Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 28)
Коли Чекерс зупинив пропелери і ввімкнув тягу, Ігор затамував подих, готуючись до різкого падіння: поки двигун не запрацює, не підтримуваний більше гвинтами дисколіт упаде на декілька метрів, «провалиться»…
Але падіння… не було.
Зрезонувавши з розумом Людини, що бився у відчаї, захлинався соромом безсилля, та все ж не здавався, інший, але не чужий Розум напружив свої невидимі м’язи і, немов кавунову кісточку, виштовхнув дисколіт на поверхню.
Увімкнувся двигун, гул реактивних струменів злився з шипінням вируючої води. Дисколіт злетів угору і зник, розтанув у небі планети, йдучи до вантажної станції на орбіті.
А внизу, на планеті зі звучною назвою Кайобланко, в маленькій підводній колонії коралів, здивовано спалахували кольорові вогники. Атол, намагаючись розібратися в тому, що сталося, знову і знову простежував події останніх днів. На його коралових схилах спалахували символи, які були незрозумілі йому, але явно щось означали, і в яких він усе-таки намагався розпізнати по-російськи написане ім’я «Надія».
Втім, Атолові було зрозуміле одне значення цього символу. Він розумів, що прибульці обов’язково повернуться.
МІСЯЧНИЙ ЛИСТ
ХАР’ЮЗОВИЙ СТРУМОК
Чому ми причалили саме біля цього струмка? Важко сказати. Найпевніше цілком випадково: всюди були такі самі кам’янисті береги, порізані струмочками й річечками, а за ними скрізь слалася однаково зелена тисячоока тундра, що з цікавістю вдивлялася в небо незліченними озерами. Просто нам — лікареві Романові Алексєєву й мені, фотожурналістові Володимирові Карпову, двом фанатикам-риболовам, — здалося, що ми від’їхали від Шойни, останнього оплоту цивілізації на Канінському півострові, достатньо далеко, а тому сказали собі — тут!
Після того, як був розбитий табір, лікар вирушив на найближче озерце, затягнуте по краях ніжно-зеленою травою, а я вирішив поблешнити в річечці, де, за моїми уявленнями, мали никати голодні косяки нельми, сига й омуля. Проте якщо риба й водилася в річці, присутності своєї вона нічим не виказала. Безрезультатно покидавши спінінг хвилин сорок, я занудьгував і пішов відвідати Романа.
Оточений хистким гудючим ореолом комарів і мошки, лікар стояв по коліно у вогкому ягелі й, войовничо виставивши широку бороду, виводив якусь рибину: кінчик його спінінга в такт ривкам пружно вигинався.
— Вже третя, — повідомив Роман, викидаючи на берег щупака вагою не менше півкілограма. — Приєднуйся.
Я не змусив себе довго прохати й незабаром переконався, що щупачки брали тут безвідмовно, чого не можна було сказати про їх батьків.
Ночі в Заполяр’ї в другій половині липня ще не чорні, але вже й не «білі». Вони радше сірувато-блакитні або перламутрові. І коли така ніч опускається на землю, тундру затягує тремтливим напівпрозорим серпанком. Ця пелена іноді зовсім безмовна, а часом робиться балакучою й багатозвучною, і тоді досвідчений мисливець розрізнить у ній дзявкання песця, схлипи сови, кашель росомахи…
Ми сиділи з Романом біля багаття, чекали, коли знята з вогню юшка дійде на приску, і вслухалися в дрімаючу тундру. Тиша здавалася абсолютною, безмежною, всеосяжною. І тут мені здалося, що в ній звучать далекі, майже нечутні дзвіночки. «Не дарма таку тишу називають дзвінкою», — подумав я.
— Дзвіночки… — чи то запитав, чи то повідомив мені Роман.
І тоді я усвідомив, що передзвін мені не причувся.
— Схоже, у нас будуть гості…
Незабаром у сутінках вималювалися силуети чоловіка і двох оленів.
Залишивши оленів віддалік, чоловік неспішно і якось по-господарському підійшов до вогнища, мовчки всівся на землю, дістав з-за пазухи люльку і прикурив від головешки. Це був немолодий ненець років п’ятдесяти, зодягнений у літню пошарпану малицю[18], виблискуючі на колінах штани з ровдуги[19] й облисілі від віку піми[20]. Обличчя його, втомлене і зморшкувате, сяяло від насолоди, очі зійшлися у вузькі шпарки. Весь світ, здавалося, зосередився для нього в люльці, що викидала клуби чорного і досить їдкого диму.
Північний етикет нам був трохи знайомий: спершу пригощання, відтак розмова. Роман указав поглядом на юшку, і я розлив її на трьох — лікареві й ненцеві в миски, собі в кришку від казанка. Ні слова не кажучи, подав гостеві юшку, підсунув хліб, часник.
Ненець так само мовчки прийняв миску, зачерпнув ложкою, скуштував… І звучно сплюнув убік. Відтак устав, відійшов на декілька кроків і виплеснув уміст миски. Повернувся. Сів. І з гидливістю промовив:
— Сяторей[21]. Не риба.
