Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 26)

— Слухай, Ігорю, — незвично тихо і якось прохально звернувся Роберт до еколога, — а може, колонія виживе, відновиться? Адже за століття існування в неї мала виробитися життєстійкість. Як у тієї баракуди.

— Можливо, якщо це колонія звичайних коралів. Тоді й розмовляти нема про що. А якщо припустити, що це мисляча структура, то на відновлення розраховувати не випадає. Що складніший мозок, то чутливіший він до обширних травм. До того ж корали живуть в ідеальній екосистемі, вони невразливі, давно вже невразливі, а тому не готові до таких невідомих катаклізмів, як тепловий удар. Це буде кінець.

— Коротше кажучи, — задумливо протягнув Чекерс, — є два варіанти: або злітати, або не злітати. Перший ми обговорили — колонія при зльоті, видно, буде знищена. Результат небажаний…

— Неприпустимий, Бобе.

— А якщо ми залишимося… — Пілот пробіг пальцями по клавіатурі комп’ютера і прочитав відповідь. — Система життєзабезпечення дискольота окремо від причепа зможе нормально функціонувати 108,72 діб. Виходить, ми можемо відсидіти на дні ще сотню днів, спостерігаючи корали, а потім однаково доведеться стартувати. Що це дасть?

— Ні, Бобе, сидіти немає сенсу, — похитав головою Ігор. — За три місяці встановити контакт чи довести, що вони напевно позбавлені інтелекту, ми не зуміємо — нам це не до снаги… Скажи, Бобе, є шанс, що за цей час нас устигнуть знайти й підняти без шкоди для коралів?

— Допомога не встигне, абсолютно точно.

— І сигнал нема як дати, — з досадою сказав Ігор. — Це ж треба — не обладнати дисколіт передавачем!

— Ти не маєш рації, Ігорю. Апаратура наддалекого зв’язку важить досить багато, і вона є на причепі. Навіщо перевантажувати дисколіт? Автономно він діє недовго й цілком надійний. Конструктори передбачили все, щоб дисколіт до причепа міг завжди повернутися. Вони не передбачили лише, що екіпаж не захоче злітати.

… В ту ніч корали світилися самі собою, без прожектора. Кольори строкатими хвилями перекочувалися по рифу, злітали на кручі й раптом угорі блякли. Час від часу безладні візерунки починали складатися у щось на кшталт геометричних фігур, але схожість була віддаленою, майже невловимою, і її можна було приписати грі власної уяви. Кілька разів навпроти вікна еколога гірлянди перетворювалися в написане райдужними літерами слово «Надія». І це було дивно, навіть страхітливо: на дні інопланетного океану читати звичайне ім’я земної дівчини. Але Ігор, пам’ятаючи, як напередодні сам виводив ці літери променем прожектора з кают-компанії, розумів, що пояснити явище можна чим завгодно: залишковою флуоресценцією[17], наприклад, і що будь-яке найфантастичніше пояснення буде значно правдоподібнішим, ніж бачити в переливах осмислені сигнали.

Чекерс увімкнув бортжурнал на запис, кашлянув і почав сухо, майже офіційно:

— Рішення, яке належить нам зараз ухвалити, людині випадає раз у житті. Явище, з яким ми зіткнулися, кожен з нас має право й підставу трактувати по-своєму. Перед нами альтернатива: або загибель усіх нас, трьох розумних представників планети Земля, або загибель коралової колонії, в якій ми припускаємо носія розуму планети Кайобланко. Загалом, треба вирішувати. — Чекерс обвів товаришів поглядом. — Ми голосуємо.

Ігор зачекав, побарабанив пальцями по столу.

— Я за те, щоб залишитися.

— А ти? — обернувся Чекерс до дівчини.

Не піднімаючи очей, Надя ледь чутно промовила:

— Я вважаю, ми повинні летіти.

— Значить, я… — Пілот засунув руки в кишені. Помовчав секунду: він так не хотів, щоб його слово стало вирішальним. — Моя думка — треба злітати. Таким чином, приймається резолюція: злітати. — Чекерс вимкнув бортжурнал. — Але ми не повинні нехтувати навіть найменшою надією на нейтральне вирішення…

— А що, є якась надія? — не витримала Надя.

— Я провів деякі розрахунки. Якщо ми стартуємо не з дна, а з рівня поверхні, температура води в придонному шарі підвищиться до плюс п’ятдесяти. У рифа з’являються шанси вижити.

— Але як нам піднятися? Хіба пропелери не поламані?

— Поламані. У верхнього гвинта відбито дві лопаті. Й полагодити його не можна. Але ми можемо відрізати дві симетричні лопаті у нижнього. І якщо нам удасться обидва гвинти ненадовго синхронізувати, то, можливо, ми піднімемося до самої поверхні.

— А якщо ми не зуміємо їх… синхронізувати? — затнувшись, запитала дівчина.

— Тоді від вібрації може розладнатися основний двигун, а це, самі розумієте, що означає для нас. Як тільки вібрація наблизиться до критичної, я вмикаю реактор. Сподіватимемося, що до цього встигнемо піднятися до поверхні води.

Ігор із сумнівом похитав головою:

— Надія зовсім слабка, Бобе. Рифові корали живуть при температурі від вісімнадцяти до тридцяти п’яти градусів. Будь-які відхилення вгору чи вниз їх убивають.

— Це на Землі…

— Зовні вони майже не відрізняються від земних. І меж життєстійкості коралів Кайобланко ми не знаємо.

