Григорий Гребнев – Втрачений скарб. Інший світ (страница 32)
— Значить, все ж таки щось знайшли?..
— Знайшли, Тасенько! Але найцінніше, що ми знайшли, — це рукопис Кирила Білозерського «Про падаючі зорі»…. Це цілком наукове, цілком матеріалістичне пояснення небесних явищ, написане розумною російською людиною в чотирнадцятому столітті… Існували тільки копії цієї праці,[8] а тепер ми знайшли оригінал. Це дуже, дуже цінний рукопис…
Тася взяла в руки пачку зшитих пергаментних аркушів, і раптом звідти випав якийсь папірець. Тася підняла його, але прочитати густий напис стародавньою російською мовою не змогла і подала Стрілецькому:
— Що це, професоре?
Стрілецький взяв у руки папірця, поправив окуляри і зразу глянув на підпис та дату.
— Сім тисяч вісімдесят четвертий рік?.. Стривайте!.. Де це ви знайшли?..
— Ось тут, — злякано відповіла Тася. — В Кириловім рукописі…
— Це ж грамота Бориса Годунова про бібліотеку Грозного!.. — вигукнув Стрілецький і замовк, читаючи. — Так ось у чому справа!
Його оточили, закидали запитаннями.
— Слухайте, друзі мої! У тайнику, який ми знайшли, нема бібліотеки Івана Грозного. Але вона була тут! З цього тайника вона вивезена триста сорок років тому боярином Борисом Годуновим, який потім став московським царем… Ось його грамота!.. Це його підпис, я знаю… Слухайте!
Всі затихли.
— «З наказу великого государя всієї Русі Івана Васильовича, — голосно читав Стрілецький, — яз вивіз книги грецькі й інших мов, заховані в святій обителі Кириловій, аби купно з’єднати їх у книгосховищі государевому… Боярин Борис Годунов, син Федорів… Року від створення світу сім тисяч вісімдесят четвертого… Майя другого в суботній день, в обителі святого Кирила».
— Брешеш! — хрипло крикнув хтось. — Брешеш, сучий сину!..
Всі озирнулися і побачили, що Платон Бєльський, який до того лежав розплатаний і бездиханний на траві, сидить, похитуючись, упираючись руками в траву і дико поводячи налитими кров’ю очима. Він намагався підвестись, але не міг. Потрясаючи худим, кістлявим кулаком, старик хрипко закаркав:
— Це фальшива грамота! Її злодії поклали! Спалити б її треба! А я здуру сунув її у згорток.
Він перевів подих і вже не кричав, а говорив, наче у сні, хитаючись, припадаючи на руку і хапаючись за траву:
— Я знайшов старовинні книги!.. Їх розкрали… Я багато років збирав… Я знайшов їх!.. Вони мої!… Тільки мої!.. І нічиї більше!..
Старик поліз до розкиданих, пошматованих, як і він сам, книг, поповз рачки, задихаючись, плачучи, як дитина, і виючи:
— Моє!.. Моє!..
Зненацька він уткнувся обличчям у траву і затих. Руднєв підійшов до нього, перевернув на спину і, взявши руку, послухав пульс:
— Вмер… — сказав він і обережно опустив цю велику вузлувату руку.
Стрілецький наблизився до мертвого старика. Суворо зсунувши брови, дивився він у широко відкриті, але вже згаслі очі людини, яка вчора хотіла вбити його. Навіть на мертвому обличчі божевільного старика лишився слід упертого фанатизму, такого ж фанатизму, який ось уже сорок років спалював душу старого професора і кидав його в погоню за прекрасною і примарною тінню зниклої бібліотеки Грозного…
Стрілецький схилив одне коліно. Він нагнувся над величезним розплатаним тілом Платона Бєльського, дбайливо склав йому руки на грудях і прикрив повіками очі… Потім підвівся і, побачивши, що поряд стоїть Тася, схвильована готова заплакати, Стрілецький притяг до себе дівчину і сказав;
— Годі, Настенько!.. Це була нещасна людина…
— Як жаль, що вона його не знайшла! — промовила Тася.
Але Стрілецький уже взяв себе в руки. Він оглянув усіх уважно і якось навіть завзято.
