Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 2)
— А ти зумієш по-людськи постригти мене?
— Та я ж стриг вас недавно, і ви ще й дякували… — нагадав я.
— Тоді давай, тільки швиденько, бо я запізнююсь на нараду в район.
— Прошу, сідайте.
Усадовивши раїса, я з таким завзяттям став до роботи, що ціп просто завороженими очима стежив за моїми спритними руки ми. Я мав поголити йому голову, але, поголивши лівий бік, підклав інструменти і спокійнісінько сів на стілець.
— Чого ти розсівся? — здивувався голова. — Я ж казав тобі, що дуже поспішаю!
— Я оголосив страйк.
— Страйк?! З якої напасті?
— А з тої, що перукарня наша сира, вузька і темна. Ми з Уста бувою не хочемо далі працювати у такому приміщенні.
— Це правда, тут не дуже добре, — погодився раїс-ака, оглядаючи стіни. — Але ж я тобі казав, братику, я дуже поспішаю, запізнююся на нараду. Потім вирішимо це питання.
— Якщо запізнюєтесь — їдьте.
— Ти при своєму розумі?! — загорлав голова.
— Не знаю, — знизав я плечима.
— Кажу тобі: добрий голову!
— Не буду.
Раїс-ака, не тямлячи себе, почав був уставати з місця, але я хутко вискочив надвір, а звідти просунув голову крізь вузеньке віконце.
— Я вас доголю, якщо пообіцяєте збудувати нову перукарню.
— Гаразд, обіцяю, — впав на стілець голова.
— Ви це обіцяєте Уста буві вже десять років.
— Я тебе не дурю, братику, ну йди ж…
— Ні. Напишіть розписку — тоді доголю.
— Я тебе, негідника, завтра ж вижену з роботи! — знову розгнівався раїс-ака.
— Якщо зможете, звільняйте сьогодні, хоч зараз! Краще байдикувати безробітним, ніж обслуговувати людей у такій темній і сирій норі!
— Гаразд, яку написати тобі розписку? — знову впав у крісло голова.
— Досить буде, як напишете, що, коли від завтрашнього дня не почнете будівництва нової перукарні, не називати вас раїсом.
Голова схопився, хотів був шпурнути ногою наш стіл і піти, та вчасно згадав про свою недоголену голову і, зітхнувши, сів на місце. Потім вийняв з кишені кулькову ручку, зірвав зі стіни якусь красуню і, написавши на звороті розписку, подав мені у вікно.
— На, тримай, нахабо, тримай, негіднику! Вдовольнився тепер?
— Ні. Не вдовольнився, — сказав я, повертаючи йому розписку. — Тут бракує печатки.
Раїс-ака знову почав буряковіти.
— Якби ти був моїм сином — відшмагав би за таке знущання найширшою ремінякою. — З цими словами він вивудив з кишені печатку і сердито шльопнув нею по розписці.
— Бери та доголи швидше, шайтанове дитя!
— Вмить, дорогий раїсе-ака!
Мило на голові клієнта, виявилося, давно засохло. Довелося починати все спочатку. Обидва ми мовчали. Я працював мовчки, він сидів мовчки, тільки наші погляди інколи стрічалися. На душі в мене, щоправда, шкребли коти. Думав, от устане зараз, піде просто в правління і підпише наказ про моє звільнення, та ще за одним заходом і Уста буву прожене! Накоїти накоїв я, а відповідати доведеться старому.
Але, на щастя, встаючи з крісла з блискучою, як нікельована куля, і гладенькою, мов яєчко, головою, раїс-ака раптом так зареготав, що, вірте не вірте, вся наша комірчина ходором заходила, двері відчинилися, а вікно зачинилося само по собі!
— Ну й утнув же ти зі мною штуку, — сказав він, надіваючи тюбетейку. — Скільки вже років на світі живу, а такого ще не бачив. Як тебе звуть?
— Хашимджан.
— Чий будеш?
— Син тракториста Кузибая. Знатного механізатора.
