Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 21)

— Спасибі, шапочко моя! — прошепотів я.

— Не спіши дякувати, — відповіла вона. — Найскладніше ще попереду…

Таємна нарада в підземеллі

Таксі мчало безлюдними вулицями кудись за місто. Почалися криві вулички, глиняні паркани. Машина зупинилася перед урвищем, яке з'явилося несподівано. Аббасов простягнув шоферові десятку.

— О першій ночі жди мене тут!

Таксист, молоденький хлопець, злодійкуватий на вигляд, зраділо схопив десятку, поцілував її і сховав у кишеню.

— О першій нуль-нуль буду як штик, ака.

Навколо стояла така пітьма, така зловісна тиша, що, якби не чарівна шапочка на моїй голові, я, напевно, кроку ступити не наважився б.

Проминувши смітник, пішли руслом висохлого струмка. Метрів через п'ятсот видерлися на правий берег, спустилися на дно яруги і зупинилися біля високого глиняного дувалу[16]. Відчинила нам бабуся років сімдесяти, а може, й дев'яноста, схожа на знак питання — так зігнули її літа. Говорити вона майже не здужала, з беззубого рота вилітав якийсь зміїний свист. Справжня баба-яга, їй-богу. Переселилася з казки в цей таємничий дім.

— Ти дуже запізнився, верблюденя моє…

— Таксі не було, — буркнув син верблюдихи. — Усі зібралися?

— Зібралися, зібралися, верблюденя моє. Тебе ждуть.

Баба-яга завела нас у сіни, відсунула умивальник праворуч — перед нами з'явився квадратний отвір зі східцями, що вели вниз. По них ми спустилися в підземелля, долівка якого була застелена дорогими килимами. Повітря застояне, душне. Гості, які чекали Аббасова, майже всі лежали на атласних подушках, хто в майці, хто взагалі по пояс голий. Задуха, видно, змагала. Примостившись осторонь, я почав не поспішаючи вивчати кожного з них, намагаючись запам'ятати все, навіть найдрібніші прикмети, що згодом могло нам дуже пригодитися.

У дальньому кутку сидів, недбало розвалившись, дебелий здоровило з бичачою шиєю, тулубом борця. Тугі м'язи його звивалися під шкірою, мов розлючені змії. Двома пальцями він трощив горіхи та мигдаль і жменями кидав у рот. Брови його здавалися мотузком, сплетеним з волосіні, такі були чорні й густі. Після коленого слова він одсапував, мов паровоз, що випускає пару.

Праворуч від Борця сидів чоловічок з вощаним обличчям. Чи то він дуже впрів, чи намастив собі лоба олією — на ньому відбивалося світло лампочки.

Ліворуч від Борця сидів парубок років двадцяти — двадцяти п'яти з довгим конячим обличчям, на лівій щоці глибокий червоний шрам. Усе тіло вкрите татуїровкою: скручена в кільце змія, могила з хрестом, кинджал, голова жінки, написи на зразок: «Не забуду матір рідну», «Од роботи коні дохнуть»… Я охрестив його Конякою.

У протилежному кутку засів такий товстий, череватий чоловік, що я навіть упрів, уявивши, як він спускався в підземелля вузьким проходом. Дихати йому було важко, випускав він лиш якісь хрипи і свисти.

Біля самісіньких дверей навпочіпки сидів такий худющий парубійко, що я просто перелічив усі його дванадцять ребер. Тонюсінька шия, певно, не могла втримати голову, яка раз у раз безсило падала на груди.

— О-о, вчитель з'явився! — почулися в підземеллі зітхання радості й полегшення. Усі присутні схопилися на ноги і всі кланялися Аббасову, притуливши руку до серця.

Адил-підступний пройшов на почесне місце, обкладене пуховими подушками, сів. Худющий парубійко, тримаючи стулені долоні перед обличчям, прочитав коротку молитву, яку закінчив словами:

— Хай буде міліція завжди з носом, амінь!

— Аблоху акбар! — приєдналися інші.

Після цього почалося звичайне розпитування про здоров'я, життя-буття, про діла. А яке у таких-ось буття, які діла?.. Розмова торкнулася міських новин, різних чуток. Товстун, важко відсапуючись, сказав, що життя стає складніше й складніше, що міліції допомагають дружинники, представники народного контролю, і є всі підстави сподіватися, що органи доб'ються свого — до ноги винищать їхнього брата.

— Не тремти так дуже, боягуз! — гримнув на нього Адил. І обернувся до сусіда: — Муталь, устань!

