Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 20)

— Я готова допомагати тобі, Хашимджане.

— Як по-твоєму, з чого мені краще починати?

— Іди по слідах отого самого… «бідолашного директора», мій безжурний друже.

— А ти вже про все знаєш?.. Дякую, дорога.

— Немає за що.

Саме так, з цього й слід починати. Поплювавши на долоні, я потер руки на щастя — і подався додому. Залишивши чемодан з подарунками Лутфі-хола, попередивши у відділенні, що живий-здоровий, приступаю до роботи, пішов прямісінько в кафе «Сама втіха».

Було вже досить пізно, і двері славетної харчової одиниці були зсередини зачинені на гачок. Але ж для мене тепер немає перешкод! Кухарі прямували в закуток директора для звіту. Певна річ, я теж пристав до них.

— Скарги були? — одразу запитав Аббасов.

— Де там! І писнути бояться! Знають, що скаржникам усі зуби повиймаємо і в руки на згадку віддамо, — нахабно посміхнувся один кухар.

— Правильно, — похвалив Аббасов. — Робіть і далі в цьому ж дусі. Збори вважаю закритими.

Спровадивши всіх, «бідолашний» директор зачинився зсередини, дістав із сейфа пачки десяток, п'ятірок, трояків, поклав їх у портфель і не поспішаючи рушив до виходу.

Аббасов мав, виявляється, звичку розмовляти сам з собою, як наш мулла Янгок.

Він ішов покрадьки темними заплутаними вуличками і бубонів собі під ніс, як у нестямі. І знаєте, що ми зі своєю шапочкою почули? Нізащо не здогадаєтесь!

«… Ну, Саліме, як ти себе тепер почуваєш? Хоч ти й полковник, а в моїх руках як маріонетка! Щоправда, танцювати під мою дудку тебе не примусиш — упертий ти, обмежений зі своєю чесністю, але живцем у могилу — зажену. Вже помучу, як схочу. Адже ти чистенький і тому довірливий, прямий. А я, я на все здатний, мені всяке багно по коліна. Багато років тому, коли я був вагарем на шовкомотальному заводі, ти кинув до в'язниці двох моїх старших братів і батька! Тоді ми попереджали тебе, але ти не послухав добрих порад. І ми поклялися помститись. І дотримали слова. Це я підніс сірник до облитих гасом стін і зачинив твоїх дітей у хаті! Але ти ще її боргу переді мною… Не буде тобі спокою, Саліме, не буде ніколи, нізащо в світі!

Ти, Саліме, наївний і довірливий. Тобі й на думку не спаде, хто я такий. Я ж стільки років уже переслідую тебе, не даю тобі спокою, руйную твоє щастя. Це я завів на манівці твого сина Каріма, я примусив його украсти твій пістолет, яким було вбито, за моїм наказом, сторожа ювелірного магазину.

Ти, Саліме, вірний обов'язку і присязі, а я вірний собі. Ти намагаєшся покінчити із злочинністю, а я вирощую злочинців. Правда, небагато нас тепер залишилось, але залишились ті, хто вміє — хе-хе! — працювати. А як ми залагоджуємо свої справи, ти переконався на власній шкурі, полковнику! Це ми всунули тобі в руки чужу дитину — і осоромили на все місто, це я звелів викрасти документи твого сейфа — і їх викрали!.. Ні, браток, поки я не знищу тебе, ти будеш гинути повільно, в муках. Я помщуся за батька…

Все життя я купався в золоті: купував будинки, машини, все, чого душа бажала. Наскладав цілу скриню золота. І ти не зміг спіймати мене. Тому що я — перевертень, і не даремно мене називають Адил-баттал, Адил-підступний…»

Ні, братці, не міг я далі слухати цю підлу сповідь! У мене ніби потьмарилося в голові, всього мене пройняв дрож, я розігнався і щосили, як футболіст, що виконує одинадцятиметровий штрафний удар, штовхнув пройдисвіта. Звичайно, не треба було цього робити, сам розумію, припустився помилки. Адже я добре знаю статут: міліціонер ніколи не має права давати рукам волю. Добре, що я хоч кулаки не пустив у дію…

Усвідомивши свою помилку, я швиденько підхопив Аббасова під руки, допоміг йому встати. Той здивовано подивився довкола, пробубонів собі під ніс «товба» і, обтрусивши штани, пішов далі. Я рушив слідом, трохи відставши: боявся, що знову втрачу владу над собою.

Адил-перевертень зупинився біля великої залізної брами, натиснув кнопку дзвінка. Не встиг він опустити руку, як хвіртка, вирізана в одній із стулок воріт, відчинилась, і в ледь освітленому отворі з'явилася досить вродлива, дуже напахчена жінка років двадцяти п'яти.

— Ассалому алейкум! — проспівала вона медовим голосом, кланяючись Аббасову низенько.

— Мене ніхто не питав? — похмуро промовив той.

— Ні, ніхто не питав. — Жінка забряжчала ключами, замикаючи за нами хвіртку. — Щось давно ви не з'являлися додому, я почала вже хвилюватися.

— У першої дружини був, ясно? — перебив її перевертень.

