Харлан Кобен – Твоя перша остання брехня (страница 22)

— Уже певний час вам відомо, так? Про те, що Джо та Клер вбили з однієї зброї?

— Чому ви так вирішили?

— Коли ви прийшли до мене додому, перевірити мій «Smith and Wesson», припускаю, ви мали на меті переконатися, що це не знаряддя вбивства, що він не відповідає жодному з них.

— Це нічого не означає.

— Ні, але ви сказали, що більше мене не підозрюєте, пам’ятаєте?

Детектив мовчав.

— Це тому, що ви вже знали, що в мене ідеальне алібі. Ви знали, що мою сестру вбили з того ж револьвера. І знали, що я була за кордоном, коли застрелили Клер. Тоді ви ще не знайшли тих двох молодиків із лижними масками. Я могла б усе це вигадати. Але відколи ви мали доповідь балістиків, залишилося тільки зайвий раз перевірити, де я була з військом. І ви перевірили. Процедуру я знаю, це не один телефонний дзвінок. То давно ви маєте результати експертизи?

Голос його звучав тихо.

— Від похорону.

— Ясно. А коли ви знайшли Еміліо Родріґо та Фреда Кейтена й отримали підтвердження того, що я була в Кувейті?

— Учора пізно ввечері.

Майя кивнула — усе так, як вона думала.

— Ну ж бо, Майє, не будьте наївною. Я говорив уже, ми придивлялися до вашого зятя після того, як убили вашу сестру. І жодного сексизму, самі подумайте. Подружня пара. Наодинці в парку. На моєму місці, кого б ви запідозрили найперше?

— Особливо, — додала Майя, — якщо дружина служила в армії та, на вашу думку, маніячить зброєю?

Він і не намагався виправдовуватись. Але ж і не мусив. Він мав рацію. Завжди підозрюєш чоловіка чи дружину.

— То тепер, коли ми з усім цим розібралися, — сказала Майя, — що будемо робити?

— Шукатимемо зв’язок, — відповів Кірс, — між вашою сестрою та вашим чоловіком.

— Найбільший їхній зв’язок — це я.

— Так. Але не тільки ви.

Майя кивнула.

— Вони разом працювали.

— Саме так. Джо найняв Клер на роботу у своїй інвестиційній компанії. Чому?

— Бо Клер була розумницею, — навіть вимовляти її ім’я було боляче, — бо Джо знав, що вона працьовита, надійна і їй можна довіряти.

— І тому що Клер — частина родини?

— Так, але без протекціонізму.

— А як тоді?

— Буркетти серйозно ставляться до родини. Вони схожі на старий клан.

— Не довіряють стороннім?

— Не хочуть довіряти стороннім.

— Гаразд, я розумію, — сказав Кірс, — але якби мені довелося щодня працювати з невісткою… бррр. Розумієте, про що я?

— Розумію.

— Звісно ж, моя невістка — та ще болячка, олімпійських масштабів. Я певен, ваша сестра… — він похопився, прокашлявся. — Тож вони, Джо і Клер, працювали разом. Це не спричиняло напруги?

— Мене це хвилювало, — сказала Майя. — У мого дядька свій бізнес. Досить успішний. Але, коли до нього захотіли долучитись інші члени родини й він їм це дозволив, усе пішло під три чорти. Родину та гроші краще не поєднувати, бо хтось завжди лишиться ображеним.

— Але тут цього не сталося?

— Тут вийшло навпаки. Тепер у Клер та Джо був особливий зв’язок — робота. Вони постійно говорили про справи. Вона телефонувала йому зі своїми ідеями. Він раптово згадував, що треба дещо зробити до завтра, і писав їй, — вона знизала плечима. — Але знову ж таки…

— Знову ж?

Майя підвела на нього очі.

— Я нечасто бувала поруч.

— Ви служили за кордоном.

— Саме так.

— І все одно, — сказав Кірс, — щось не складається. Що могло змусити когось убити Клер, чотири місяці зберігати зброю, а потім віддати її Кейтену для вбивства Джо?

— Йо, Кірс.

То був інший коп із відділку. Молодий чоловік стояв у протилежному боці кімнати й жестами кликав Кірса.

— Вибачте, я на хвилинку.

Кірс підійшов до копа, той схилився до нього, і вони почали перешіптуватися. Майя дивилася на них. У голові досі паморочилось, але думками вона постійно поверталася до того, що ніяк не турбувало Кірса.

Відео з прихованої камери.

Це цілком природно, припустила вона. Він не бачив зображення, більше переймався фактами, і хоча не відкинув її слова як марення божевільної, а проте, мабуть, сприйняв їх за надмірну роботу уяви або щось подібне. Якщо чесно, навіть сама Майя не могла відкидати цю можливість.

Кірс закінчив розмову й повернувся до неї.

— Щось трапилося?

Він узяв піджак і перекинув через плече, наче Френк Синатра на записі концерту в казино «Sands».

— Я відвезу вас додому, — промовив, — і ми договоримо дорогою.

Вони їхали вже десять хвилин, коли Кірс сказав:

— Ви бачили, що я говорив з іншим копом перед тим, як ми поїхали з відділку?

— Так.

— Це стосувалося вашої… емм… ситуації, — він не зводив очей з дороги. — Того, що ви сказали про камеру, перцевий спрей і все інше.

То він не забув.

— А що таке?

— Дивіться, я поки не звертатиму уваги на ваші слова про вміст відео, гаразд? Доки я сам не побачу й ми з вами все не проаналізуємо, нема сенсу відкидати чи підтверджувати те, що може бути на тому… Як ви сказали? USB-диску?

— SD-картці.

— Так, SD-картці. Нема сенсу зараз розбиратися з тим, чого нема. Але це не означає, що ми нічого не можемо зробити.

— Не розумію.

— На вас напали. Це факт. Дивіться: вас, вочевидь, атакували перцевим спреєм чи подібною речовиною. У вас червоні очі. Я бачу, що ви дотепер боретеся з остаточним ефектом нападу. Тож ми можемо вірити в що завгодно, але ясно, що з вами щось трапилося.

Він повернув, крадькома зиркаючи на неї.

— Ви кажете, що на вас напала ваша нянька Ізабелла, так?

— Так.