На мій смак юшка вийшла чудова, але сперечатися я не став — людина щиро висловила свою думку, що ж тепер… Поки ми з Романом їли юшку, ненець неквапливо жував хліб з часником, зберігаючи мовчання, і пожвавився лише, коли заварився чай.
За чаєм і познайомилися: з’ясувалося, що наш нічний гість — оленяр, пасе з бригадою велике колгоспне стадо десь тут, на півночі Каніна, і звуть його Микола Апіцин.
— Чому ж у тебе прізвище російське? — поцікавився Роман.
— Чому російське? — не погодився Микола. — Від Апіци йдемо. Вчений з Ленінграда приїжджав, казав, що чотириста років тому писали: був на Каніні ненець Апіца…
Ще хвилин двадцять Микола, в якому прокинулася балакучість, розповідав про своїх предків і раптом без будь-якої видимої причини заявив:
— Дарма сюди приїхали. Кепське місце. Болото. Гнус. Холодно.
— Чим же кепське? — розсудливо заперечив Роман. — Від гнусу мазь є. Костюми у нас теплі. Намет. Дров багато. В озері риба.
— Хо! Хіба сяторей — риба? У струмку є риба, щоправда. Харіус, але його ва-а-ажко впіймати. Дуже обережна риба.
Я зрадів:
— Ну ось, навіть харіус водиться! Ми тут чудово відпочинемо.
Апіцин замовк, видно, змирившись із тим, що місце нам все одно подобається. Відтак з явною неохотою поступився.
— Відпочивайте. Лише відходити від Хар’юзового струмка не треба.
— Чому це — не треба? — почав заводитися я. Що це за діла: прийшов, юшку огудив, а ось тепер з місця зігнати намагається. — Захочемо, на інший струмок підемо.
— Не треба відходити далеко, — стояв на своєму Апіцин.
— Але чому?!
— Сиртя тут живуть… — неохоче пробурмотів він.
— Сиртя? — перепитав Роман. Він, як і я, чув це слово вперше. — А це ще що таке?
— Маленькі люди такі. Шамани. Сильні шамани. Видутана[22].
— Казки, — фиркнув лікар.
— Як — казки? Сиртя раніше багато було в тундрі. Зараз зовсім мало. Проте є. Ненці до них іноді ходять, коли хворіють. Або коли про завтра запитати треба.
— Значить, сиртя людям допомагають? — зачепився дійшлий Роман.
— Допомагають, допомагають…
— То чому ж місце, де живуть ці сиртя, кепське?
Ненець зніяковів:
— Кажуть так… Олень туди не ходить, ягель не росте навколо сиртя-мя[23]. Якщо людина без діла прийде, померти може. Подалі від сиртя треба ходити.
Чогось не договорював Апіцин.
— Ну а сам ти навіщо в ці «кепські» місця прийшов? Просто так, чи що?
— Навіщо — просто так. Хехе прийшов провідати, — повідомив Апіцин і почав набивати люльку.
Що означає «хехе», я й гадки не мав. І тому спочатку було подумав, що оленяр просто морочить нам голови. Але Апіцин промовив «хехе» як щось само собою зрозуміле, і невігласом здатися мені не хотілося.
— І далеко ще йти? — вирішив задати я навідне питання. — Онде вже море. Чи заблукав?
— Як заблукав? Ненець у тундрі не заблукає. Прийшов уже.
Я мимоволі обвів поглядом узбережжя, але так і не вгадав, кого чи що мав на увазі Апіцин під словом «хехе». Цікавість моя зросла ще більше.
— І коли ж ти будеш хехе провідувати?
— Зараз і буду. Докурю і провідаю.
— А нам можна?
— Ходімо, — дозволив Апіцин. — Ліхтарик є? Візьми.
Ми відійшли від багаття по берегу метрів на сто п’ятдесят, не більше, коли ненець підняв руку — тут!
Роман увімкнув ліхтарик. Микола Апіцин з якимсь дивним, чи то відчуженим, чи то дуже-дуже шанобливим виглядом дивився на великий, майже в людський зріст, валун. Поверхня каменя, темна від нічної вогкості, тьмяно полискувала в світлі ліхтарика, але ні знаків, ні малюнків на ньому не було помітно. Роман опустив промінь нижче — й ми обидва мало не ахнули.
Під валуном навалом лежали рогаті оленячі черепи. Їх тут були десятки — бліді від часу, майже розсипані, й відносно свіжі. На деяких висіли строкаті клаптики, підв’язані до відростків рогів. Тут-таки стояв іржавий чавунець — вочевидь, для дрібних підношень, валялися скалки скла.
Не звертаючи на нас жодної уваги, Микола сім разів обійшов навколо каменя, вкляк на коліна, висипав жменю чогось — як мені здалося, тютюну — в чавунець. Відтак дістав плоску фляжку коньяку, викрутив пробку і вилив вміст на камінь. Після чого обернувся до нас:
— Все, йдіть назад. З хехе розмовляти буду.