Барвіночок хрещатий
Обняв, розрісшися, грядки,
А на грядках леліють Зірочки,
Гвоздик, на пахощі багатий,
Лілея біла й ніжна Резеда
Тихенько з купки вигляда,
Все хоче розцвітать, і пахнути, й пишати
В веселому садку.
А біля їх близенько на кілку
Повився вгору Хміль кудлатий.
— Який народ мізерний та низький! —
До їх говорить Хміль з пихою. —
От я — так виріс, бач, який!
Ось-ось зрівняюся з Вербою!
Я бачу: я не бур’янець малий.
Я — дерево! І скоро тут над вами
Шумітиму широкими гілками.
Ви всі малі, нікчемний ви бур’ян,
Між вами я — як між мужвою пан!
— Оце розвеличався! —
Барвінок, сміючись, озвався, —
Усі йому малі!
Ти — дерево! Городня бадилина!
Коли б не той кілок, суха тичина,
Ти б плазував низенько по землі
І кожен би тебе топтав ногою.
Ми ж стоїмо самі, не силою чужою.
І засміялися квітки.
Кудлай же мов недочуває,
З кілка препишно позирає
Та думає: «Нікчемні харпаки!»
Володимир САМІЙЛЕНКО (1864 — 1925)
НЕВДЯЧНИЙ КІНЬ
Хто в воза Коней запряга,
То ґречно їх не просить.
Та добрий пан сказав, що вже
Того порядку досить.
І, загнуздавши раз Коня,
Він став питати в його:
— Чи вас у корінь запрягти,
Чи з боку — і з якого?
Коштовні віжки почепить
Чи з простої сириці?
У голу руку взять батіг
Чи брати й рукавиці?
Та, мабуть, Кінь невдячний був,
А то й дурненький, може,
Бо на ласкаві ці слова
Він одповів негоже:
— Язик ваш любо так бринить,
Як добрії цимбали,
Але було б мене спитать,
Як ще не загнуздали.
Я знаю — віжки всі цупкі,
Чи з шовку, чи з ременю;
Батіг усякий дошкуля,
Як вам попався в жменю.
Та й ще скажу: як чортвіть-що
Я тут возити маю,
То краще б я не запрягавсь
Ні в корінь, ані скраю.
МУДРИЙ КРАВЕЦЬ
Прийшли люди до кравця
(Це було в столиці),
Щоб пошив їм жупана 