— А-а, то це ти — Хашимджан? Той, що… Так, так, зрозуміло… Якби ти був трохи старший, прийняв би тебе на роботу експедитором. Ох і майстер ти, виявляється, домагатися того, що тобі треба. На, тримай оці гроші, купите на них поки що бритв, помазків і таке інше… Ну, ну, відмовишся — не бачити вам нового приміщення, як своїх вух.
Гроші я взяв, але примусив його теж взяти з мене розписку, так що ми поквиталися. І розійшлися друзями.
Слід сказати, раїс-ака дотримав слова. На другий день прийшов головний інженер колгоспу, обміряв рулеткою місце майбутньої перукарні, занотував до записника, скільки і яких будівельних матеріалів треба. А через п'ятнадцять днів усе було готове: ми одержали приміщення з широкими вікнами, просторою прихожою і навіть невеликою підсобною кімнаткою, де ми із старим майстром могли попити чайку, пообідати. На шістнадцятий день ми з Уста бувою працювали, як мурахи, — тягали речі в нове приміщення. На сімнадцятий тільки-но зібралися були з новими силами накинутися на голови та бороди своїх односельців, як раптом Уста буві стало попит. Кілька днів я працював сам. І от якось рано-вранці до перукарні увійшла тітонька Хайри, дружина старого майстра.
— Чоловік мій бажає побачити тебе, — сказала вона й заголосили.
— Як він себе почуває? — спитав я, злякавшись.
Тітонька нічого не відповіла, пішла собі. Я поспішив за нею.
Уста бува мав дуже поганий вигляд. Він лежав із заплющеними очима, знесилено відкинувши голову. Його внуки, правнуки — бородаті дядьки, хлопці мого віку, малята — всі сиділи або стояли довкола нього. Одні гладили йому руки, інші масажували ноги, решта чекали черги: всім хотілося якось полегшити страждання улюбленого дідуся.
Старий майстер нараз розплющив очі.
— Ей, ха, Хашимджане, ти прийшов, синку?
— Прийшов, дідусю.
— Не кидай нашого ремесла, синку. Хай не пустує наша перукарня.
— Не покину, дідусю.
— Будь завжди чесним і чистим.
— Буду старатися, дідусю.
— Служи завжди людям, дитино моя… Діти мої… — По сих словах Уста бува смикнувся і вмовк. Рука його мертво звісилася з ліжка.
— Дідусю! — закричав я.
— Дідусю! — здригнувся будинок від криків та голосіння онуків і правнуків, рідних і близьких Уста буви.
Я ще ніколи в житті так не плакав, як того дня. Я, не вагаючись, помер би замість Уста буви, якби він міг жити замість мене. Цілий тиждень я плакав, навіть уві сні вигукував: «Дідусю! Уста бува мій дорогий!..»
Але ж, як ви знаєте, в усьому кишлаку нашому не знайдеш людини, здатної так швидко перемогти горе і печаль, як я. Взагалі у мене така вдача: одне око плаче, а друге тим часом сміється. На знак пам'яті про старого майстра я вирішив якомога швидше стати до роботи. Написав на жерстині великими літерами: «ПЕРУКАРНЯ ІМЕНІ ПОКІЙНОГО УСТА БУВИ АКРАМА» і повісив просто над дверима. Замість прейскуранта, що мав висіти в нашій прихожій, вивісив таке оголошення:
1. Учні-відмінники обслуговуються безкоштовно.
2. Двієчники платять у подвійному розмірі.
3. Старенькі обслуговуються поза чергою.
а) При бажанні, якщо їм нездужається, вони можуть викликати мене додому. Прибіжу негайно.
4. Діток, які плачуть, буду виганяти геть, щоб не росли боягузами.
Адміністрація: головний майстер-перукар
Поки я ходив у траурі, мої односельці, як виявилося, добре-таки позаростали. Роботи було багато, одначе я швиденько з нею впорався. Адже спритності та кмітливості в мене вистачав. Але, певно, через поспішність я припустився грубої, непоправної помилки, за що мене й було справедливо покарано.