Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 29)

Вражені побаченим, ми мов уві сні повернулися до дотліваючого вогнища, налили ще чаю. Апіцин не повертався. Стало холоднувато, і ми залізли в намет.

Встали ми рано, зі світанком. Апіцина ніде не було видно. Ймовірно, «відвідавши» свого хехе, ненець відразу рушив у зворотний шлях.

Після короткого сніданку ми подалися на риболовлю: лікар на озеро, а я — знову на річку. Слова ненця про те, що її звуть Хар’юзовий струмок, зачепили моє рибальське самолюбство.

Я вирушив угору за течією до першого перекату, під яким блакитніло крихітне озерце, — на півночі їх називають «улово». Відстебнувши від волосіні вчорашню блешню й поставивши одинарний гачок, наживив ґедзя. Закинув. Нічого. Ще раз. І знову марно. І знову. Як я не смикав волосінь, як не «грав» насадкою, харіус на мої хитрощі не піддавався.

Довго зносити подібне знущання я не міг. «Це ж треба, — думав, — не впіймати жодної рибини на струмку, який називають Хар’юзовим!» І промучившись ще трохи, я зібрався до Романа на озеро. Змотав спінінг. Обернувся. І — остовпів.

Неподалік від мене стояла дівчинка років дванадцяти в ненецькому одязі й дивилася в мій бік. Ані дорослих, ані оленів поряд з нею не було.

— Ти сама? — сторопіло запитав я перше, що спало на думку.

Не утрудняючи себе відповіддю, дівчинка неголосно промовила:

— Поклич лікаря.

Дивно, але я негайно виконав її прохання-наказ.

— Ромо! — щосили загорлав я. — До тебе відвідувач!

— Ну чого галасуєш! — долинуло з озера.

Однак через короткий час Роман з’явився, несучи зв’язку таких самих, як і вчора, фунтових щупаків. Помітивши дівчинку, він заходився обсмикувати полатану вицвілу штормівку, опустив рибу на мох.

— Ви до мене?

— Дідусь помирає, — сказала дівчинка.

— Де? — чомусь запитав Роман: — Гм-м…

— Там… — дівчинка невизначено махнула рукою в бік тундри.

— А що з ним? — поспитав Роман.

— Кепсько. Рука не ворушиться, нога не ворушиться. Їсти не хоче. Помирати хоче.

— І давно?

— Третій день.

— Добре, — кивнув Роман. (Хоча що тут могло бути доброго?) — Зараз зберуся.

Я прошмигнув услід за ним у намет.

— Ти це серйозно?

— А ти як гадав… — Роман діловито вивернув свій рюкзак мені на спальник, а відтак ще й струсив, висипавши хмару пилу й цибульного лушпиння.

— Чим же ти збираєшся лікарювати, Айболите нещасний? У тебе, крім бинта і йоду, нічого й нема.

— Дещо знайдеться… — З купи мотлоху Роман вивудив білу пінопластову коробку, сховав у порожній рюкзак. — Перша допомога. Хоча навряд чи від неї буде користь. У діда найпевніше інсульт.

— То якого ж?.. — почав я, але затнувся, перехопивши обурений погляд Романа.

Я вибрався з намету й підійшов до дівчинки:

— Далеко до твого дідуся?

— До вечора прийдемо. — Зизуваті очі дівчинки дивилися немов крізь мене, нічого не помічаючи, й від цієї безсторонності робилося якось моторошно.

— Розумієш, нам обов’язково треба завтра від’їхати. Завтра увечері за нами пришлють човен, — про всяк випадок збрехав я: мотодору[24] ми чекали лише післязавтра вранці.

— Завтра увечері лікар повернеться.

— Чому — «лікар»? Ми ж удвох…

— Ти не підеш.

— Он як? І хто ж мені заборонить? — обурився я. — Ти чув, Ромо, що заявляє це дитя? Я — не піду!

Роман висунув з намету бороду, відтак показався сам. Рюкзак уже висів у нього за плечима. Вигляд лікаря був зосереджений, цілеспрямований, поважний. Він строго подивився на дівчинку, кашлянув, промовив:

— Гм-м, а, власне, чому?

Я було вирішив, що суперечка закінчена, але дівчинка похитала головою:

— Ні, не можна. Підеш ти один.

