Григорий Гребнев – Втрачений скарб. Інший світ (страница 33)
Підземне чудо
На початку 1913 року з Петербурга на Корякський півострів вирушила геологічна експедиція. Вона мала дослідити геологічну будову гірського плато на південному сході півострова і визначити вік деяких його верств. Два геологи і один студент-практикант повинні були, крім того, обслідувати район сопок на захід від плато і взяти зразки вивергнутих порід на різній глибині.
Звичайно, що в дорозі на Далекий Схід і на самому півострові геологам довелося пережити немало всіляких пригод. Але цю розповідь краще почати з того знаменного дня, коли один учасник експедиції в район сопок, молодий геолог Андрій Гаврилович Майгін, зробив незвичайне відкриття, яке відіграло величезну роль у його житті і в житті інших учасників цієї дивної епопеї.
Разом з Майгіним у районі сопок був досвідчений геолог Клавдій Володимирович Берсеньєв, а також молодий практикант, студент Петербурзького університету Петя Благосвєтлов, син відомого хіміка, професора Петра Аркадійовича Благосвєтлова.
З допомогою ламутів геологи добрались до сопки Коронної — так у XIX столітті назвали найбільший вулкан у цьому районі російські переселенці. Місцеве, населення називало сопку Коронну «Вогняною горою». Триста років тому Вогняна гора диміла й клекотіла, викидаючи хмари сірчистої пари, але потім стихла і з часом заросла низькими, кривими деревами.
Про цю сопку в ламутів ходили легенди. Одна така легенда розповідала, що бог вогню і світла час від часу вилітав з надр гори і виходив на небо, але потім знов повертався на Вогняну гору і ховався в її розкритих палаючих грудях. Старики з уст в уста передавали розповідь про те, як «променистий бог» прилітав одного разу на «великому небесному карбасі». Вогняна гора заревіла і розверзлась, і «променистий бог» пішов у глиб землі. Вже багато років він спить там, але настане час, і знову розверзнуться могутні груди вогнедихаючої гори, і «бог світла» на великому карбасі знову підніметься вгору, щоб облетіти всю землю, злітати в гості до місяця і сонця…
До підніжжя цієї легендарної сопки і прибули весною 1913 року три петербурзьких геологи. Вони вибрали мальовничий, затишний куточок за три версти від гірського озера і там, між лісом та заростями чагарника, поставили свої намети. Друга геологічна партія влаштувалася на півночі, біля підніжжя Анадиря…
Геологи оглянули місцевість і почали дослідження. Майгін з Берсеньєвим простежили напрям і залягання лавового потоку багатовікової давності. Потік був занесений пізнішими нашаруваннями, він залягав на різних глибинах і тягнувся майже на чотириста сажнів од кратера. Геологам треба було докопатися до нього і взяти зразки.
П’ятнадцятого травня, поки Берсеньєв і студент у палатці класифікували і вкладали колекцію мінералів, Андрій Майгін у глибокій шахті прорубався крізь шар пісковику, що закривав доступ до лави. Майгіну тоді щойно сповнилося двадцять сім років. Це був широкоплечий гігант з фігурою гладіатора і очима безшабашного хлопчиська. У вузькій похилій шахті цьому велетневі було тісно і незручно. Голий до пояса, він з силою обрушував свою кирку на ніздрюваті плити і валив собі під ноги важкі уламки. Курява піднімалася в повітрі і густо осідала на спітніле тіло. Прицілившись, Майгін ударив киркою по гострому виступу. Обвалилась ще одна брила. Майгін легенько пристукнув по тому ж місцю і завмер, опустивши кирку; крізь кам’яний пил блиснув промінь світла… У першу мить геолог навіть не збагнув, що це за світло. Він потягнув кирку до себе, але враз спинився. «Що за чортовиння? Звідки тут, на глибині п’ятдесят аршин, взялося світло?..»
Сів навпочіпки і розгріб щебінь. Так, це було світло. Справжнє денне світло.
«Невже я пробився назовні?»
Геолог оглянувся: он там світла пляма входу, шахта похило іде вниз… Майгін був нетерплячий.
— У чому справа? — сердито промовив він і з силою всадив кирку в щілину, яка випромінювала світло.
В ту ж мить яскраве сонячне проміння ввірвалося в шахту. Стало видно як удень. Мружачись, Майгін нахилився до світлої плями, але не побачив нічого, вірніше, побачив тільки глибоку сяючу пустоту, таку, яким здається небо, коли людина дивиться на нього проти сонця…
— Андрію Гавриловичу!
Майгін оглянувся. Позаду стояв Петя Благосвєтлов. Студент здивовано витріщив очі.
— Наверх прорубались?
— Не думаю…
— А звідки ж світло? Можна подивитися?
— Дивись… — Майгін відступив.
Петя нагнувся, заглянув у світлу щілину і зразу ж випростався.
— Чудеса, Андрію Гавриловичу! — сказав він. — Неначе небо. Тільки це не небо. Пустота якась. — Студент спантеличено подивився на Майгіна і знов нахилився. — Стривайте, тут же скло! Пустота за склом…
— Ану, дозволь…
Майгін відсторонив Петю і заходився розширювати щілину в пісковику. Петя квапливо відгрібав уламки. Нарешті, коли було розчищено широке вікно, Майгін і Петя впевнилися, що перед ними справді щось схоже на прозоре тонке скло, а далі — пустота з дуже глибокою перспективою. Майгін схопив сорочку, протер «скло» і припав до нього. Петя схвильовано сопів у нього над вухом.