«То дізнайся!» — мало не зірвалося з язика в Роберта, але він вчасно затнувся: звичайно ж, Ігор не може експериментувати на організмах, у яких припускається розум…

— Та все ж це єдиний шанс, — сказав Чекерс. Відтак додав: — Наш і їхній.

Удвох Ігор і Роберт витягнули з комори покалічені гвинти, підрівняли огризки лопатей у верхнього пропелера, зрізали дві лопаті в нижнього. Вийшла пара пропелерів досить жалюгідного вигляду.

Відтак вони залізли в скафандри, випливли назовні. Швидко закріпили гвинти на осі, намагаючись не розмовляти й уникаючи дивитися навколо, немов щось ганебне й негідне готувалося їхніми руками…

О пів на четверту за бортовим часом Чекерс наказав зайняти місця і приготуватися до старту. В кабіні пілот сидів сам: Ігор влаштувався в нижньому відсіку, щоб спостерігати корали до останньої миті. Надя залишилася в лабораторії стежити за показами біоапаратури.

— Увага! Вмикаю вертолітний режим, — повідомив Роберт.

З того, як метнулися врозсип рибки, як пірнув під уламками рак-самітник, Ігор визначив, що гвинти почали обертатися. Над дном спучилася хмара каламуті й почала рости. В ній уже зникали корали, каламуть закривала оглядовий сегмент… Дисколіт гойднувся, і майже відразу Ігор відчув вібрацію. Вона застукала мідними молоточками в корпус, примушуючи дисколіт здригатися короткими, судомними ривками.

— Кепська справа? — запитав Ігор.

— Терпимо! — обнадійливо крикнув Чекерс. — Ми піднімаємося. Аби лише вібрація не посилювалася…

Не встиг він договорити, як молоточки перетворилися на глухо теленькаючий будильник, а ривки злилися в нерівне, гарячкове тремтіння.

Хмара каламуті росла, розповзалася, застилаючи колонію. Водна товща між нею й дискольотом поступово збільшувалася.

— На скільки піднялися? — пролунав голос Наді.

— Пройшли двадцять, — відгукнувся пілот. — Вібрація наростає.

— А якщо скинути оберти? — запропонував Краснов.

— Не можна. І так ідемо на найменших. Трохи зменшити — опустимося назад.

— Голова… Болить голова! — скрикнула Надя.

Здивуватися, як у таку мить можна говорити про головний біль, Ігор не встиг. Ніби розлючений джміль увірвався до нього в мозок. Еколог здавлено замугикав, стискуючи скроні.

— Терпіть, друзі, це від вібрації, — бурмотів Чекерс.

Із голосу відчувалося, що і йому несолодко.

Тридцять метрів до поверхні. Пройдено лише половину. Чи піднімуться вони, чи протримаються ще півдороги?

— Все, — оголосив пілот, — вібрація підходить до критичної. Пускаю реактор на холостій.

— Ні! Тільки не зараз, хоча б ще десяток метрів! — закричав Ігор. — Прошу тебе, Бобе, зачекай. Якщо ти запустиш реактор на цій висоті, у них немає шансів…

— Якщо я забарюся ще хвилину, — важко дихаючи, відгукнувся пілот, — дисколіт може розвалитися.

— Бобе! Тримайся, тримайся до останнього. Хай вони звичайні корали. Але ми ж люди! Тримайся до останнього!

— Не можу, — прохрипів Чекерс. — Більше не можу, друзі… Зараз даватиму газ…

Ігор заплющив очі, втиснувся в підлогу. Все його єство ніби злилося з тремтячим корпусом дискольота. Він буквально відчував безмежний біль корабельних м’язів, рвання нервів приладів, хрусткіт кісток переборок. Дисколіт, побудований для космічних подорожей, з останніх сил чинив опір руйнівній, всепроникаючій силі вібрації, та все ж Ігор, зціпивши зуби, подумки вмовляв його не здаватися, піднестися ще, ну хоч на метр іще…

Чекерс вимкнув пропелери, й відразу навалилася якась дивна, гулка, свердляча мозок тиша. Краснов здригнувся, почувши легке бурчання реактора, що набирав потужність… Усе! І жодних шансів на виживання коралам! Та й які можуть бути шанси, коли від коралів до дюз усього тридцять шість метрів, підйом припинений, а розжарений струмінь ударить рівно через три секунди…

… Він цілком виразно пам’ятав кожен крок свого життя.

Спочатку було Дитинство, якого він, звісно, пам’ятати не міг, але, пізнавши хід подій, уявляв так виразно, немов усе відбулося лише вчора.

Воно почалося, коли завершилося сьоме Велике зледеніння. Власне, зледеніння не закінчилося тоді, а досягло своєї найвищої точки, апогею: крига покривала половину планети. Але вже не наступала.

Чому він народився саме в те зледеніння, а не раніше? Найпевніше тому, що сьоме зледеніння було найпотужнішим. Воно забрало незліченні маси води, і підводне плоскогір’я, якому було призначено стати його батьківщиною і яке завжди знаходилося на безживній глибині, опинилося раптом у якихось півтора десятках метрів від поверхні. Це була одна з небагатьох вільних від льоду ділянок океану, і перш за все там почала позначатися дія сонця й вулканів: температура води над плато почала підніматися. Вона підвищувалася поволі, майже невідчутно, на частки градуса в сторіччя, але цього виявилося достатньо.