По дорозі до будинку я уважніше придивився до жінки. Її рот повен золотих зубів, ніби навмисне повиривали їй усі тридцять два зуби, а замість них уставили золоті. З вух звисають золоті серги, кожна завбільшки з долоню немовляти, на кожнім пальці — ледь не по десять золотих перснів, певно, зі смарагдовими камінцями — надто вже яскраво вони блищали. А браслетів на пухлих дебелих руках — я просто не зміг порахувати. Глянувши випадково на жінчині ніжки, я очманіло струсонув головою: її легенькі черевички теж були обшиті золотом. О боже, куди це я потрапив: у дім якогось бідолашного директора кафе, чи в палац шаха, про які частенько розповідала колись моя дорога бабуся? Так, так, це був справжній палац, можете мені повірити!

У будинку було вісім кімнат, і кожна пофарбована в інший колір. На сяючих бронзовою фарбою стелях було намальовано найрізноманітніші картини. В кожному кутку трельяжі з якимись особливими дзеркалами. А люстри? У восьми кімнатах по кришталевій люстрі під колір стін. Темно-червоні поліровані шафи, дорогоцінні вази, у чотирьох кімнатах по кольоровому телевізору, в чотирьох — по чорно-білому. І килими найяскравіші, ручної роботи… Серванти і полиці вгинаються від дорогого фарфору, кришталевих чарок, фужерів. Можу впевнено сказати: тут було все, що ви купили б на якійсь там виставці виробів легкої промисловості. Директор сів на атласні курчачі[15], постелені на підлозі.

— Потри ноги.

Жінка заходилася масажувати товсті ніжки «бідолашного» директора.

— Підклади подушок за спину! — почувся новий наказ, який негайно ж було виконано.

— Неси вечерю. Негайно подали вечерю.

— Налий піалу коньяку.

Висьорбавши піалу коньяку, Аббасов мовчки заходився трапезувати. Я давно чув, як бурчить у мене в животі, тому, побачивши смачні манти на таці, не зміг утриматися. Сів поруч з коханою жоною директора і почав уминати манти, аж за вухами лящало; за кілька хвилин умолотив майже півлягана.

— Ну й жереш ти, куди так поспішаєш? — гаркнув директор на дружину. — Об'їдаєш мене!

— Вай, та з'їла я лише дві! — злякано здригнулася вона.

— Ха, вона ще сміє мені брехати! Іди принеси ще.

За хвилину з'явилася друга таця з гіркою манти. Я й за цим разом вирішив не відмовитися од почастунку.

— Перевір замки, увімкни сигналізацію, — наказав директор, витираючи масні руки. — І не забудь спустити з ланцюга собак.

Світло погасло скрізь, у будинку перевертня стало темно, як у могилі. Адил-підступний крадькома пішов до сарая. «Напевно, замислив чергову підлість», — подумав я, рушаючи за ким. Увійшовши в темний сарай, Аббасов засвітив кишеньковий ліхтарик і почав длубатися в захаращеному стійлі. Нарешті він, видно, знайшов те, що шукав: раптом купа вугілля, насипана посеред сарая, зрушилася вбік разом з підлогою. Утворився невеликий отвір завширшки з ящик із-під чаю. Адил поліз у нього, натис на якусь невидиму мені кнопку (тепер я збагнув, що він шукав у стійлі); тихо скрипнувши, повільно пішли в землю важкі залізні двері. Пройшовши кілька кроків, Аббасов освітив ще одні двері. Помацавши рукою за фільонкою, він знайшов коротеньку мотузочку, відчепив її, — і двері ніби провалились. Аббасов плазом поліз униз, клацнув умикачем — спалахнуло світло.

Підвал був невеличкий, метрів п'ять на п'ять. Дуже пахло сирістю. Вздовж однієї стіни стояли ящики з коньяком, горілкою, дорогими винами. Вздовж іншої — ящики з атласом, оксамитом. Стеля, стіни підвалу обкладені бетонними плитами, а долівка — глиняна. Відмірявши од дверей два кроки перевертень став навкарачки й заходився по-собачому розгрібати землю руками. У заглибленні з'явився якийсь блискучий залізний палець. Адил висмикнув його, в щілину, що утворилася, вставив ключ, тричі повернув його. І раптом ліва бетонна стіна підвалу почала повільно опускатися вглиб. Переді мною з'явилася друга стіна із суцільних полиць. З однієї Аббасов зняв великий чемодан, відкрив кришку. Я замалим не вигукнув, здивований: у ньому було повно-повнісінько сто- і п'ятдесятикарбованцевих купюр! Зроду я не бачив так багато грошей. Перевертень недбало кинув у чемодан свіженькі пачки десяток, п'ятірок та трояків і, закривши його, поклав на місце. Потім зняв другий. Цей був напхом напханий різними коштовностями: золотими монетами, посудом, прикрасами. Адил-директор узяв три золоті монетки, вкинув до кишені…

А коли він відкрив третій чемодан… сказати по правді, я трохи перелякався. У ньому, холодно полискуючи, лежали три пістолети. Один з них Аббасов запхав у кишеню. Сяк-так стримавши дрижаки в тілі, я вже замірився був плигнути на злочинця, оглушити і зв'язати його, щоб одвезти в міліцію. Насилу вмовив себе не робити цього: схоже, перевертень зі своєю зграєю готувався до нового, страшного злочину, поспішивши, я можу зіпсувати все діло. Довелось, як і раніше, мовчки йти слідом за Аббасовим. Через півгодини ми спіймали таксі і помчали в невідомому напрямку.