Харлан Кобен – Твоя перша остання брехня (страница 53)

Вона не відповіла.

— Ви вважаєте, що я погоджуся з цим діагнозом. Ви уникали мене. І це не пішло вам на користь. Ви покинули лікування раніше, ніж я того хотів. А тоді зіштовхнулися зі ще більшим тиском. Ви скучили за ним. Ви не лише втратили кар’єру, яка грала для вас визначальну роль, але й змушені тепер грати роль самотньої матері.

— Ріккі?

— Так?

— Будь ласка, переходьте до «але».

— Але у вас нема галюцинацій. Ваші яскраві флешбеки — це нормально для ПТСР. Дехто вважає, що такі спогади бувають подібними до галюцинацій чи навіть є галюцинаціями. Небезпека тут у тому, що вони можуть призвести до психозу. Але те, від чого ви страждаєте, флешбеки це чи галюцинації, завжди було звуковим. Уночі, під час тих епізодів, ви ж не бачите мерців?

— Ні.

— Вас не переслідують їхні обличчя. Тих трьох. Матері, — він ковтнув слину. — Дитини.

Майя не відповіла.

— Ви чуєте крики. Ви не бачите облич.

— То й що?

— Це практично нормально. Від тридцяти до сорока відсотків ветеранів із ПТСР говорять про звукові галюцинації. У вашому випадку вони винятково звукові. Я не кажу, що ви не, — він показав лапки пальцями, — «бачили» Джо. Я хочу сказати, що це не відповідає вашому діагнозу. Я не можу погодитися з теорією про те, що через ПТСР ви уявили, що бачили свого мертвого чоловіка на відео без звуку.

— Коротше кажучи, — сказала Майя, — ви не вважаєте, що я це вигадала?

— Майє, те, що ви називаєте галюцинаціями, насправді — флешбеки, спогади про те, що було насправді. Ви не бачите й не чуєте того, чого ніколи не було.

Майя виструнчилася.

— Що ви зараз відчуваєте? — спитав Ву.

— Гадаю, полегшення.

— Звісно ж, я не можу бути повністю впевнений. Ночами ви на тому ж гелікоптері?

— Так.

— Розкажіть, що ви пам’ятаєте.

— Те саме, Ріккі.

— Ви отримуєте сигнал про допомогу. Солдати опинились у пастці.

— Я лечу туди. Я стріляю, — Майї хотілось покінчити з цим якомога швидше. — Ми це вже проходили.

— Проходили. Що відбувається далі?

— Що ви хочете від мене почути?

— Ви завжди зупиняєтеся на цьому місці. П’ятеро людей загинуло. Цивільні. Одна з них — матір двох…

— Ненавиджу це.

— Що?

— Про це завжди говорять: «Одна з них — жінка, мати». Це сексистське лайно, хіба ні? Цивільний є цивільний. Чоловіки були батьками, але ніхто так не говорить. «Мати і жінка». Наче це робить ситуацію гіршою, ніж у випадку з батьком і чоловіком.

— Семантика, — сказав Ву.

— Що?

— Ви лютуєте через семантику, бо не хочете бачити правду.

— Господи, ненавиджу, коли ви так говорите. І яку ж правду я не хочу бачити?

Він подивився на неї зі співчуттям. Вона ненавиділа співчутливі погляди.

— Це була помилка, Майє. От і все. Ви мусите пробачити себе. Провина переслідує вас і — так, іноді проявляється у звукових флешбеках.

Жінка схрестила руки на грудях.

— Ви мене розчаровуєте, докторе By.

— Як?

— Надто вже банально. Я відчуваю провину щодо смерті цивільних. Тобто щойно я перестану себе звинувачувати, мені стане краще.

— Ні, — сказав він. — Це не панацея. Але це може зробити ваші ночі дещо легшими.

Психотерапевт не розумів, але ж він ніколи не чув аудіозапису того дня. Чи змінило б це його бачення? Може, так, а може, і ні.

Задзижчав Майїн мобільний. Один дзвінок. Вона глянула на номер.

— Ріккі?

— Так.

— Мені зараз треба їхати за дочкою, — збрехала Майя. — Можна мені ті нові ліки?

Розділ 20

Телефонували зі «Шкіри й мережива».

Корі чітко висловився. Якщо він подзвонить і повісить слухавку, то хоче зустрітися.

Коли вона під’їхала до клубу, вишибайло схилився до її вікна й промовив:

— Радий, що тебе взяли.

Чорт, вона сподівалася, що вишибайло в курсі справ і що робота стриптизерки не розглядається як реалістичне прикриття для неї.

— Паркуйся на місцях для співробітників і користуйся їхнім входом.

Майя зробила, як він сказав. Коли вийшла з авто, дві її «колеги» посміхнулися й замахали їй. Лишаючись в образі, вона теж усміхнулась їм і махнула рукою. Двері для співробітників були зачинені, тож Майя подивилася вгору, у камеру, й чекала. Почула дзижчання, тоді відчинила. Там стояв ще один чоловік, він холодно оглянув її.

— Ви озброєні? — спитав він.

— Так.

— Здайте зброю.

— Ні, — сказала Майя.

Відповідь йому не сподобалася, однак голос з-за його спини промовив:

— Усе гаразд.

Лулу.

— Та сама кімната, що й минулого разу, — сказала Лулу. — Він чекає на вас.

— Тоді до роботи, — сказала Майя. Погана спроба пожартувати.

Лулу посміхнулась і знизала плечима.

Запах канабісу Майя відчула ще до того, як звернула й побачила Корі із запальничкою. Він глибоко втягнув дим, устав і запропонував їй затягнутись.

— Я не хочу, — сказала вона. — Ви хотіли мене бачити?