У його є і хвіст, не схоже й на Собаку,
Та ще і не хрома, як ми, ні на одній!
Та це десь, мабуте, вродилось від свині!..
Та де ж яке чудне! Йому ж нема і гадки!!
Послухай лишень нас, кумедне ти Щеня!
Коли що вже єси собачого ти роду,
А не свинячої якоїсь-то породи, —
То в нас учися ти, у нас і переймай:
Ходи на трьох ногах, на одній шкандибай, —
А то побачиш ти, як будуть глузувати! —
Се так гукнули всі на бідне Цуценя.
— Та що се ви мені зовсім забили баки!
Яким же бути ще? Усе ж такі собаки!
То тільки вас таких
Піднімуть всі на сміх.
— Але! Ще буде й мудрувати!!
Уже ми бачим: що або де і не так!
Багацько є таких і між людьми собак.
ПАНСЬКЕ СЛОВО — ВЕЛИКЕ ДІЛО
— Зима приходить, треба свити,
А в мене і чобіт чортма!
Ні хмизу, в хаті протопити,
Кожуха ж і зовсім нема!
Отсе остання жупанина,
Її носив ще дід Явтух.
Якби ж було у калитині,
То збився б, може, на кожух.
Як помогти отсій напасті?
Чи йти куди прохать, чи красти?
До пана? Очі заплює;
А може, так, що ще й поб’є.
Та де ти, скаже, вражий сину,
Пропив, проїв усе на сласть?
Та вже ж що буде, а не згину,
Піду до пана, може, дасть.
Так розмовляв Петро Терпило,
Де б він кожух собі придбав.
Ще тільки надворі сіріло,
Вже він до пана причвалав.
— Помилуй, паночку рідненький!
Тобі я, може, й пригоджусь.
Будь ласкав, дай хоч поганенький
Кожух! Ось бачиш, як трушусь,
Мороз по шкурі виступає,
Мов наче у Петрівку піт;
Дехто і в шльонських походжає,
А я ходжу ще й без чобіт.
Пан справді бачить, що сердега
Повісив голову свою.
А тут Різдво вже недалеко...
— Іди, — сказав, — кожух пришлю. —
Петро, се чувши, поклонився,
Біжить додому, аж стриба...
Де ділася його й журба?
Як можна ж: на кожух він збився,
Кожух і спати не дає.
Він дума все про кожушину:
«Ось бачиш, Петре, вражий сину,
Пішов до пана — от і є».
Пройшла неділя, він не має
Кожуха — пан не присилає.
Прийшла і друга — пан забувсь,
Що обіцяв Петрові дати.
Тоді Петро вже схаменувсь,
Що вже від пана та не ждати. 