— Слухаюсь! — підхопився той на ноги.

Це був Коняка.

— Ти виконав моє доручення? Де документи?

— У портфелі, хазяїне.

Муталь витяг з-під себе портфель і дістав жовту папку — ту саму, що зникла із сейфа полковника! Від хвилювання у мене запаморочилась голова. Що робити? Вихопити з рук Коняки заповітну папку й кинутись до Салімджана-ака в лікарню? Ні, Хашимджане, поспішати в нашій роботі не слід…

— Розповідай! — наказав Адилов.

— Що розповідати, хазяїне?

— Як провів операцію по вилученню цих документів. Нехай усі слухають і беруть на розум, як треба працювати.

— Все зробили саме так, як веліли ви, вчителю. У формі майора міліції я з'явився у відділення. Чергував літній простакуватий сержант, я відрекомендувався йому працівником обласного управління, показав посвідчення.

Я поцікавився, як проходить чергування, чи немає особливих порушень. У цей час підійшов мій напарник — теж у міліцейській формі, з букетом квітів у руці. Вибачившись переді. мною і попросивши дозволу звернутися до сержанта, сказав:

— Десь тут неподалік весілля мого друга, а адреса його кудись поділася, не можу знайти. Ви, мабуть, знаєте, він теж. служить у міліції, живе десь тут поряд.

— Сержант пояснив, де відбувається весілля, побідкався, що не може провести, бо перебуває на посту. Я вдав, що обурився байдужістю сержанта, сказав суворо:

— Міліціонери повинні допомагати один одному, пора б уже збагнути цю просту істину. Ідіть покажіть товаришеві потрібний будинок, а на посту я побуду сам!..

І доки сержант повернувся, я встиг відчинити сейф, викрасти документи.

— Молодець, хвалю! — навіть заплескав у долоні Адил-перевертень. — Тепер розкажи, як провів операцію «Немовля».

— Її виконала Шарифа.

— Шарифа? Хто вона?

— Ви її знаєте, хазяїне. Діє в моїй групі. Раніше працювала офіціанткою в їдальні, зараз промишляє тим, що ходить по організаціях і краде плащі та пальта. Вона саме народила дитину, батька немає, отож не знала, що з нею робити. А тут така вигідна пропозиція, і вона з радістю погодилась. Я пообіцяв виклопотати їй двокімнатну квартиру і дати три тисячі, якщо діло закінчиться благополучно.

— Вона зараз пішла в підпілля?

— Так.

— Хай легалізується. Інакше все лусне. Вона мусить щодня бігати в міліцію, вимагати аліменти і покарання полковника. Звичайно, нічого не доведемо, але крівці йому чимало зіпсуємо! На, тримай ці гроші, що обіцяв Шарифі. А ці золоті монети — тобі. Бажаєш — устав собі зуби, бажаєш — замов дружині персні; твоя справа. Я друзів ніколи не обдурюю, якщо вони точно виконують мої завдання. Саллабадрак, устань лишень з місця!

Так чомусь звали хлопця з бичачою шиєю. Він насилу відірвав своє могутнє тіло від підлоги.

— Як твоя тачка, працює?

— Працює, хазяїне.

— Одвіз борошно?

— Так точно!

— А цукор?

— Цукор поки що не вдалося вивезти.

— Цієї ночі вивези, чого б це не коштувало.

— Буде зроблено, хазяїне.

— У шовкоткацькій артілі побував?

— Так. Одвіз, куди було наказано.

— На, бери премію. — Аббасов вийняв з портфеля пачку грошей, кинув Саллабадраку.

«Куди я потрапив? — кричало все мов єство. — Хто це такі? Невже це не сон, а дійсність і такі типи живуть поруч з нами? Один — злодій, другий — хабарник, третій — наклепник. Таж тут просто зразки всього злочинного світу! Це вони не дають міліції жодного дня спокою, живуть за рахунок чесних людей. Та ще як по-сучасному висловлюються: «операція», «легалізація», «вилучення» — справжні розвідники! Це жовті диви, яких треба знищувати!»

— Ватажок гендлярів Арифе, встань!

Худющий парубійко підвівся, знесилено притулився до стіни.

— Розказуй.

— Справи ідуть поганенько, хазяїне.

— Чому?

— Нашого брата стає щодень менше. По-перше, нічим торгувати, бо в магазинах більшає товарів, по-друге, майже всі кращі, досвідчені люди за гратами.

— Яких заходів вживаєш, щоб уберегти кадри від провалів?