Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 19)
Полковник, усміхаючись, підвівся, обіперся руками об стіл, відкашлявся, готуючись заговорити. Але раптом голосний розпачливий плач грудної дитини зупинив його. Всі обернулися до столів у дальньому кінці двору. Звідти відділилася постать розпатланої жінки з дитиною на руках і пішла просто на Салімджана-ака.
— Стій! — крикнула вона. — Промови говориш, молодих вітаєш?! Краще б ти про дитину свою подбав!
З цими словами жінка кинула немовля, що заходилося плачем, на руки розгубленого Салімджана-ака, потім обернулася до гостей і, потрясаючи кулаками, заволала:
— Чого ж ви дивитеся, люди, чого не закличете до порядку розбещеного пса! Він, бачся, не бажає визнавати власного сина, негідник! Про аліменти я вже не кажу, хоч би копійкою допоміг! Обіцяв, що одружиться, коли вмре перша дружина. Ось уже рік, як її не стало, а він усе водить мене за носа! Бери тепер свою дитину, нахабо, сам годуй, сам рости!
— Ти кому кажеш? — спитав Салімджан-ака, вкрай розгубившись. Не раз в обличчя смерті дивився спокійно, але таке…
— Ах, безсоромні твої баньки! — зарепетувала жінка знову. — Ти ще сподіваєшся викрутитися?!
— Ти що, божевільна? — Салімджан-ака знизав плечима, безпорадно огледівся довкола. — Та я тебе вперше в житті бачу!
Жінка затулила руками обличчя і, голосно лементуючи, кинулася геть із двору.
Оце тобі й весілля! Оце тобі й веселощі! Всі приголомшено мовчали, тільки плач дитини штопором угвинчувався в вуха. Дика сцена зачаклувала всіх. Першою отямилася Каромат-опа. Вона повільно, наче боячись потривожити стан цієї маси людей, підійшла до полковника, обережно взяла з його рук немовля. Потім, знову ставши капітаном Хашимовою, владно наказала, ні до кого зокрема не звертаючись:
— Бігом! Приведіть цю скажену сюди.
П'ятеро здоровецьких хлопців вискочили на вулицю, але за кілька хвилин повернулися ні з чим. Жінка ніби крізь землю провалилась.
Весілля обернулося на траур. Гості знемагали, не осмілювалися глянути одне одному у вічі. Дехто кидав на Салімджана-ака бистрі співчутливі погляди, інші намагалися подивитись, витягаючи шиї, на немовля, яке все ще кричало десь біля кухарів, ще інші обережно, пошепки перемовлялися між собою:
— Хто б міг подумати, що полковник… у такому віці…
— А я вважав його кришталево чистим…
— Не дарма-бо кажуть, чужа душа — темний ліс…
— Е, киньте ви, я впевнений, що це — зухвалий наговір… Ви ж знаєте, скільки у нас ворогів.
— Я знаю цю дівицю. Офіціанткою працювала в їдальні на Чорсу.
— По-моєму, це дуже спритно підставлена пастка.
— Як би то не було, просто кинджалом ударили Салімджана-ака в серце!
— От про це я й кажу, друже!
— Добрішої за нього людини пошукати, всім допомагає, дає поради…
— Хороша людина, та все ж… дитя своє не можна кидати.
І раптом над столами злинув крик:
— Принесіть валідол! Швидше! Швидше!
Я глянув і похолов. Салімджан-ака, схопившись рукою за серце, упав на стілець, безсило відкинувши голову назад. Губи його почали синіти…
Удар за ударом
Полковник не спав цілу ніч. Ходив по кабінету сюди-туди, збурений якимись думками. Про що, цікаво, він думав? Напевно, про цих наклепників.
Звісно, тут подумаєш. Хто така жінка з немовлям? Яку мету вона переслідувала, влаштувавши цю колотнечу?! І чому Салімджан-ака так захвилювався, знаючи, що все це провокація, влаштована зумисне?! Так нічого й не вирішивши для себе, я заснув неспокійним страхітним сном. Коли розплющив очі, надворі починало сіріти. Ліжко Салімджана-ака було застелене, Не було його і в кабінеті. Вибіг у двір — там теж нікого. Дивно, куди він міг піти так рано? Може, у сусідів? Нечутно відчинивши хвіртку, я пройшов до них. Тиша, У відчинене вікно видно, як сплутаним клубком сплять діти. Голова одного на животі в другого, ноги третього на подушці, четвертий лежить упоперек братів і сестер, п'ятий взагалі скотився з постелі. Сопуть собі спокійно, на оберемку ковдр, як зайченята, не відаючи, що світ цей повнісінький турбот і тривог…
Я поторсав Нігмата-ака за плече. Спросоння він, видно, подумав, що то хтось із його шибеників, насварився пожбурити черевиком, якщо не одв'язну, але, впізнавши мене, сів на постелі й зіваючи почухав плече.
— Сподіваюся, ніде не горить?
Я повідомив йому про те, що зник полковник.
— На кладовище, мабуть, пішов. — Нігмат-ака зітхнув. — Ти ж знаєш його звичай: у будь-який час може податися до дружини. Ех, доля, доля… Гаразд, ходімо.
Ми швидко пішли до кладовища.
