Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 24)

Справи наші з Салімджаном-ака, скажу вам, неабияк пішли вгору. Ми тут-таки придумали навіть назву майбутньої операції: «По слідах Жовтого Дива». Непогано звучить, га? Як ви гадаєте?

— Товаришу сержант! — сказав мій керівник, після того як кодову назву було обговорено: — Тепер, не гаючись, підеш по слідах того товстого хабарника.

— Як? Я думав, що в першу чергу візьмуся за…

— «Бідолашного» директора? До нього ми приставимо спостерігачів: і на роботі, і вдома. Про це ти не турбуйся.

— Що ж, тоді все о'кей, товаришу полковник!

— Начитався зарубіжних детективів?.. Ну гаразд, щасливого полювання, сину мій сержант! Зичу успіхів.

Перепілки грошей не клюють…

Я повісив через плече фотоапарат, засунув до кишені магнітофон, ви такого маленького і не бачили, спеціально зроблений для нас, міліціонерів, і пішов просто на склад районного кооперативного товариства. Ох і добра ж я побачив тут, важко навіть переказати! Склад завдовжки двісті метрів, заввишки двадцять метрів ущерть був повен-повнісінький найрізноманітніших товарів. Чого тільки душа забажає — все було тут: шовкові килими, килими машинної і ручної роботи, найяскравіші шовки та атласи, що їх люди називають «Якщо донька надіне, невістка від заздрощів лусне»; холодильники, що їх ніяк не визнає моя дорога бабуся, і поліровані шафи, столи, серванти, за якими он уже стільки даремно полює моя дорога матінка, фарфорові сервізи…

Ні, ні, ви ж знаєте, я не майстер описувати, а якщо й почну говорити про найкращі дитячі костюмчики, то напевно забуду згадати про пальта-джерсі, а скажу про них, не дочекаються своєї черги понадівані одна на одну ондатрові шапки, що лежать штабелями, або стоси пухових хусток, недбало розкиданих довкола…

Ну, гаразд, підемо далі. Краще сказати, почнемо спочатку. Біля самісіньких дверей складу я виявив закуток, що дорівнював розміром, ну, скажімо, кабіні вантажної машини. В нім сидів, сумно підперши щоку рукою, знайомий нам з вами товстунець. Цього разу в капелюсі й при краватці, вузол якої був завбільшки з мій кулак. Обличчя його було пісне, мов калюжа за похмурої днини. Лоб його стримів майже надворі, наче готовий буцнути кожного, хто лиш наважиться поткнутися до нього. А руки наче живуть самі по собі, пурхають над рахівницею. А в дворі, перед складом, тиняються душ п'ятнадцять-двадцять завмагів, боязко поглядаючи на буцманистий лоб товстуна-завскладом, підштовхують один одного, як студенти, що підбивають товариша зайти до професора першим…

Я увімкнув магнітофон, витяг з футляра фотоапарат. Ой, стривайте, забув сказати — шапочку свою я ще надворі надів. Одне слово, приготувався працювати. В цей час котрийсь з-поміж завмагів наважився прослизнути в товстунову кабіну.

— Ассалому алейкум!

Мовчанка.

— Як ви себе почуваєте, дорогий?

Товстун підняв нарешті голову. Куди поділася його полохливість, що була там, у підземеллі. Побачивши його перекошене обличчя, очі, що палали гнівом, їй-богу, я й сам злякався, хоч був невидимкою; а як почувався сердега-завмаг, можете уявити собі!

— Я… я… — промимрив він злякано.

— Ну що, я-я?! Чого треба? — крикнув товстун, подавшись уперед, ніби хотів укусити завмага.

— Я… по товар… приїхав.

— Товару немає.

— Я й минулого разу нічого не одержав. Бог дасть і надалі дулю матимеш.

— Прошу вас, хазяїне, дайте хоч трохи товару, щоб виконати план, бо горимо синім полум'ям!

— А що тобі, власне, потрібне?

— Я чув, учора привезли атлас і килими.

— Привезти-то привезли, та дорого дали, поки дістали…

— Та вже ж ми не дамо вам самому тягти цей віз, дорогий начальнику, самі розуміємо…

— Годі ходити околяса. Скільки даєш… щоб потягти цей віз далі?

