Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 24)

— Хлопці, лише давайте спокійно. Звісно, вийшло не дуже вдало. Але обійшлося ж…

— Обійшлося! — викрикнув фальцетом Роберт. — То що ж ми? Давайте подякуємо Краснову. За рішучість, так би мовити, в критичній ситуації. Тільки ось хто цю критичну ситуацію створив?

— Ну, хіба він? — заступилася Надя. — Хто міг знати…

— Ах не він! А дисколіт хто втопив? Через безвідповідальність свою, несерйозність утопив. А всупереч елементарному здоровому глуздові хто нас на дні затримав? У чию голову, вперту, як не знаю що, зайшло взятися за дослідження під водою, не маючи на те ні спеціальної підготовки, ні устаткування? А станер! Хто хвалився, що переробив станер для підводної стрільби?

— Ну, вже тут ти, Бобі, не має рації. Станер стріляв, я сама бачила. Тільки чомусь погано діяли стан-голки.

— «Чомусь»! — фиркнув Чекерс. — То треба було перевірити.

— Ігор перевіряв, — не поступалася Надя. — Просто баракуда виявилася такою… Такою товстошкірою. Усе ж знято, ось обробимо записи й побачимо, що в неї не так.

— Це не в баракуди «не так». Це у нього, — пілот указав пальцем на принишклого Ігоря, — «не так». Ось хто справді товстошкірий. Ти пам’ятаєш, скільки разів я його попереджав? Ні, йому все жартики. Трагедією мало не закінчилися його жартики. Слава богу, баракуду хоч у останню мить ненадовго паралізувало. А якби дія голки запізнилася на декілька секунд? Або якби ваша баракуда очуняла на хвилину раніше? Та не мовчи ти, врешті-решт! — не витримавши, крикнув він Краснову.

Мовчання еколога спантеличувало його і ще більше виводило з себе, він був готовий до чого завгодно — суперечки, виправдань, зустрічних докорів, нарешті, але такої покірної пасивності він не сподівався.

Надя теж звернула увагу на те, що Ігор якось дивно, незвично мовчазний. Причому не пригнічений чи засмучений, а радше сумно стриманий, і це настільки не відповідало моменту, що навіть лякало.

— Справді, Ігорю, — підтримала вона цього разу Роберта, — скажи щось. Ну винен у чомусь — але ж не у всьому. І потім, ми не сваритися тут зібралися, а проаналізувати що сталося і зробити практичні висновки. Як ти гадаєш: чому стан-голки так кепсько діяли?

Ігор сховав у кишеню головоломку, поглянув не на Надю, а на Чекерса.

— Я не думаю, що стан-голки діяли кепсько, — безбарвним голосом промовив він.

— «Не думаю»! — передражнив Роберт. — То, може, вони, по-твоєму, спрацювали бездоганно?

— Ні. Вони взагалі не спрацювали.

— Тобто як «взагалі»? — здивувалася Надя. — Я сама бачила, як баракуду паралізувало.

— Ні, це був не стан-параліч. Баракуду тримало якесь поле. А потім відпустило.

— Яке поле? — сторопів Роберт.

— Не знаю яке. Але я стикаюся з ним уже вдруге. Вперше це трапилося вчора, коли ми поверталися на корабель. Я затримався, щоб відламати корал. Так от, тільки-но я доторкнувся до нього, мені скувало руку. Це відчуття важко передати. Руку не стискувало, не зціплювало, вона була такою ж моєю, як завжди, але при цьому неможливо було навіть поворушити пальцем. Немов вона опинилася в застиглій гіпсовій масі. Але тоді я вирішив, що це від утоми.

— Ти вважаєш, — перервав його пілот, — що…

— … Що баракуду тримала та сама сила. Звідки це силове поле береться, стане ясно, коли повністю розшифрують плівки, проте в його існуванні я майже не сумніваюся. Ба більше, припускаю… — Ігор зробив паузу, ніби роздумуючи, чи поділитися ще одним неймовірним висновком, — мені здається, що поле це генерують корали.

— Ну знаєш… — з повагою протягнув Чекерс, віддаючи належне такій сміливій фантазії. Гнів, що переповнював його хвилину тому, зник, змінившись суто людською допитливістю. — І як, по-твоєму, вони його генерують? І навіщо?

— Важко сказати. Можливо, вони таким чином полюють. Або захищаються. Адже, власне, що таке корали: примітивні кишковопорожнинні поліпи. Все своє коротке життя вони займаються лише тим, що спішно прибудовують до рідної домівки власний вапняний мезонінчик, щоб устигнути дати потомство. Їх шкаралупа не надто надійний захист. Існує безліч риб, які запросто лузають їх мов насіння. А морські хробаки, а губки… І корали, природно, як можуть, захищаються. Пасивно — замуровуючи себе у вапняну трубку. І активно — у поліпів є клітини, які виробляють вельми ефективну зброю, — нематоцити, такі довгі, згорнуті пружинкою джгутики, які вистрілюють, охоплюють супротивника чи жертву й упорскують отруту…

— Знаю! — пригадала Надя. — Одного разу в Мексиканській затоці я притулилася до такого. Місцеві хлопці розповідали, що «отруйні» корали трохи світліші від звичайних, рожевих, а я не вірила, гадала, навмисно лякають. То потім цілий тиждень у мене бік був мов ошпарений.

