малася на увазі комора. І Саллабадрак повантажив у гарбу справжній тюк сіна, адже своїм очам я ще можу вірити… Але, з іншого боку, сховав його в подвійне дно гарби. Хіба звичайне сіно не можна возити зверху, не боячись стороннього ока? Ні, рано я носа повісив. Тут неодмінно є якась таємниця. Просто треба набратися терпіння, щоб розкрити її. В крайньому разі побачу ту Велику Корову, яка, за висловом «поважного господаря» всієї зграї, має зжувати це сіно. Судячи з кількості сіна, ця рекордистка повинна б давати не менше як по десятку відер молока на день.