Салімджан-ака сидів на мармуровій лавочці, міцно обхопивши голову руками. Під гарним візерунчастим дашком горіла лампочка. Вся могила була вкрита квітами. Помітивши нас, Салімджан-ака винувато підвівся на ноги.
— Пробачте, друзі, що я завдав вам клопоту.
— Небагато клопоту, — одказав Нігмат-ака, — але краще, звичайно, йдучи отак рано, попереджати нас. — У його голосі почулися докірливі нотки.
— Пробачте. Я сам незчувся, як опинився тут. Ну й вирішив посидіти, погомоніти, порадитися з нею… Коли мені було важко, частку горя вона брала на себе, додавала мені снаги, допомагала порадами. Вона й сьогодні допомогла. Наказала не здаватися, не занепадати духом.
— Знову щось трапилося? — занепокоївся сусід.
— А Хашим хіба не розповідав тобі?
— Ні, він нічого не казав.
— Ну от і добре, що не розказав. Буде час, про все дізнаєшся, друже. Добряче мене вчора в дурні пошили! Тут, звісно, не обійшлося без руки Адила Аббасова, віддаю йому належне: підступний, як шакал, пройда! Що ж, боротися, то саме з такими боротися!» Не люблю ворога, що ладен шаснути в кущі від першого-ліпшого шереху. Хіба то ворог — бабуся, яка насінням торгує? Тут ураз жирком обростеш, зледачієш, правда ж, товаришу сержант?
— Так точно, товаришу полковник! — виструнчився я. — Ті, що продають курт[13], теж не злочинці.
Отак гомонячи, ми й не помітили, як дійшли додому. На сніданок тітонька Лутфі спекла коржів з вишкварками, принесла свіжої сметани. За столом не змовкали сміх і жарти. Салімджан-ака завжди ставав таким, коли приймав якесь рішення: веселим, бадьорим, цілеспрямованим. Потім рушили на службу. Полковник крокував швидко, сягнисто, так що я майже бігом насилу встигав за ним. Перехожі проводжали нас поглядами, видно, думали, щось сталось, так ми поспішаємо.
Увійшовши до кабінету, полковник попрямував до сейфа, вставив ключ у замок… І вмить, ніби від удару струмом, відскочив назад.
— Сейф відчинено, Хашимджане!
— Що?! — Я ніби приріс до підлоги.
— Стривай, стривай, адже тут… документи зникли!
— Які документи?
— Усі документи по кафе «Сама втіха». Вони були в жовтій папці. А якраз її і немає. Біжи, клич людей!
Вкрай схвильований, я вибіг у коридор. Першому, звичайно, повідомив про те, що сталося, начальнику відділення полковникові товаришу Усманову. Звістка, яку я приніс, вразила його так, як і Салімджана-ака. Потім я зайшов у парткабінет, до Каромат Хашимової. Це була єдина людина, яка більш-менш спокійно сприйняла моє повідомлення.
Повернувшись у відділ, я побачив, що в приміщенні повно людей. Салімджан-ака лежав на дивані, простягнувшись на весь свій зріст. Обличчя біле, як крейда, одна рука безсило звисла… Невже… невже я втратив людину, яка дорожча мені за рідного батька?!
— Салімджан-ака!.. — тільки й спромігся промовити я: до горла підступив гіркий клубок.
ЧАСТИНА II
Скарб директора Аббасова
І от я повертаюсь із кишлаку. В моєму чемодані лежать дві банки сметани, шість грон винограду, вісім листкових коржів, пригорщ джиди[14], пригорщ сушених персиків і трохи сушеного урюку. Все це дала мені улюблена моя бабуся й звеліла віднести в лікарню Салімджану-ака.
— Сиди біля нього в узголів'ї, не відходь ані на крок, — якнайсуворіше наказала вона. — Цей полковник тобі як другий рідний батько, тримайся його якомога, і він зробить з тебе людину.
З кишлаку я повертався загалом задоволений. Дуже приємно було зустрітися з дорогими моїми татом, мамою, любими сестричками. Ох і скучили вони за мною: геть зацілували, досі щоки болять, ніби терли їх наждаком. Одне погано, не пощастило зустрітися з вірним другом Закіром. Якраз перед моїм від'їздом його вирядили в обласний центр на нараду передових доярок. Щоправда, нарада закінчила свою роботу, коли я ще був у кишлаку, і Закір негайно вирушив додому. Але дорогою заснув у автобусі, і той повіз його назад. Так і не довелося побачитися цього разу.
Вийшовши з машини на автобусній станції, я вирішив випробувати свою дорогоцінну чарівну шапочку. Чи не втратила вона свою силу… Ось надів на голову, промовив магічні слова: «Угорі небо, внизу земля, виконай моє бажання, шапочко моя. Зроби мене невидимим». І тої ж миті став невидимим.
— Здрастуй, шапочко моя!
— Здрастуй, дорогий Хашимджане!
— Ти чекала мене, шапочко моя?
— Всі очі видивила, Хашимджане.
— Мені знову потрібна твоя допомога, дорога.
— Якщо для доброго діла, Хашимджане, сили не пошкодую.
— Я хочу викорінити злочинність, шапочко моя. Ні більш, ні менш.