Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 23)

— Ого, важливе. Та ще яке!

Ми сіли на диван. Ні слова не кажучи про чарівну шапочку, я розповів, як повернувся з кишлаку, відвідав кафе «Сама втіха», пішов по слідах директора, одне слово, все по порядку.

— Як тобі пощастило все це підглянути і підслухати? — з деяким недовір'ям запитав полковник.

— А я вмію бути невидимим.

— Ти що?.. — ще з більшим недовір'ям покосився на мене Салімджан-ака. Мабуть, подумав, що я трохи — теє…

— Справді; якщо сумніваєтесь, можете перевірити. Ось заплющіть-но очі…

Полковник неохоче заплющився. Я надів шапочку, став невидимим.

— А тепер ви мене бачите?

— Ні. Ти й справді зник, Хашимджане. А голос твій чую. Товба… Що ж це таке? Ей, слухай-но, хлопче, припини лишень свої фокуси, з'явися знову!

— Зараз. Тільки заплющте очі.

— Ну заплющив.

— Тепер можете дивитись.

— О, товба, товба! Хашиме, ти це чи ні? Чи мені наснилося?.. Та ти справжній фокусник, хлопче! Ну, поясни, як ти щезаєш?

— Я випив спеціальні ліки.

— Дай і мені попробувати крапельку твоїх ліків.

— Не можна. Будь-кого іншого ці ліки можуть убити. І взагалі це страшенна таємниця. Якщо про неї дізнається ще хтось, то ми всі троє вмремо, не сходячи з місця.

Полковник похитав головою.

— Чи не сниться мені все це?

— Ні, не сниться, Салімджане-ака.

— Покажи тоді свій фокус іще раз.

— Заплющте очі.

Хвилин десять-п'ятнадцять ми гралися в піжмурки. Я ставав невидимим і подавав голос із різних кінців веранди; Салімджан-ака пробував піймати мене, а коли я вислизав із його рук, він реготав на все горло. Нарешті, зморені, ми знову сіли на диван.

— Ти де дістав такі ліки? — спитав Салімджан-ака лукаво.

— Бабуся дала.

— Чи не алхімік вона в тебе часом?

— Що-що? Червоний хімік[18], ви сказали?

— Кажу, великий учений, видно, твоя бабуся. За винахід таких ліків треба б нагородити її Державною премією.

— Ну, цього робити не можна.

— Чому ж не можна? — усміхнувся полковник. — Інші зроблять кочергу і ходять по інстанціях, вимагають премію…

— Моя дорога бабуся захворіє, якщо ми відкриємо її таємницю.

— Невже?

— Їй-право. Можете мені повірити.

— Отже, цю таємницю нікому не можна звіряти?

— Нікому.

— Цікаво… — Полковник заходив по кімнаті сюди-туди. — Я ж не раз чув про різні випадки чаклунства, але не вірив цьому. А ось три роки тому я їздив у Ленінград на семінар. Нам показали маленьку дівчинку й сказали, що вона здатна бачити крізь товсті стіни, крізь сталеві пластинки півметра завтовшки. Я, звісно, не повірив. Дівчинка підійшла до мене. «Дядечку, якщо хочете, можете випробувати». Я попросив перше, що спало на думку: сказати, що в мене у нагрудній кишені. Дівчинка підняла очі й за мить сказала: «У вас у кишені лежить паспорт і вкладена в нього фотокартка хлопчика та жінки». В паспорті моєму була карточка дружини і Каріма, знятих разом! Я був приголомшений. Хтозна, можливо, й твоя бабуся має якісь невідомі науці особливості. Телепатія там… А взагалі, я гадаю, що ніякого чаклунства немає, просто ти спритний хлопець і дечого встиг навчитися, служачи в міліції.

— Салімджане-ака! — перебив я його. Полковник зупинився, обернувся до мене, ждучи, що я скажу.

— Ви мене любите?

— Звичайно. Як рідного!

— Тоді ще раз прошу: нікому не виказуйте моєї таємниці.

— Стривай, стривай, Хашиме! Ну гаразд, давай не будемо про це більше. Я сорок років працюю в міліції і сорок років зберігаю, якщо треба, державні таємниці. Я вмію мовчати, синку. Впевнений, Хашимджане, злочинцям прийде край, якщо поєднати твоє, як ти запевняєш, чаклунство з моїм досвідом. Ми винищимо їх до решти!