Те, що вони побачили, здалося їм сном: під склом зяяв глибокий порожнистий простір, а далеко внизу, на глибині приблизно сто п’ятдесят сажнів, на гладенькій круглій площадці стояли… будинки, невеличкі красиві будиночки з округленими стінами і сріблястими дахами, схожими на шапки грибів. Це було ціле містечко окружністю не менше двох верст, чистеньке і акуратне, мов іграшкове. Високо над ним у порожнистому просторі нерухомо висіли три великі сяючі кулі. Здавалося, що лялькові споруди внизу занурені у велике водоймище, заповнене прозорим світлом.
Петя одсунувся від «скла» і протер очі.
— Де ми, Андрію Гавриловичу?
У Майгіна було таке ж здивоване обличчя, як і в нього.
— По-моєму, біля підніжжя згаслого Коронного вулкана.
— А що це за місто?
— Ти випередив мене, Петре. Про це саме я хотів тебе спитати.
Петя знов припав до «скла»:
— Місто в землі! Під нами!..
Майгін потер перенісся і повільно сказав, розглядаючи покриті пилом носки своїх великих чобіт:
— Якщо нам з тобою не сниться однаковий сон, то це справді якесь місто, і знаходиться воно-таки в землі, під нами.
Петя схопився на ноги:
— Треба Клавдія Володимировича покликати!
— Так, — спроквола погодився Майгін. — Це, мабуть, єдине, що ми з тобою можемо зараз придумати.
Спотикаючись об уламки і купи щебеню, студент поліз із шахти. Невдовзі Майгін почув його схвильований тенорок і важке, хрипле дихання Берсеньєва.
— Отут, Клавдію Володимировичу! — закричав Петя. Берсеньєв, згинаючись під низьким склепінням, підійшов до Майгіна.
— Що тут у вас, Андрію? — запитав він.
— Та я й сам не розумію. Коли б годину тому який-небудь жартівник сказав мені, що я побачу в глибині землі міраж, я стукнув би його киркою… А тепер…. — Майгін знизав плечима, — Словом, дивіться самі, Клавдію Володимировичу.
Берсеньєв витяг з кишені бінокль, повільно підійшов до таємничого підземного «вікна» і заглянув у нього.
Петя і Майгін мовчали, переглядаючись.
— Дивно! — промовив нарешті Берсеньєв, опускаючи бінокль і озираючи похмурі стіни шахти, освітлені яскравим світлом підземного міста. — Дуже дивно…
Він передав бінокль Петі, який теж палав від нетерпіння заглянути в чудесне «вікно».
— Так, це дуже дивно, щоб не сказати більше… — зітхнув Майгін. — Це вже щось із Жюля Верна. Геологія, у всякому разі, тут ні при чому.
— На якій глибині ми перебуваємо, Андрію?
— Сажнів двадцять, не більше.
Берсеньєв ворухнув кошлатими бровами і зібрав у жменю свою густу чорну бороду.
— Спочатку я подумав, що це проекційний ліхтар з рельєфною діорамою і глибокою перспективою. Але ні, це не ліхтар, там ясно видно простір. Та й звідки тут, у землі, бути ліхтарю?
— А може, це якась далекосхідна Помпея, залита лавою тисячу років тому?.. Хай йому чорт, у мене починає розгорятися фантазія…
— Не думаю. Наука не знає таких випадків, щоб лава залишала над залитим містом порожнистий простір.
— Клавдію Володимировичу, а ці лампи там ні до чого не прикріплені! — вигукнув Петя. — Просто висять у повітрі без усякої підтримки.
Геологи нахилилися над «склом».
— От іще й ці лампи. Якщо вони світять, значить, там є живі люди, які засвітили їх. Ні, Андрію, це не Помпея, — промовив Берсеньєв.
Майгіну вже набридла «таємничість» підземного світу. Як людина рішуча і нетерпляча, він хотів діяти.
— Ану, давайте проломимо скло і спробуємо спуститись униз. Навіщо нам сушити голову над цими таємницями, коли можна спуститися вниз і про все дізнатися?
— Прекрасна ідея, Андрію Гавриловичу! — захоплено вигукнув Петя. — Я давно хотів це запропонувати, але не наважувався.
Берсеньєв вагався.
— НІ, треба постежити, Андрію, почекати, роздивитися спочатку. Коли там є люди, узнати, хто вони і що це за чудо. І взагалі, якщо це археологічна знахідка, то слід залишити все так, як є.
Та спинити Майгіна вже було неможливо.
— Не можемо ж ми сидіти тут вічно і стежити здалека!.. Ні, Клавдію Володимировичу, я від цього «вікна» не відійду, поки в нього не влізу.
— Правильно, Андрію Гавриловичу! — радісно вигукнув Петя. Він дуже хвилювався, передчуваючи, що зараз має статися щось зовсім незвичайне. — Ви не будете заперечувати, коли я розіб’ю це «скло»?
Майгін розреготався: