Харлан Кобен – Твоя перша остання брехня (страница 66)

Майя її зрозуміла.

— Школа запропонувала вам гроші?

— Бачите ще двох хлопчиків на фото? — Раїса витерла сльози й випнула груди. — Це Мелвін. Він зараз викладає в Стенфорді. Професор, а йому ж заледве тридцять. А Джонні вчиться в медичній школі Університету Джона Гопкінса. Академія забезпечила нашим хлопцям безкоштовне навчання. Дала грошей і нам із Хав’єром. Але ми поклали їх у банк, для наших дітей.

— Місіс Мора, ви пам’ятаєте сусіда Тео в Академії?

— Ви про Ендрю Буркетта?

— Так.

— Він міг стати вашим діверем. Бідний хлопчик.

— То ви його пам’ятаєте?

— Звісно. Вони всі прийшли на похорон Тео. Усі ці красиві, доглянуті хлопці зі своїми синіми піджаками, шкільними краватками й хвилястим волоссям. Усі вбрані однаковісінько, усі стали в чергу й говорили «мої співчуття», наче роботи-багатії. Але Ендрю був іншим.

— Як це?

— Він був сумним. Дуже-дуже сумним. І зовсім не на публіку.

— Вони були близькі? Тео та Ендрю?

— Гадаю, так. Тео казав, що Ендрю — його найкращий друг. Коли Ендрю незадовго після того випав із човна, я читала, що це був нещасний випадок. Але для мене це якось не складається. Бідолашний хлопець утрачає найкращого друга й падає з човна? — жінка подивилася на Майю, вигнула брову. — Це ж був не нещасний випадок?

Майя сказала:

— Я теж так вважаю.

— Хав’єр це підозрював. Ми були на похороні Ендрю, ви знали?

— Ні, не знала.

— Пам’ятаю, як я сказала Хав’єру: «Ендрю здавався таким сумним через Тео». Я питала себе, може, його вбило горе, розумієте, про що я? Йому було так погано, що він міг і стрибнути з того човна.

Майя кивнула.

— Однак Хав’єр у це не вірив.

— А в що він вірив?

Раїса опустила погляд на свої стиснуті руки.

— Хав’єр сказав мені: «Горе не зробить такого з чоловіком. А от провина — запросто».

Запанувала тиша.

— Розумієте, Хав’єр не міг упоратися з тим, що сталося. Компенсацію називав кривавими грошима. Я так не вважала. Як уже говорила, може, ті багаті хлопці й тиснули на Тео, але, зрештою, я завжди думала, що Хав’єр так шаленів, бо звинувачував себе. Це він підштовхнув Тео до школи, де йому було не місце. І, Боже поможи, я теж його звинувачувала. Я намагалася це приховати, але, гадаю, Хав’єр бачив це на моєму обличчі. Навіть коли захворів. Навіть коли доглядала його. Навіть коли він лежав у ліжку, тримав мене за руку й помирав. Хав’єр бачив це на моєму обличчі. Можливо, це взагалі було останнім, що він бачив.

Раїса підвела голову, витерла сльозу вказівним пальцем.

— То, може, Хав’єр і мав рацію. Може, Ендрю Буркетта вбило не горе. Може, це була провина.

Вони трохи посиділи мовчки. Майя взяла Раїсу за руку. Це було на неї не схоже, жест був незвичним. Але вона відчувала, що це правильно.

Минуло трохи часу, Раїса сказала:

— Вашого чоловіка вбили кілька тижнів тому.

— Так.

— І тепер ви тут.

Майя кивнула.

— Це ж не збіг, так?

— Так, — промовила вона. — Не збіг.

— Хто вбив мого хлопчика, місіс Буркетт? Хто вбив мого Тео?

Майя сказала Раїсі Мора, що не знає відповіді.

Але вона подумала, що насправді знає її.

Розділ 26

Коли Майя повернулася до своєї машини, якийсь час вона просто дивилася вперед, крізь лобове скло. Їй так сильно хотілось схилити голову й розплакатися. Але часу на це не було. Вона глянула на телефон. Ще два дзвінки зі «Шкіри й мережива». Мабуть, вони там у відчаї. Майя вирішила порушити протокол, передзвонила й попросила покликати Лулу.

— Чим можу допомогти? — спитала Лулу.

— Годі всього цього шпигунства. Я у Філадельфії.

— Одна з наших найкращих дівчат захворіла, тож можемо сьогодні взяти вас. Якщо ця робота вам потрібна, негайно приїздіть.

Майя закотила очі.

— Скоро буду.

Погуглила зі смартфона Крістофера Свейна, який був капітаном футбольної команди й знаходився тієї ночі на яхті. Він працював у Мангеттені на компанію з дотепною назвою «Нерухомість Свейна». Його родина мала чималі землі у всіх п’яти районах Мангеттена. Чудово. Треба розібратися ще з одним надмірним багатством. На сторінці учнів Франкліна Біддла вона знайшла його електронну адресу й відправила йому коротеньке повідомлення:

«Мене звати Майя Буркетт. Моїм чоловіком був Джо. Нам терміново треба поговорити. Будь ласка, зв’яжіться зі мною, щойно буде можливість».

І додала всю контактну інформацію.

За дві години Майя під’їхала до «Шкіри й мережива» й припаркувалася на місці для співробітників. Щойно зібралася вийти з машини, як відчинилися пасажирські двері, Корі прослизнув усередину й зігнувся.

— Поїхали, — прошепотів він.

Майя не вагалася. Перемкнула на задній хід і зникла зі стоянки за кілька секунд.

— Що сталося? — спитала вона, коли вони виїхали на дорогу.

— Треба покататися.

— Куди?

Корі дав їй адресу в Лівінгстоні, за десятим шосе.

— Лівінгстон, — промовила Майя. — Припускаю, що це якось пов’язано з Томом Дуґлассом?

Корі й далі дивився собі за спину.

— Хвоста за нами немає, — сказала вона.

— Точно?

— Так.

— Я мушу забратися звідси. Не хочу, щоб вони дізналися.

Майя не поцікавилася чому. Це її не обходило.

— То куди ми ідемо?

— Я відстежував імейли Тома Дуґласса.

— Особисто?