— Сто карбованців, хазяїне.

— Давай сто п'ятдесят, і десять килимів твої.

— Сто десять, хазяїне…

— Ну гаразд, давай сто сорок і на цьому — згода. Адже ти мені майже брат!

— Дам сто двадцять, хазяїне, адже ви мені ближчий, аніж рідний батько!

І ці два «брати» почали люто торгуватися за кожен карбованець, як на товкучому базарі, — ледь не до бійки. Нарешті зійшлися на ста двадцяти п'яти карбованцях хабара. Завмаг вивудив з глибин кишені грошенята, а завскладом простягнув по них лапу. Клац! Мулла[19] Хашимджан, звичайно, зафіксував цю зворушливу сцену на згадку. Будемо сподіватися, незабаром роздам карточки, і рідні, поглядаючи на них, носитимуть передачки… А магнітофон був увімкнутий давно.

Кланяючись, спотикаючись і розсипаючи люб'язні вітання, у дверях з'явився ще один завмаг. Доки він наближався, на обличчі товстуна згасало щось подібне до посмішки, яка з'явилася була тоді, коли одержував сто двадцять п'ять карбованців. І коли черговий завмаг зайшов до кабіни, перед ним знову були злі, колючі очиці і жорстоко стиснуті губи.

— Здрастуйте… Боже вам поможи…

— Що-що? Помогти? Ба, чого зажадав, халамидник! Може, тобі свою зарплату віддати, зоставити дітей голодними, голими, босими…

— Даруйте… Але я сказав… боже поможи…

— Гляди бува! Допоможе він тобі! Чого треба, кажи!

— Та от… по товар приїхав, ака…

— Що ж, гаразд. Дам я тобі цукру.

— Так свого ж цукру нікуди дівати: котрий уже місяць тільки цукор і видаєте мені.

— Ну бери тоді мішків сто солі.

— Навіщо мені сіль? Себе солитиму чи що?!

— А в мене більше нічого немає.

— Я чував, що вчора привезли апельсини, індійський чай. Ось і давайте ці товари, ото зрадіють покупці.

— А мене? Мене хто порадує, питаю?

— Вас хай ваша дружинонька порадує.

— Ти ще грубіяниш? Нічим не можу допомогти тобі, склад порожній.

— Апельсини і чай привезли вчора. Знаю достеменно.

— Але щоб привезти їх, ми дуже витратились…

— Нісенітниця!

— Геть звідси!

— Я буду скаржитись, дійду до обехеес!

— Геть звідси, тобі сказано! Ти ганьбиш високе звання працівника радянської торгівлі! — Грюкнувши кулаком по столу, товстун підвівся з стільця. Він, широко розкинувши руки, пішов на завмага, ніби хотів спершу на прощання обняти його, а потім задушити. — Як смієш ти ставити під удар виконання державного плану, відмовлятися брати ті товари, що є на складі! Тебе треба притягти до відповідальності, твоє місце не за прилавком, а у в'язниці! Ти хапуга, що наживається за рахунок чесних радянських покупців!

— Е, не репетуй! Тут немає дурнів, які клюнуть на твою базіканину, дадуть тобі хабара! — Хлопець-завмаг був, видно, міцненький горішок, не з полохливих, таких на бога не візьмеш: стиснув досить-таки важкенькі кулаки, стояв, набичившись.

— Геть, кажуть тобі!

— Не кричи, задихнешся. Мої працівники чесно трудяться, жодної копійки з них не візьму, ти розумієш? І своїх не дам — дома восьмеро дітей, як маку, сидять. І були б — не дав! Я тебе питаю, ти відпустиш товар чи ні?

— Не одержиш…

Раптом завмаг схопив важкеньку товстунову рахівницю, підняв її над головою.

— Ну гаразд! Приб'ю тебе, то хоч за діло сяду — погань знищу!

Товстун раптом обм'як, позадкував, упав на стілець і вдавано зареготав:

— Поклади на місце рахівницю, божевільний! Адже я тільки пожартував. Скільки тобі треба чаю?

— Чотири ящики.

— А апельсинів?

— Скільки дасте.

— Але ж не можна бути таким серйозним, геть жартів не розумієш. Як у тебе дома, дітки живі-здорові?