Харлан Кобен – Твоя перша остання брехня (страница 65)
Більше нема чого було дізнаватися.
Невілл Локвуд провів її за кілька хвилин. Майя трохи посиділа в машині. Перед нею височіла пам’ятка академії, восьмиповерхова Англіканська дзвіниця. Знову прозвучали чотири ноти Вестмінстерських курантів. Майя глянула на годинник. Здається, вони відбивали кожну чверть години.
Вона дістала телефон і знову погуглила. Батьків Тео Мора звали Хав’єр та Раїса. Вона пошукала сайти-довідники, щоби побачити, чи жили вони тут. Знайшла Раїсу Мора в межах Філадельфії. Варто спробувати.
Зателенькав мобільний. На екрані висвітився номер «Шкіри й мережива». Майя піднесла його до вуха, але, звісно, хто б не був на тому кінці, вони повісили слухавку. Це сигнал, що Корі хоче її бачити. Що ж, зараз вона за дві години від місця зустрічі й мусить побувати деінде. Корі просто доведеться зачекати.
Вулиця Раїси Мора складалася з таунхаусів, які бачили кращі часи. Майя знайшла потрібну адресу, піднялася потрісканими цементними сходами. Натиснула кнопку дзвінка, прислухаючись до кроків усередині, але нічого не почула.
Уздовж тротуару лежали купи битого скла. За два будинки звідси стояв чолов’яга в майці-алкоголічці та розстебнутій фланелевій сорочці, він беззубо посміхнувся їй.
Ті Вестмінстерські куранти були дуже далеко звідси.
Майя штовхнула сітчасті зовнішні двері. Вони відчинилися з іржавим стогоном. Вона постукала.
— Хто там? — гукнула жінка зсередини.
— Мене звати Майя Стерн.
— Чого ви хочете?
— Ви Раїса Мора?
— Чого ви хочете?
— Хочу розпитати вас про вашого сина Тео.
Двері відчинилися. Раїса Мора була вбрана у форму офіціантки вицвілого гірчичного кольору. Туш розмазана. У скрученому волоссі більше сивого, ніж чорного. На ногах — одні лише шкарпетки, і Майя уявила, що жінка щойно повернулася з довгої робочої зміни й скинула взуття в кутку.
— Хто ви?
— Мене звати Майя Стерн, — тоді, добре подумавши, додала: — Буркетт.
Це прізвище привернуло увагу жінки.
— Ви дружина Джо.
— Так.
— Ви солдатка, так?
— Колишня, — сказала Майя. — Ви не проти, якщо я увійду?
Раїса схрестила руки на грудях і притулилася до рами дверей.
— Чого ви хочете?
— Хочу розпитати вас про смерть вашого сина Тео.
— Чому ви хочете про це знати?
— Прошу, місіс Мора, ви маєте повне право запитувати, але в мене справді нема часу пояснювати. Скажу лише, що я не впевнена, що ми знаємо правду про смерть вашого сина.
Раїса кілька секунд пильно дивилася на неї.
— Вашого чоловіка нещодавно вбили, бачила це в газетах.
— Так.
— Знайшли двох підозрюваних. Це я теж бачила.
— Вони невинні, — сказала Майя.
— Я не розумію, — єдиної тріщинки на фасаді виявилося достатньо, щоб з’явилася сльоза. — Ви вважаєте, що смерть Джо якось пов’язана з моїм Тео?
— Не знаю, — мовила Майя якомога м’якше. — Але хіба відповідь на мої питання чимось зашкодить?
Раїса досі тримала руки схрещеними.
— Що ви хочете знати?
— Усе.
— Тоді заходьте. Мені треба присісти.
Жінки сіли на потерту канапу, кращі дні якої, вочевидь, минули, але це можна було сказати і про решту кімнати. Раїса передала Майї родинну фотографію в рамці. Знімок вицвів од часу або сонячних променів, а найімовірніше — від їхнього поєднання. Майя впізнала Тео з двома меншими хлопцями, і припустила, що це його брати. Позаду дітей стояла Раїса, вона виглядала не стільки молодшою, скільки значно щасливішою, поряд із нею стояв огрядний чоловік із великими вусами та широкою посмішкою.
— Це Хав’єр, — сказала Раїса, указавши на чоловіка, — батько Тео. Він відійшов за два роки після смерті Тео. Рак. Лікарі так сказали, але…
Хав’єр мав добру посмішку, такі відчуваються навіть на світлинах, і стає цікаво, як же тоді звучав сміх. Раїса забрала в Майї фото й обережно повернула його на полицю.
— Хав’єр приїхав з Мексики. Я тоді була бідною дівчиною з Сан-Антоніо. Ми зустрілись і… вам не треба цього чути.
— Ні, продовжуйте.