— Ось бачиш… Хтозна, який спосіб оборони виробили в процесі еволюції тутешні корали? Можливо, саме силове поле — для крупної колонії воно, напевно, ідеальний спосіб колективного захисту. А наші агресивні дії — он ми їх скільки накришили, роззирніться — могли викликати оборонну реакцію. Навіть необов’язково дії. Просто наші розміри, об’єм біомаси, могли здатися коралам небезпечними…

— Але це не пояснює, чому корали «схопили» баракуду! — заперечила Надя. Проте гіпотеза Ігоря вже підкорила її своєю романтичністю: чогось подібного вона таємно й сподівалася від своєї першої експедиції. — Ми удвох мали явно більшу біомасу, ніж баракуда. А значить, за цією теорією, становили для коралів і більшу небезпеку.

— Слухайте уважно, — гаряче продовжував Ігор. — Корали стискували не нас, а баракуду. Причому в найкритичнішу для нас мить, коли вона була зовсім близько. Така вибірковість в об’єктах і в часі… Звісно, можливо, що корали рефлекторно захищали себе від баракуди, але… — Ігор зробив паузу, щоб зібратися з духом і висловити думку, яка ще годину тому здавалася неймовірною, але зараз, у процесі розмови, зміцніла настільки, що він не зміг промовчати, — корали свідомо рятували нас!

Запала тиша.

— Гіпотеза авантюрна, — нарешті сказав Чекерс. — І вся у твоєму дусі. Втім, я не вчений, мені важко судити. Якщо ти раптом матимеш слушність, Ігорю, то ти відкрив таке… Кайобланко стане найвідомішою після Землі планетою. А ти на правах першовідкривача зможеш бувати тут коли захочеш. Або очолиш екологічний центр. А може, й увійдеш до комісії з Контакту… Але це потім. А нам треба рушати. Сподіваюся, ти не зажадаєш затриматися ще? Що ми зуміємо тут зробити нашими силами?

— Ти маєш рацію, Бобе, — сказав Ігор. — Тут потрібна спеціальна наукова експедиція, щоб усе досконально з’ясувати й перевірити. І ти маєш рацію, необхідно, не гаючи часу, доставити додому інформацію. Можливо, навіть не залітаючи на Кайонерго. Але…

— Що «але»? Що ти все не договорюєш?

— Відповідай мені ще раз, Роберте, чи в змозі ми піднятися — хоча б до поверхні — без збитку для Рифу?

— Пропелери спотворені, і їх не виправити. Стартувати можна лише на іонній тязі.

— А корали! — навіть не скрикнула, видихнула здавлено Надя. — Як же корали? Ми ж… Їх… УБ’ЄМО!!!

«Що ж буде? — подумала Надя. — Що буде тепер, коли постала дилема: «Ми чи вони»? Не злітати? Запасу автономії вистачить на декілька місяців. А потім що? Все той-таки вибір: залишитися під водою назавжди, поховати себе живцем чи злетіти і в полум’ї реактивних дюз спалити колонію коралів. А може… не коралів?»

Надя підійшла до столу, узяла в руки важку гілку, подаровану Ігорем.

Корал на перший погляд нічим не відрізнявся від «оленячих рогів» земних тропічних морів: шорстке, вкрите мереживним різьбленням деревце з тендітними пагонами, виблискуючими стерильною білизною. Після автоклава й хімічної обробки на коралі не залишилося жодної органічної клітинки.

Наді згадалася стара легенда. Корали, мовилося в ній, були квітами, які зачарувала скупа морська відьма. Щоб приховати від людей їх красу, вона перетворила квіти на камені й заховала на морському дні. Але від людей важко щось утаїти. Розгледівши красу підводних садів, вони оцінили ці кам’яні квіти, і слава про них пішла по всьому світу.

Відтак настали бурхливі прагматичні часи, коли хтось підрахував, що з коралів вийде чудовий і дешевий матеріал для будівництва доріг. І закрутилися, перемелюючи підводні квіти в тонни вапна, коралодробарки… Ось коли, либонь, потирала вдоволено руки стара морська відьма!

Надя піднесла корал ближче до очей, вдивляючись у порожні тепер ажурні будиночки. Хто ж жив у них? Звичайні коралові поліпи, так само примітивні, як їх аналоги в земних морях? Чи…

Але, врешті-решт, що таке одна гілка? Не може високоорганізована жива істота, тим більше колективна, надто залежати від малої своєї частини. Мурашник, навіть якщо його на дві третини зруйнувати, все одно відновлюється. А тут усього одна гілка…

Надя раптом знову немов почула, як хрустіло в них з Ігорем під ногами, коли вони вийшли зі шлюзу. А до того по дну ще ходили Ігор і Роберт. Плюс чотири посадкові амортизаторні лапи, кожна метр у діаметрі. Ні, не одна гілка — дно навколо дискольота було вже всіяне свіжими уламками коралів. Наді стало страшно — за себе, за відповідальність, яка непрошено лягла на весь екіпаж.

«Ні, не може бути, щоб ми його вбили, — подумала Надя про корали вже як про Мозок. — Він уміє захищатися. У нього є поле, він міг нас блокувати ним. Або навіть знищити. А раз він цього не зробив — значить, він не бачить для себе ніякої небезпеки, не боїться втратити десяток-другий гілок. А що, коли він вищий від нас по розуму і не ставить своє життя вище від життя інших розумних істот?»