Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 25)

— Так, живі. І здорові.

— А дружина й досі вчиться?

— Вчиться.

— Я тобі, друже, все видам, але ти повинен підкинути мені хоч двадцятку. Якщо я нічого з тебе не здеру — неодмінно захворію. Пожалій мене…

— У мене немає ані копійки!

— Дай хоч карбованця, щоб я зміг пообідати.

— У мене в кишені нічогісінько, крім автобусних абонементів.

— Ну, гаразд, давай хоч абонементи.

Віддавши товстунові два абонементних талони, завмаг узяв аркуш паперу, на якому було виведено багатозначне слово «Фактура», і пішов геть. А товстун заходився боляче щипати себе за боки і ляскати долонею по голому черепу, примовляючи: «Ох, яка ж я ганчірка, жалюгідна ганчірка, тільки підлогу мити!» Одначе згадав про чергу і знову набрав поважного вигляду…

Почали заходити ще завмаги. Ці дуже не сперечались, викладали те, що просив товстун, і вдоволені йшли по товар. Задоволено потирав долоні, зрозуміло, і наш товстунчик. Та і я не мав підстав для невдоволення: фотоапарат мій і магнітофон працювали безупинно, отже, завдання своє я виконував як і належить. Весело почувалася й чарівна моя шапочка: як-не-як чималу послугу зробила вона сьогодні нашій рідній міліції!

Товстунець почав занотовувати в загальний зошит список хабарів, одержаних сьогодні. Щоб краще сфотографувати, я зліз на стіл, широко розставив ноги, — поміж черевиками опинився старанно розлінієний зошит — із півгодини ми з завскладом працювали мовчки і зосереджено. Потім товстун заходився рахувати гроші, неголосно мугикаючи собі під ніс щось ліричне… Далі запхав гроші у пухлий портфель, закохано чмокнув його в пузо і нахилився, щоб відімкнути сейф.

Я не поспішаючи підняв портфель: у ньому гроші, добуті нечесно, і товстун не має на них ніякого права. З» другого боку, мені, щоправда, теж не наказувано конфіскувати їх; тому, вирішив я, пораджуся з Салімджаном-ака, а поки що приховаю на даху складу. Нікуди вони не дінуться.

Коли я спустився вниз, надійно заховавши портфель, товстун метався по складу, як квочка, що погубила курчат. Ось він підскочив до вантажника, який перетягав важкі тюки, схопив його за петельки, поволік до себе в кабіну.

— Ану, любий, викладай грошики! — наказав він.

— Які грошики? — здивувався робітник.

— Ті, що ти тільки-но поцупив!

— Та господь з вами, я й не знаю, про що ви говорите!

— Я ж сам бачив, як ти заграбастав портфель з грішми.

— Та побий мене бог, якщо я хоч бачив цей ваш портфель!

Товстун аж до вечора метався по складу та своїй кабіні, шукаючи портфель: уявляєте, він шукав його навіть під соломинкою, що лежала біля порога! І, звичайно ж, даремно. Під кінець дня він общипав і побив сам себе так, що насилу тримався на ногах. І весь час повторював: «Що я тепер скажу жінці, відьмі цій, адже вона мене з цього світу зжене?!»

Салімджан-ака завжди вчив мене: «Якщо ти натрапив на кінчик ниточки, постарайся розмотати клубок до кінця!» Ці слова глибоко запали мені в пам'ять. Тому після роботи, не довго думаючи, подався слідом за товстуном. Хто знає, може, цей теж ховає свій скарб у якомусь підземеллі? Треба довідатись.

Дружина Адила-підступного боялась чоловіка, а товстун, виявляється, боявся дружини.

— Вовк чи лисиця? — грайливо спитала вона, як тільки товстун переступив поріг.

— Лисиця… — пом'явшись, відповів той.

— Що?.. Лисиця? А оцього не хочеш? — Дружина підсмикнула рукава, показала чоловікові величезний кулак і грізно попливла на нього. — Учора вуха протуркотів: мовляв, не привезли товару, а сьогодні, виходить, знову лисиця! Знову як бубон прийшов?! Ні-і, любий, так не вийде!

— Повір мені, жіночко, вкрали у мене весь виторг.

— Щоб у тебе та вкрали гроші?! Розкажи це якійсь дур-ці. Затям, тобі доведеться сьогодні поголодувати — на вечерю не розраховуй. Скільки я мучуся, щоб наповнити ці нещасні клітки, а клятий чоловічок щоразу намагається мене одурити!

Клітки? Навіщо і чим їх треба наповнювати?

Я уважно подивився довкола. І помітив те, на що досі не звертав уваги: весь двір — яблуні, персики були обвішані перепелиними клітками, за дно для яких правили гарбузові половинки. Штук двадцять-тридцять перепілок верещали, наче кумасі, що зібралися на весілля, — у вухах аж дзвеніло. Дивно, відколи це птахи стали клювати гроші?.. Треба помізкувати. Адже обов'язок міліціонера — перевірити все, що викликає підозру.

Я взявся за діло: ось тобі загадка, ребус, кросворд, чайнворд чи як там іще? Ну й хитруни, ну й спритні ж! Перевірив підряд усі клітки, облазив усі яблуні, персикові дерева, на старому шовковичникові, з гілля якого теж звисали перепелині клітки. І лише в половині кліток виявив двадцять худющих, голодних птахів, решта були повнісінькі грошей у великих купюрах, золотих прикрас і монет! «Бідолашний» директор зберігав свої скарби під землею, а люба дружинонька товстуна — над землею, в перепелиних клітках. «Ну й пройдисвіти, ну й лукавці!» — не переставав я дивуватися сам собі.

Сфотографував між ділом усі клітки і мерщій у відділення, як волоцюга, за котрим женуться скажені собаки, цебто, вибачте, як людина, котра дуже поспішає.

Негайно ж проявив у лабораторії відзняті плівки, зробив тридцять знімків, узяв касету з магнітозаписом і пішов до свого начальника.

— Як справи, сержанте? — зустрів мене запитанням Салімджан-ака.

— Досить непогано, товаришу полковник, — скромно відповів я і поклав перед ним на стіл фотографії і магнітофонну касету, чому він, ясна річ, дуже зрадів. Хвилин через п'ятнадцять прийшов Алі Усманов, він трохи не розцілував ще мокрі фотокартки, а записи слухав, як найчарівнішу музику на світі, ледь похитуючись з боку в бік, замріяно прикривши повіки. Потім раптом стрепенувся і вигукнув:

— Молодець, сержанте, ви виправдали наші найкращі надії! Салімджане-ака, — обернувся він до полковника, — сьогодні ж візьміть під нагляд любителів перепілок і їхній будинок!

— Слухаюсь, товаришу начальник! — виструнчився полковник.

— Ви сказали, товаришу Кузиєв, що найбільше товару одержав завідуючий магазином № 16? — вів далі Усманов.

— Зате він і хабара дав найбільшого від усіх!

— Доручаю вам ближче познайомитися з роботою цього магазину. І дозвольте ще раз подякувати вам, сержанте. Ви володієте рідкісним талантом, таких людей ми повинні всіляко підтримувати. Оголошую вам подяку і сьогодні ж звернуся до міністерства з пропозицією підвищити вас у званні.

Ну, признаюся, начальник сказав не «талантом», а «здібностями», але ж це одне й те саме — еге ж? Але все інше — чистісінька правда.

Як справи, дядечку Махсум?

Що таїти, люблю я поспати, тому завжди просипаюсь пізніше, ніж треба. Так сталося й сьогодні. Коли я розплющив очі, Салімджана-ака не було: давно пішов на роботу. Взагалі, звичка в нього така — годин за дві раніше приходити у відділення. Швиденько перекусивши, я теж побіг на службу. Проходячи по коридору, почув гучні голоси, що долинали через відчинені двері кабінету секретаря партійної організації капітана Хашимової.

— О Хашимджане, заходьте! — гукнула вона, помітивши мене.

Я увійшов. На дивані сидів, поклавши схрещені руки на коліна, Салімджан-ака. Я сів поруч з ним.

— … Таким чином, я розшукала жінку, яка підкинула вам немовля. Звати її Шарифа. Три роки тому працювала у їдальні на Чорсу, коли виявили нестачу, зникла. Близько року, виявляється, була провідницею у транзитних поїздах — теж, певно, не безгрішна. Потім остаточно зв'язалася з темними людьми і геть зниціла.

— Ви бачили її? — нетерпляче спитав Салімджан-ака.

— Бачила, двічі. І навіть за останньої зустрічі викликала її на відверту розмову. Сказала, що аналіз групи крові, дитининої і вашої, дав протилежні результати. «Зрозуміло, що батько цієї дитини зовсім інша людина, — сказала я. — За всі твої витівки можеш бути притягнута до відповідальності. Краще відкрийся мені чесно, сестро, адже я також мати, зрозумію тебе, постараюся допомогти».

— Що ж вона на це?

— Розплакалась. Тоді я подала їй папір, олівець, попросила викласти все як було. Вона пообіцяла написати дома і потім принести.

— І що вона написала?

— На жаль, вона зникла.

— Зникла?!

— Так.

— Знову шукай вітра в полі. А де хлопчик?

— У нашім дитсадку, в цілодобовій групі.

Тут я підвівся. Все це, безперечно, цікаво, але робота не жде. Я теж займаюся цією справою, тільки з іншого кінця. Ось виконаю своє завдання — і тягар наклепу спаде з названого батька мого. Надівши чарівну шапочку, я знову взяв свою «чарівну» апаратуру — магнітофон, фотоапарат і рушив у дорогу. Цього разу в магазин змішаних товарів. Я поспішав узнати, чи ціле все те, що одержав учора завмаг, одваливши товстунові чималого хабара. Спустившись у склад, з полегкістю виявив, що всі товари ще тут, нікуди не встигли зслизнути.

Потім пройшов у кабінет завмага, круглого, мов колобок, і чорного, наче ворон, чолов'яги. Голова йому була поголена, маківка ховалася під чорною оксамитовою тюбетейкою. Коротенькі вуса, ніби намазані олією, блищали і здалеку здавалися схожими на двох жучків, що повзли назустріч один одному, щоб зіткнутися нарешті під самісіньким носом господаря.

Учора товстун називав його дядечком Махсумом. Зараз він славив небо дивною молитвою, втупившись у брудну стелю.

— О всевишній, пошли людям благоденство, щоб дещиця перепадала при цьому й нам! Напоум обехеес забаритися, щоб ми встигли збути дефіцитний товар. Примнож кількість людей, які соромляться чи забувають брати здачу, і позбав рук охочим писати наклепи у книзі скарг і пропозицій. Амінь!