Худайберды Тухтабаев – Кінець Жовтого дива (страница 1)
КІНЕЦЬ ЖОВТОГО ДИВА
©
ЧАСТИНА І
Вибрав, нарешті, професію
Отак і пішли, й пішли мої справи на лад. Це й не дивно, адже я такий хлопець: чого схочу, того завжди доб'юся. Ми вже закінчували восьмий клас, і я, траплялося часом, замислювався над тим, що робитиму далі. Чи піду вчитися й ще морочитиму голову вчителям, чи підшукаю собі якусь підходящу роботу. Але ж мені завжди усміхається щастя. Так воно сталося й цього разу. Наш дорогий директор Атаджан Азизович виголосив промову на випускному вечорі і наприкінці своєї промови, що тривала сімдесят три хвилини сорок одну секунду (я сам стежив по годиннику «Ракета», який мої тато й мама подарували мені до цього дня), сказав так:
— Ось таким, значить, чином, — Атаджан Азизович одсьорбнув трохи чаю з піали, — все інше залежить від вас самих, любі друзі. Хто бажає закінчити десятирічку, будь ласка, переходьте в школу імені Макаренка, що в сусідньому кишлаку, і вчіться на здоров'я. Зі свого боку, ми можемо сьогодні ж передати їм ваші особові справи. Хто хоче набути якоїсь професії — теж, будь ласка. Скрізь повно професійних училищ, а ми, що в нашій силі, допоможемо вам улаштуватися. Хоч би ось ти, Хашимджане, що ти міркуєш собі робити?
І тої ж миті мені наче в голову стукнуло. Я схопився з місця і твердо, навіть не зморгнувши оком, заявив:
— Я хочу стати перукарем.
— Що?.. Ти сказав… перукарем?
— Так, я хочу стати перукарем. Бабуся моя каже, що від довгого навчання у мене порідшали мізки і тому іноді мокро під носом.
Хлопці, звісно, засміялись, а Атаджан Азизович поспіхом перевів мову на інше.
— Ти це остаточно вирішив?
— Якщо хочете, можу заприсягтися.
— Ні, присягатися не обов'язково, — зупинив мене наш шановний директор. — Я тобі й так вірю. І схвалюю твій вибір, Хашимджане. Це добре — хай один із вас стане перукарем, другий — столяром, третій — монтером, головне, щоб усі ви прагнули до знань і до благородних професій.
Хай люди кажуть, що хочуть. Але я знаю: нема на світі прекраснішого ремесла, ніж ремесло перукаря. І ті ж інженери, що споруджують височенні будинки, і поети, які радують людей своїми віршами, і артисти, які примушують нас плакати і падати зо сміху, — всі загалом залежать від перукаря, здоровкаються з ним, приклавши руку до серця.
Якось я вже казав, що навпроти нашої школи стоїть перукарня. В цій хатині, трохи більшій за курник, працює старий, якого всі звуть Уста бува, що означає «Дідусь майстер». То він страх як мене любить, хоч і до інших хлопців ставиться непогано. Коли я запізнювався на уроки або тікав із школи, то завжди йшов просто до нього у перукарню, у свою надійну схованку.
— Ассалому алейкум, — завжди казав я, заходячи до перукарні. При цьому ніколи не забував прикласти руку до серця.
— Ей, ха, це ти, Хашиме? — питав майстер.
— Еге ж, це я.
— Знову прийшов журнали красти?
— Ні, сьогодні не буду, прийшов просто так…
— Знаю, всі ви однакові: як тільки треба випустити фото-газету — одразу згадуєте про Уста буву… Я несу журнали в перукарню, щоб черга не нудьгувала, дивилася картини, читала статейки, а ви вирізаєте ці картинки і цупите з перукарні. Сідай пострижу тебе.
— Але ж я ще не заріс!
— Сідай, тобі кажуть. Волосся стирчить, як пір'я у квочки, а він: «Я не заріс!»
— Так у мене грошей немає.
— А коли в тебе бували гроші?! Вчена пішла нині молодь: беруть у батьків гроші нібито на підстригання, а самі купують за них морозиво…
Отак за приємною розмовою і не помічаєш, як Уста бува вже тебе й постриг. А потім він у більшості випадків покропить вас водою замість одеколону та ще й примовляє при цьому:
— Ох, ох, як пахне, еге ж? Ти чуєш запах? Щипає? — І заходжується обмахувати ваше обличчя рушником…
Таким чином, я твердо вирішив стати перукарем. Ви ж знаєте: коли я надумав щось, то не заспокоюся, поки не доведу діло до кінця. Навіть ціною великих мук. До того ж рішення моє припало до душі всім — моїм дорогим бабусі, татові, мамі й навіть любим сестричкам Айшахон і Донохон. Тільки тато сказав із сумнівом:
— Аби лиш не зняв комусь голову замість бороди.
Того ж дня я подався до Уста буви й, увійшовши в його хижку, поздоровкався, як завжди, приклавши руку до серця.
— Ей, ха, Хашиме, це ти? Чого так захекався? Чи сталося щось?
— Нічого не сталося, дідусю, все гаразд.
— Чи за тобою женеться твоя дорога бабуся?
