Григорий Сковорода – Українська байка (страница 105)

Хоч кажуть  — хто мовчить, той  ніби  двох навчить, — Щербата вигадка: не можна мовчки жити, Бо  не чутно  того,  хто дума і мовчить, Міркуй усяк  про  те, як  язиком вертіти. Ти думаєш своє, а вимовляй не те — І потече тобі  усюди  теє  млеко, Вигадливий язик  дорогу  промете, І можна вибраться далеко-предалеко. — Гляди, — промовив Дід,  — на світі  є пристріт, Такою думкою ти не хвались нікому, Бо  сказано давно: брехнею пройдеш світ, Та от біда яка  — не вернешся додому. — Дідок  замовк, сидить і голову  схилив. «От,  — думає  собі,  — десь  на лихо  взялися...» Аж дивиться згодя  — нема  вже  Вітряків, Бо  засоромились і мовчки розійшлися. Дідок  сказав своє, тепер  і я додам: Моторна голова  нехай  свій  розум  має, Шкода молоть брехню порожнім Вітрякам, Бо  мудра  правдонька їм крилля поламає.

ДУБ І ЛОЗИНА

Стояв високий Дуб серед  долини І гордовито всюди  поглядав. Сміявся він  з тоненької Лозини І так  їй раз  сказав: — Яка  химерна ти,  нікчемная Лозино! Твій  батько Верболіз здурів: Неначе ти йому  не рідная дитина — На  сміх тебе  тут посадив. Захоче вітер  буйний розходитись, Як  гайдамак у вражому селі, Не  знаєш ти,  де з переляку дітись, Кладеш поклони до землі; А що  ж як  часом на долину Сердита буря  набіжить? Рвоне тебе  з корінням, як  пір’їну, Аж курява угору полетить. От я — не ти...  я — Дуб,  се інше  діло: Не  тільки  вітру  не боюсь  — Я з бурею  змагаться буду сміло: Нехай як  хоче  дме — не поклонюсь. — І гордий Дуб від сміху захитався. На  се Лозина так  осмілилась сказать: — Поважний Дубе наш!  Великий ти удався, Нащо ж маленьких зневажать? Не  всім  однакова судилась в світі  доля: Тому  шуміть, тому  поклони бить,  — На  все,  на все є Божа  воля, Усім  під Богом треба  жить... — І добалакались... Надвечір лихо  склалось: Страшенна буря  зразу  заревла... Дуб стрепенувсь, загув,  аж листя розліталось, Лозина бідненька на землю  прилягла; Грім  гуркотів, огнями розсипався, Неначе страшний суд настав... Змагався довго  Дуб,  стогнав, не подавався, А далі затріщав, зломився і — упав... Пробігло лишенько, у степ  загуркотіло, І ясне  сонечко долину освітило; Лозиночка заплакана стоїть, А Дуб поламаний лежить. Хто величається і других  зневажає, Нехай про  Дуба казочку читає, На  ум собі  кладе: Наука в ліс не заведе.