Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 30)
Підйом справді тривав недовго, але, коли вони вибралися на відносно рівне кам’яне плато, Романові здалося, що сил не вистачить навіть на крок. Він ліг, зняв чоботи і, влаштувавши палаючі ступні на прохолодному камені, заплющив очі. Не хотілося ні йти, ні говорити, ні думати, а лише лежати ось так, насолоджуючись спокоєм, свіжим повітрям і тонким запахом тундри, що холодив горло…
— Ох… До речі, тебе як звуть? Час і познайомитися.
— Пуйме.
Відтак Роман хотів було запитати, звідки їй стало відомо, що на березі з’явився лікар і чому вона вирішила, що лікар саме він, а не Володя, але не встиг, Пуйме покликала його:
— Ходімо, Романе, дідусь сам…
І вони знову підіймалися на гребені, спускалися у виярки, перестрибували через струмки. Лише одного разу затрималися на декілька хвилин. Пуйме зупинилася біля струмка, лікар зачекав, поки дівчинка нап’ється, відтак сам припав до крижаного струменя. А коли його погляд сам собою слизнув угору, до того місця, звідки по каменю збігала вода, від побаченого Роман похлинувся, закашлявся. На камені лежав звіриний череп.
— Оригінально… Ведмідь?
— Інгней. Росомаха. Це місце називається Сиртя-яха[26]. Звідси зовсім близько.
Коли нарешті Пуйме сказала: «Прийшли!», обличчя лікаря приємно залоскотав водяний пил.
Вони стояли перед справжнісіньким водоспадом, який спадав із кам’яної кручі. Падаючи з висоти, водоспад розбивався об приступки кам’яних карнизів, від чого потік огортала сліпучо-блакитна аура найдрібніших бризок.
— Ну ось і прийшли, — повторила Пуйме.
— Куди «прийшли»? — не зрозумів лікар.
— Додому! — Вперше за весь день у тьмяному, незворушному голосі дівчинки залунала радість.
Пуйме підскочила на виступ скелі, моторно — немов і не було позаду десятків кілометрів шляху — видерлася приблизно до середини висоти водоспаду і… зникла.
Роман уже ні з чого не дивувався. Зосередивши залишки сил на тому, щоб не зісковзнути з вогких каменів, він поліз услід за Пуйме і під одним із карнизів виявив лаз, прихований від сторонніх очей виблискуючим струменем водоспаду. Зітхнувши, Роман важко опустився рачки — при його зрості не пролізти в цю вузьку шпару. На щастя, повзти довелося недовго. Через декілька метрів коридор майже під прямим кутом зробив скрут, розширився і вивів у простору і явно обжиту печеру.
Після багатьох годин у тундрі нюх Романа оглушили запахи попелу, сухих трав, їжі. І хвороби. Хворий лежав у лівому дальньому кутку печери, куди ледве проникало світло, що слабо мріло з-за чи то прочинених дверей, чи то завішеного вікна напроти лазу. Тут-таки, прихилившись до нерівної стіни, стояла Пуйме: «Це дідусь…»
Роман підійшов до хворого, намацав пульс. Рука старого була маленька, та й сам він немов з’явився з казки про гномів: сивий, зморшкуватий, він лежав у дивному ліжку, видовбаному в півтораметровому камені й засипаному деревним потрухом. Його пульс ледве промацувався. Вузькі, майже позбавлені він очі були заплющені, жовте вилицювате обличчя нерухоме. Роман дістав стетоскоп, послухав серце. Заочний діагноз, на жаль, підтвердився: лівий бік повністю паралізований, у старого явний інсульт. І вельми обширний. У місті, в блоці інтенсивної терапії, ще були б якісь шанси, хоч й слабкі, але тут, у тундрі…
Роман витягнув з похідної аптечки шприц, ампулу еуфіліну — єдине судинорозширювальне, яке він захопив з собою. Плоть старого, що втратила чутливість, ніяк не відгукнулася на укол. Роман дістав блокнот.
— Як звуть твого дідуся?
— Серхасава. Серхасава Сиртя.
— Вік?
— Старий, дуже старий. Навіщо пишеш?
— Належить. У Шойні оформлять… гм… довідку.
Роман зам’явся, роздумуючи, як сказати дитині про неминуче, але Пуйме дивилася на нього вимогливо і спокійно.
— Він може померти сьогодні, завтра, через три дні… точно не знаю, залежить від організму.
— Дідусь каже, завтра.
Роман мимоволі подивився на хворого. Той лежав у колишній позі, нерухомо й цілком безгучно.
— Дідусь сам лікар, усе знає, — запевнила дівчинка. — Дідусь не хотів, щоб я за тобою ходила, а я пішла. Дарма.
— Вибач, Пуйме, — похитав головою Роман, думаючи, що люди завжди однакові в цьому: де б вони не жили, чим не займалися, ніхто не хоче миритися зі смертю, і винен завжди лікар. — Вибач. Але твоєму дідусеві вже не допомогти. Післязавтра ми з другом повернемося в Шойну, і за вами пришлють вертоліт. У тебе батьки в Шойні?