— Оце я й хотів вам сказати.

— Молодець, синку! Тепер — до роботи. Передусім, я вважаю, треба повідомити Алі Усманову, де ховають жовту папку з викраденими документами.

Незважаючи на ранню пору (годинник показував на п'яту з лишком), Салімджан-ака набрав домашній номер телефону товариша Усманова. Трубку взяла начальникова дружина.

— Покличте-но свого чоловіка, шановна! — попросив Салімджан-ака. — Так, так, це я. Нічого особливого, але він мені терміново потрібний.

З хвилину полковник чекав, притиснувши трубку до вуха. Потім заговорив знову:

— Я говорю з дому, а не з лікарні. Гм… ні, не втік, лікарі самі дозволили. Що я хочу сказати тобі важливого? Пощастило вияснити, де викрадені документи! Сам приїдеш? Вирушай, ждемо…

За півгодини до кімнати вбіг схвильований полковник Усманов разом з начальником карного розшуку майором Халіковим, чоловіком середнього зросту, але сивим як голуб. Коли всі посідали за круглим столом, полковник кивнув мені:

— Доповідай, товаришу сержант.

Я розповів усе, що бачив і чув, назвав усі прізвища, які вдалося вияснити.

— Ух, розумом не збагнути! — тільки й мовив Усманов, коли я закінчив.

— Гадаю, повідомлення товариша Кузиєва правдиве, — підхопився з місця майор Халіков. — У нас є відомості, що в районі цього яру збираються непевні особи. Клаптиковий магазин — під нашим наглядом. Не вживаємо оперативних заходів тому, що ця лавка перебуває у тісному зв'язку з шовкоткацькою артіллю, — розслідування тільки-но починається. А повідомлення товариша Кузиєва я вважаю надзвичайно цінним і щиро вітаю молодого колегу з успіхом!

Після цього ми почали складати план операції по викриттю банди. Я запропонував негайно ж наскочити в дім Аббасова і дістати зі сховку викрадені документи. Мені заперечили: це насторожить інших членів зграї.

— Злочинців треба спіймати на гарячому, — напутливо сказав мені Салімджан-ака.

І з ним, певна річ, не можна було не погодитися. Мені лишилося тільки прибрати солідну позу й ваговито промовити:

— Цілком згоден. Гарячкувати не слід.

Порадившись, вирішили вести за злочинцями нагляд, виявити всі їхні зв'язки, всі темні справи і заарештувати, коли вони зійдуться на свої збори у підземелля до баби-яги.

— Так, вирішено, — вдоволено сказав полковник Алі Усманов. — А кому ми доручимо проводити операцію?

— Я вважаю, особисто сержантові Кузиєву, — запропонував раптом Салімджан-ака.

— А чи не надто молодий Кузиєв для такого відповідального завдання? — засумнівався Алі Усманов.

— Коли я запропонував товаришам призначити тебе начальником районного відділення міліції, чи ти набагато старший був за Хашимджана? — ледь піднявши брови, переконливо промовив Салімджан-ака. — Тоді теж дехто сумнівався: «Та ви що, жартуєте, у нього ще материне молоко на губах не обсохло і — на тобі — начальником!» Але я знав, що ти впораєшся, до того ж чудово, і наполягав далі. Як бачиш: не помилився. Від зеленого лейтенанта до полковника виріс. Кадрам треба довіряти, полковнику. А за Хашимджана я ручаюся, як за себе. До того ж у нього є одна таємниця… — лукаво усміхнувся Салімджан-ака.

— Ви мій наставник, ви вчили мене абетки міліцейської роботи, як я можу заперечувати вам?! — усміхнувся Усманов. — Ваше слово для мене — закон! Товаришу Кузиєв, вітаю вас з першим відповідальним завданням!

— Докладу всіх зусиль, щоб виправдати ваше довір'я, товаришу полковник, — підхопився я з місця, прикладаючи руку до козирка.

— Але майте на увазі, — вів далі полковник, застережливо піднявши палець, — нічого не робіть, не погодивши зі мною чи з Салімджаном-ака.

— Слухаюсь, товаришу полковник.

Розвиднялось. Я поставив самовар, приніс на стіл гостинці, привезені від бабусі. Сніданок пройшов на вищому рівні.