— Ну що ж, Вово… — здався лікар. — Доведеться тобі зачекати мене тут.

— Та що мені тут самому робити? — вже услід їм крикнув я в серцях, не розраховуючи на відповідь.

Але дівчинка несподівано зупинилася.

— Лови рибу, — порадила вона, обернувшись.

— Яку? Сяторей — не риба, — пригадав я і копнув ні в чому не повинних щупачків, що лежали на землі.

— Навіщо — сяторей? Хар’юз лови в річці.

— Ха! Якби! Не ловиться харіус.

— Ловитиметься! — пообіцяла дівчинка.

Весь цей день і наступний риболовля була фантастичною. Я переривав лов лише для того, щоб перекусити нашвидкуруч, упіймати декілька мух, жуків чи ґедзів, і знову починав прохід униз по струмку, з кожного улову вивуджуючи двох-трьох важких, полискуючих усіма барвами веселки харіусів. До повернення Романа я приготував царську вечерю: копчений в моху харіус. Є такий старий, майже забутий мисливський спосіб. Робиш ямку, розкладаєш у ній вогнище. Коли дрова прогорять, навалюєш на вугілля сирих гілок, бажано ялівцевих, а зверху — два шматки дерну, мохом або травою один до одного, так, щоб злегка підсолена риба лежала між ними мов у бутерброді. Чотири години — і від рибного копченого духу починає паморочитися голова…

Роман повернувся в сутінках, сам, без поводарів. Був він задумливий і дещо неуважний, на питання відповідав односкладово. Проте делікатесну вечерю оцінив і, змолотивши з десяток харіусів, обм’як, відійшов, розбалакався.

Розповідь Романа я записав у щоденник лише через дві доби, вже на борту мотодори, і деякі деталі, можливо, упустив, проте суть почутого того вечора викладена загалом правильно. Це підтвердив, прочитавши мої записи, й сам Роман. Хочу зазначити також, що після редагування з рукопису дещо відійшло, проте ніяких нових «мальовничих» деталей не додалося.

Отож, ось що після вечері на Хар’юзовому струмку розповів лікар Роман Тимофійович Алексєєв.

СИРТЯ

Лікар ішов за дівчинкою і спочатку було намагався заговорити з нею, але вона відповідала знехотя, скупо, не повертаючи голови. Незабаром бажання запитувати зникло: йшли швидко, по вогкому в’язкому моху, і втома робилася все відчутнішою.

Щоб якось відвернутися, Роман почав розглядати одяг дівчинки. На ній була легка простора паниця[25] до стегон, нижню полу якої оторочували декілька смужок навпереміну темно-коричневого й білого хутра. У швах паниці погойдувалися вшиті різноколірні суконні клаптики. Такі самі суконні стьожки, лише червоні, немов лампаси, прикрашали її широкі штани. Штанини були заправлені в піми — легкі, м’які, справжні чобітки-скороходи, під якими ягель майже не проминався. Пімам лікар просто-таки позаздрив: його власні гумові чоботи, придбані перед самим від’їздом, важчали з кожним кілометром і, що найнеприємніше, почали стирати п’яти.

Пора зробити й привал, думав Роман, але, дивлячись на невагому ходу дівчинки, короткі кіски, що підстрибували в такт її крокам, ішов і йшов услід, чомусь соромлячись власної втоми. «Чортзна-що, — бурмотів собі під ніс Роман, поглядаючи на годинник, — уже скоро полудень, йдемо три години, а цій плюгавці хоч би що».

Нарешті Роман не витримав.

— Послухайте, вундеркінде! — зупинився він. — Чи не пора заправитися?

Дівчинка обернулася й подивилася на Романа з докором. Він помітив, що вона теж неабияк утомилася, на обличчі брудні патьоки від поту, очі порожевіли.

— Сядь! — звелів Роман. — Відпочинь.

— Ні, — похитала головою дівчинка. — Дідусь…

Ще години через дві тундрова рівнина загорбилася, здибилася, вигнулася скелястим хребтом, чорними схилами перегородивши шлях.

— Туди? — понуро кивнув у бік скель Роман.

— Туди, — підтвердила дівчинка. І у відповідь на зітхання лікаря обнадіяла: — Вже скоро.

Згадуючи лихим словом свою злощасну долю, багатопудові чоботи й медичний диплом, лікар приречено поліз по камінню.