— У мене нікого немає, — рівним голосом промовила дівчинка.
Лікар замовк, покашлюючи в бороду і злегка щулячись чи то від незручності, чи то від того, що в печері було свіжо. Немов прочитавши його думки, Пуйме відійшла від стіни і звідкись із темряви підтягла до вогнища оберемок хмизу:
— Багато ходили, зараз їсти будемо. Відпочивай поки.
Роман із задоволенням опустився на одну з оленячих шкур, розкиданих по підлозі печери, другу скрутив і прилаштував як подушку. Голод він відчував вовчий і зрадів, що, судячи зі спритності Пуйме, вечері чекати доведеться недовго. Дівчинка в лічені хвилини встигла прилаштувати над викладеним каменями вогнищем казанок, звідкись із комори принесла тушку в’яленого підкопченого гусака і тепер, з одного сірника розпаливши вогонь, рубала гусятину довгим тригранним ножем. Ліниво спостерігаючи за її спритними, вмілими рухами, лікар нарешті запитав:
— До речі, Пуйме, звідки ти взагалі дізналася, що ми висадилися біля цього… як його… Хар’юзового струмка?
— Почула.
— Від Апіцина?
— Навіщо. Так почула. Сама. Дідусь також чув.
— Он як… — Незвичність ситуації починала інтригувати Романа.
Печера за водоспадом посеред тундри, кам’яне ложе, старий-відлюдник, схожий на казкового гнома, — знахар-шаман, видно, його маленька внучка, яка стверджує, що чує те, чого немає… Чи це в неї така гра, дитяча фантазія?
— Пуйме, — вирішив підіграти Роман, — а ти, часом, не чула, як там мій товариш?
— Добре, — повідомила Пуйме, не відриваючись від батування гусака. — Він упіймав багато риби й ліг спати.
— Я б теж подрімав, Пуйме… Ти мене поклич, коли що…
Роман тільки почав поринати в тягучу, обволікаючу дрімоту, в якій так затишно потріскували дрова й наспівував щось водоспад за товщею кам’яних стін, як Пуйме торкнула його за плече:
— Дідусь хоче з тобою говорити.
Роман не без зусиль змусив себе встати, підійшов до старого. Серхасава Сиртя лежав точнісінько так, як і годину тому, із заплющеними очима. Вважати, що в такому стані старий може чи хоче щось сказати, було щонайменше наївно.
— Візьми його за руку, — звеліла дівчинка.
Роман торкнувся безживно-холодної лівої руки, маючи намір перевірити пульс, але Пуйме зупинила його:
— Не за цю, за другу.
Праве зап’ястя у старого було трохи тепліше — що, загалом, нічого не змінювало.
— Міцніше візьми!
Роман трохи міцніше стиснув пальці, вже сердячись на себе за потурання дурним дитячим фантазіям. «Пора сказати їй, що тут не місце і не час для ігор», — подумав Роман, відкрив було рота і…
Немов розрядом струму обпекло його пальці, що обхопили худе старече зап’ястя, й рука, яка, здавалося, не належала більше цьому світові, здригнулася, зігнулася злегка в лікті, ворухнула п’ястю.
Не розуміючи, що відбувається, Роман перевів погляд на обличчя вмираючого й мало не відсахнувся: Серхасава Сиртя дивився на нього широко розплющеним правим оком. Око було водянисто-блакитним, ніби розмитим старістю, мудрим і проникливим.
— Ви мене чуєте? — голосно запитав Роман.
І, хоча губи старого майже не ворухнулися, почулося виразне й навіть іронічне:
— Я чую тебе дуже добре, можеш не кричати. Хвороба забрала моє тіло, але не розум.
— Ваша внучка сказала, що ви лікар?
— Це так. Я вже лікував людей, коли твої батьки були немовлятами. І бачив багато смертей. І тому знаю: мені годі допомогти. Не засмучуйся. Ти — хороший лікар. Ти багато чим тут здивований, але ні про що не питаєш. Хворий для тебе важливіший від власної цікавості.
— Вам не слід стільки розмовляти, треба берегти сили.
— Навіщо берегти? Нум[27] чекає, завтра до нього піду. А сьогодні життя треба згадувати. Довго жив, добре…
«Скільки ж йому років, — подумав Роман. — Вісімдесят? Сто?» І тут-таки почув у відповідь:
— Старий зовсім. Пуйме ще не було, а в мене в куточках очей уже лебеді сіли… Років сто живу, гадаю.
«Телепатія, — вирішив Роман, намагаючись зберігати спокій, — звичайнісінька телепатія. Звичайнісінький шаман, який володіє звичайнісінькою телепатією». Йому закортіло ущипнути себе й прокинутися, та все ж він знав: усе, що відбувається з ним зараз — не сон і, незважаючи на незвичайні обставини, треба діяти раціонально. Простіше.
— Ти — шаман? — зважившись, безпосередньо запитав він.
— Так ненці мене називають, — хихикнув дід.