— Ніхто за мною не женеться. Я до вас, дорогий дідусю, прийшов з дуже великим проханням.
— Ну, ну, виповідай.
— Ні, виповім тільки тоді, як ви скажете «згоден». Бува трохи помовчав. Потім промовив:
— Ти хлопець з відкритою душею. Я не зможу не виконати твого прохання.
— Уста бува, я хочу піти до вас учнем, — випалив я, — хочу стати перукарем…
Чи то старий майстер не чув мене, а думав про щось своє, чи то на радощах — він перестав навіть дихати. І мовчав майже десять хвилин. Усе дивився на мене.
— Хашимджане, ти це чи не ти? — спитав він нарешті.
— Я.
— Підійди сюди, синку, дай поцілую тебе в лоба… Ось так. Як я хороший, усі одразу починають звати мене не Хашимом, а Хашимджаном і навіть цілують у лоба…
Уста буві зараз рівно сімдесят три роки. Перукарем працює шістдесят. За цей час він остриг приблизно двісті п'ятдесят тисяч голів і одержав стільки ж «спасибі». Підстриг і підправив щось близько чотирьохсот тисяч вусів та борід і заробив щонайменше триста шістдесят тисяч подяк. Як каже Уста бува, на світі немає почеснішої професії, ніж перукар. Ще він сказав, що люди не можуть обійтись без перукаря навіть у таких священних містах, як Мекка й Медина, куди їздять мусульманські прочани.
— І навіть у джунглях Африки? — злукавив я.
— Повсюди, синку, повсюди. Дай ще раз поцілую тебе в лобик. Баракалло — молодець, Хашимджане! А я все непокоївся, думав, кому ж оставлю своє місце, адже я старий уже і недовго мені лишилося жити. Спасибі, синку, спасибі.
Потім Уста бува розказав багато всякого-всякого, що треба знати учневі перукаря. Насамперед, звичайно, перш ніж заходитися голити чи стригти кого, навіть підправляти вуса, ти повинен чисто вимити руки. З милом. По-друге, перед початком роботи і після роботи треба протерти інструменти і продезинфікувати їх. І по-третє, і перед роботою, і після роботи обов'язково повинен підмести перукарню, протерти вікна, а якщо це влітку, полити тротуар водою. По-четверте, переступаючи поріг перукарні, треба тричі сказати самому собі, що сьогодні, як і вчора, ти будеш чесно служити людям…
Уста бува тільки-но нарахував шістнадцять таких непорушних правил, як до перукарні увійшов незнайомий чоловік (напевно, із сусіднього кишлаку).
Уста бува привітався з ним, розпитав про життя-буття, здоров'я, потім звернувся до мене:
— Хашимджане, давай лишень перевіримо твій хист, намиль голову клієнтові, щоб волосся стало шовковим і бритва не помічала його на своїй путі.
— З радістю, Буваджане! — відповів я і, засукавши рукава, взявся за роботу. Мушу вам сказати: ну й голова у цього чоловіка — як найбільший кавун сорту Кузибай!
Я розвів мило, щоб піни більше було, в коритечку, що не поступалося розміром тому, в яких місять тісто: але, видно, не до кінця розвів: як мазнув піною по цьому кавунові — цівочки мильної води побігли і по потилиці, і по обличчю. Мабуть, краплина і в око клієнтові попала, бо він схопився з місця і гнівно запитав, протираючи очі:
— Що ти за перукар?! Хто ж це ллє на голову людині цілими відрами мильну воду?!
— Голова у вас, виявляється, дуже гладенька, все одразу стікає з неї, — спробував я захиститися. Але тут з'явився Уста бува, який за чимось вийшов на хвилинку, і взяв діло у свої руки. Однак цей дивний клієнт, виходячи, так похмуро глянув на мене, ніби я зробив йому щось зле…
— Нічого, синку, поступово. всього навчишся, — утішав мене старий майстер.
Таким чином, я навчився спершу працювати ножицями, потім — електричною машинкою, а через три місяці любісінько орудував небезпечною бритвою. Одне слово, через чотири місяці я вважався якщо не чудовим, то принаймні добрим майстром. Це й не дивно, адже я здібний і спритний. Люди вже навіть подейкували, що у Хашимджана, мовляв, рука легка, голить і стриже без болю, та ще й смішить весь час, поки сидиш у кріслі. Найдужче, звичайно, раділа з моїх успіхів моя дорога бабуся. День у день просиджувала у сусідів та вихваляла мене.
Усе було добре, якщо, звісно, не брати до уваги нашої комірчини, в якій ми працювали. Хоч як ми обклеювали стіни найкращими барвистими картинками з журналів, вони не могли приховати шпарок, тріщин і жовтих плям. А хто чекав у нас черги хоч хвилин десять — той починав задихатися. Та незабаром я й тут знайшов вихід.
Якось Уста бува поїхав на чиєсь весілля у сусідній кишлак, і я залишився на робочому місці сам. Дивлюсь, убігає поспіхом голова нашого колгоспу.
— А де ж майстер? — спитав він ще на порозі.
— Скоро буде, але не знаю коли, — одказав я. — Може, надвечір заявиться, на весілля нібито збирався.
Голова постояв, пом'явся, потім спитав: