Харлан Кобен – Твоя перша остання брехня (страница 19)

Кітті визирнула з вікна. Її очі звузилися.

— Вам хтось докучає? Викликати поліцію?

— Ні. Розумієте, це поліцейське авто під прикриттям. Мого чоловіка нещодавно вбили.

— Я читала, — сказала Кігті. — Мої співчуття.

— Дякую. Справа в тому, що офіцер нині мусить доправити мене до відділку. Я не знаю для чого. Він просто заїхав за мною. Тож я маю вибір. Я можу взяти Лілі з собою, поки мене розпитуватимуть про вбивство її батька…

— Місіс Буркетт?

— Майя.

— Майє, — Кітті досі не зводила очей з авто Кірса. — Ви знаєте, як завантажити наш додаток на телефон?

— Знаю.

Кітті кивнула.

— Для вашої дитини буде краще обійтися без емоційних прощань.

— Дякую.

Коли вони дісталися відділку району Центрального Парку, Майя поцікавилася:

— То тепер ви можете сказати, що ми тут робимо?

Кірс майже всю дорогу мовчав. Майю це влаштовувало. Їй потрібен час усе обдумати: камера, відео, Ізабелла, сорочка кольору «лісовий зелений»…

— Необхідно, щоб ви пройшли дві процедури пізнавання.

— Кого саме?

— Не хочу, щоб ви поставилися до цього упереджено.

— Це не можуть бути стрілки. Я ж казала. Вони були в лижних масках.

— Чорних, так ви казали. З прорізями лише для очей та рота?

— Так.

— Добре. Ходімо зі мною.

— Я не розумію.

— Ви побачите.

Поки вони йшли, Майя проглянула мобільний додаток дитсадка «Зростання». Він дозволяв оплачувати рахунки, реєструватися на певний час, переглядати список занять дитини, біографічні довідки всіх вихователів. Але найкращою в додатку і, власне, головною причиною зацікавлення Майєю «Зростанням» була особлива функція, яку жінка зараз вибрала. Три варіанти: червона кімната, зелена кімната й жовта кімната. Вікова група Лілі була в жовтій кімнаті. Майя натиснула жовту іконку.

Кірс прочинив двері.

— Майє?

— Хвилинку.

Екран телефону ожив, відкриваючи пряму трансляцію з жовтої кімнати. Можна було б подумати, що на сьогодні для Майї достатньо відеоспостережень. Однак — ні. Вона перевернула телефон набік і збільшила картинку. Лілі там. У безпеці. Вихователька (згодом Майя зможе подивитись її сторінку та почитати довідку) складала кубики з нею та хлопчиком приблизно того ж віку.

Майя відчула полегшення. Майже всміхнулася. Слід було наполягти, щоб віддати Лілі в подібне місце ще кілька місяців тому. Якщо маєш няньку, то залежиш від однієї людини — без нагляду, з нечастими перевірками та правками. Тут же свідки, камери безпеки та соціалізація. Це ж безпечніше, так?

— Майє?

Знову Кірс. Вона закрила додаток і поклала телефон до кишені. Вони разом зайшли всередину. У кімнаті було ще двоє людей — жінка, окружний прокурор, приписана до справи, та адвокат захисту, чоловік. Майя намагалася зосередитись, однак у голові досі панував безлад через приховану камеру та Ізабеллу. Перцевий спрей дотепер відчувався в легенях та носових перегородках. Вона хлюпала носом, наче кокаїновий наркоман.

— Я ще раз хочу висунути свої офіційні претензії, — сказав адвокат. Він мав довге, до середини спини, волосся, зібране у хвіст. — Свідок визнала, що не бачила їхніх облич.

— Це занотовано, — сказав Кірс. — І ми погоджуємося.

Хвостатий розвів руки.

— То який у цьому сенс?

Майю це теж цікавило.

Кірс потягнув за шнур, завіса поповзла догори. Він нахилився до мікрофона й сказав:

— Запускайте першу групу.

До кімнати увійшло шестеро. Усі — у лижних масках.

— Це ж просто сміхотворно, — сказав хвостатий.

Майя цього не очікувала.

— Місіс Буркетт, — дуже чітко промовив Кірс, наче його слова записувалися. Вона припустила таку можливість. — Ви впізнаєте когось у цій кімнаті?

Він дивився на неї й чекав.

— Номер чотири, — сказала Майя.

— Маячня якась, — сказав хвостатий.

— Як ви впізнали четвертий номер?

— «Упізнала» — надто голосне слово, — відповіла Майя. — Але він такої ж статури та зросту, як той, хто застрелив мого чоловіка. І на ньому той самий одяг.

— Тут кілька чоловіків убрані однаково, — сказав хвостатий. — Як можна говорити категорично?

— Я ж сказала — у них не та будова чи зріст.

— Ви впевнені?

— Так. Номер два підходить найбільше, але на ньому сині кеди. На тому, хто застрелив мого чоловіка, були червоні.

— Давайте прояснимо, — вів далі хвостатий. — Ви не можете з упевненістю казати, що четвертий номер застрелив вашого чоловіка. Ви можете сказати, що, на вашу думку, він приблизно того ж зросту та будови й убраний у подібний одяг…

— Не подібний, — перебила його Майя. — У той самий одяг.

Хвостатий схилив голову.

— Серйозно?

— Так.

— Ви не можете цього знати, місіс Буркетт. Думаю, у світі більше однієї пари червоних конверсів, чи не так? І якби я виставив там чотири пари червоних кедів, ви змогли б сказати, які саме носив нападник тієї ночі?

— Ні.

— Дякую.

— Але це не «подібний» одяг. Він же не вдягнув білі кеди замість червоних. На четвертому номері точнісінько таке саме вбрання, що й на стрілку.

— Що підводить мене до іншого питання, — сказав хвостатий. — Ви не знаєте напевно, чи це стрілець, так? Чоловік у лижній масці може бути вбраний у той самий одяг і мати ті ж розміри, що стрілець. Усе правильно?

Майя кивнула.

— Правильно.

— Дякую.