— Це не має значення, — сказала Раїса. — Урешті-решт ми опинилися у Філадельфії, бо Хав’єр мав кузена, який улаштував його тут на роботу з ландшафтами: косити газони для багатіїв, усяке таке. Але Хав’єр… — Вона замовкла, посміхнулася власним спогадам. — Він був розумний, амбітний. Ще й привабливий. Хав’єра всі любили, було в ньому щось таке. Розумієте, про що я? Бувають люди по-своєму чарівні. Вони приваблюють до себе інших. Мій Хав’єр був одним із них.
Майя кивнула на фото.
— Це помітно.
— Правда ж? — посмішка Раїси зів’яла. — Тож Хав’єр чимало робив для родин із Мейн-Лайн, включаючи сім’ю Локвуд.
— Це ж директор?
— Насправді це його кузен. Дуже багатий фінансист. Жив переважно в Нью-Йорку, але мав тут маєток. З виду найпихатіший чоловік, якого можна собі уявити, біляве волосся, щелепа вперед, усе таке, а проте добрий. Хав’єр йому подобався. Вони часто про щось розмовляли. Якось Хав’єр розповів йому про Тео, — обличчя жінки одразу ж сповнилося болем. — Він був особливим хлопчиком, мій Тео. Такий розумник. Чудовий спортсмен. Справді, мав усе, як то кажуть. І як і всі батьки, ми бажали для нього кращого життя. Хав’єр хотів улаштувати Тео в хорошу школу. Виявилося, що Академія Франкліна Біддла шукає кількох хлопців на стипендію, щоб допомагати їм фінансово, так, щоб, знаєте, дозволялося сказати, що школа… — вона показала пальцями лапки, — «різноманітна». Тож цей Локвуд вирішив допомогти. Поговорив із директором, своїм кузеном, а далі ви все знаєте… Ви були в школі?
— Так.
— Сміхотворно, так?
— Думаю, так.
— Але Хав’єр був таким щасливим, коли Тео туди вступив. Я за Тео хвилювалася. Як можна вписатись у подібне місце, якщо походиш звідси? Це майже так, як… як називається, коли пірнальники надто швидко спливають нагору? Декомпресія. Для мене це було дуже подібно. Однак я нічого не сказала. Я ж не дурна. Я бачила, яка це можливість для Тео. Розумієте, про що я?
— Так, звісно.
— Тож якось ранком Хав’єр пішов на роботу, — Раїса Мора стиснула руки, наче у відчайдушній молитві, і Майя зрозуміла, що вони вже близько. — У мене на роботі була вечірня зміна, тож я залишилась удома. Дзвінок у двері, — вона перевела туди очі. — Вони не телефонують. Вони дзвонять у двері, розумієте, ніби Тео в армії чи щось таке. Там директор Локвуд і ще якийсь шкільний посадовець, не пам’ятаю його прізвища. Вони там стоять, я бачу їхні обличчя, і можна подумати, що я тоді все зрозуміла, так? Можна подумати, що я побачила їх, з опушеними очима, сумних, і все зрозуміла, і тоді впала на підлогу з криками: «Ні, ні!» Але все було зовсім не так. Я їм посміхнулася. Мовила: «Яка несподіванка». Запросила всередину. Запропонувала їм кави, а тоді… — вона майже всміхнулася. — Хочете почути дещо жахливе?
Майя подумала, що вона вже почула — що ж може бути жахливішим? Але кивнула.
— Згодом я дізналася, що вони записували все, що мені говорили. За порадою адвоката. Диктофон працював постійно, поки вони розказували, як якийсь доглядач знайшов тіло мого хлопчика в підвалі. Я не зрозуміла. Перепитала: «Доглядач?» Вони назвали його прізвище, немов це мало значення. Тео забагато випив, сказали вони. Передозування алкоголю. Я відповіла, що Тео не п’є, і вони кивнули, ніби це все пояснювало, ніби хлопці, які не знають, що роблять, зрештою випивають забагато й помирають. Вони сказали, що зазвичай таких вдається врятувати, але Тео перечепився й упав у підвал, у куток. Ніхто не бачив його аж до наступного дня. А тоді вже було пізно.
Майже те ж саме, слово в слово, їй розповів Невілл Локвуд.
Це вже звучало якось відпрацьовано, відрепетирувано.
— Розтин робили? — спитала Майя.
— Так. Ми з Хав’єром зустрічалися з коронером. Приємна жінка. Ми сиділи в неї в кабінеті, і вона підтвердила, що це отруєння алкоголем. Гадаю, тієї ночі чимало хлопців напилися. Там була вечірка, вона вийшла з-під контролю. Але Хав’єр у це не повірив.
— А що сталося, на його думку?
— Він не знав. Подумав, може, хтось тиснув на Тео, розумієте. Новенький у школі, з бідноти, тож багаті діти напосіли на нього і він забагато випив. Хав’єр хотів зчинити галас.
— А ви?
— Я не бачила сенсу, — сказала Раїса, виснажено знизавши плечима. — Навіть якщо й так, Тео цим не повернути, правда? А таке буває всюди, чи не так? На дітлахів на районі теж тиснуть. Тож який у тому сенс? А ще… я знаю, що це неправильно, але треба було і про гроші подумати.