— Ну що ж, друзі мої! — сказав він. — Ми не знайшли бібліотеки Івана Грозного, але ми не заспокоїмось, будемо шукати її…
— І знайдемо! — сказала Тася, запитливо глянувши на Волошина ясними очима. — Правда, Ваню?..
— Не знаю, Настусю, — відповів Волошин. — Якщо й не знайдемо, то все ж таки узнаємо, що трапилося з цим втраченим скарбом.
Григорій Гребньов
«Інший світ»
Пролог
Бувають події звичайні, зрозумілі, про них розповідати легко і приємно: оповідачеві вірять, а героям співчувають. Та ось робиться щось дивне, схоже на казку: свідок події шукає пояснення, йому здається, що він зрозумів, у чому справа, але людям розповісти не наважується — не повірять…
Історія, яку я хочу розказати, теж надто неймовірна, щоб повірити в її реальність. Людина, яка розповіла її мені, у свій час мало не попала в дім для божевільних. Але я знаю цю людину краще, ніж лікарі. Я можу поручитися, що її свідомість завжди лишалась ясною, що ця людина навіть у думці ніколи не населяла світ жахливими привидами, що дивовижні пригоди, які випали на її долю сорок п’ять років тому, не є плодом хворобливої уяви. Ні, кому-кому, а мені відомо, що мій давній сусід по квартирі, колишній геолог, а нині пенсіонер Григорій Миколайович Венберг не фантазер, не психопат, а людина цілком тверезого, практичного, навіть трохи обмеженого розуму.
Ми з Григорієм Миколайовичем частенько засиджувалися допізна біля радіоприймача, і я завжди його просив розбудити мене вранці, бо прокидатись мені було дуже важко. Він спочатку тихенько стукав у двері моєї кімнати, потім, коли я не відповідав, починав стукати дужче. Тоді я висовував голову з-під подушки і досить непривітно говорив:
— Зайдіть!..
Він прочиняв двері і бочком заходив у кімнату:
— Це я. Чи ви здорові, батеньку?..
Я і без того знав, що це він, але завжди допитувався, позіхаючи і потягуючись:
— Ах, це ви, Григорію Миколайовичу? Доброго ранку!
Він підходив, заклопотано оглядаючи мене і безшумно ступаючи в своїх м’яких пантофлях. Так було і того незабутнього ранку. Напередодні я засидівся біля радіоприймача (на цей раз один, без Венберга), слухаючи повідомлення про запуск радянської космічної ракети в бік Місяця, і, звичайно, проспав знову. Венберг наблизився до постелі і сказав те, що завжди говорив зранку:
— А я-то думаю, що з ним таке? Пора не рання, а він через вірьовку не стрибає, гімнастики не робить, у ванні під душем не пирхає. Чи не захворів, бува, думаю? А ви, голубе мій, виявляється просто святого лежебоку справляєте!
— Я пізно ліг, Григорію Миколайовичу.
— Знаємо ваше «пізно». Гімнастикою займаєтесь, а того не знаєте, що валятись у постелі шкідливо. Еге ж. Ну, марш під душ! Живо!..
В таку хвилину Григорій Миколайович завжди до того нагадував мені Карла Івановича з толстовського «Дитинства», що я починав реготати.
— Вам тільки бракує китички на ярмулці та хлопушки для мух…
— Повторюєтесь, батеньку! Ви мені це вже казали. Але в цій схожості я нічого поганого не бачу. Толстовський Карл Іванович — дуже акуратна людина. А вам, наприклад, трохи німецької акуратності в побуті набратись не завадило б. Еге ж…
— «Ауф, кіндер, ауф. С’їст цайт!»[9] — сміючись, вигукував я.
— «Нун, нун, фаулінзер! Ауф!»[10] — відповідав у тон словами Карла Івановича мій сусід.
Ми з ним великі друзі. Я люблю цього розумного, делікатного, сердечного старика, і він, здається, платить мені такою ж симпатією, Григорій Миколайович уже тепер на пенсії, а в свій час він був визначним геологом. Він багато мандрував по світу, брав участь у цікавих геологічних експедиціях. Крім того, він поліглот і володіє не тільки всіма європейськими мовами, але може розмовляти по-китайськи, по-японськи, по-монгольськи, по-корейськи і кількома індуськими діалектами.
Для мене, журналіста і літературного працівника, такий друг і сусід був просто скарбом. Григорій Миколайович часто заміняв мені енциклопедію, бо не було такої речі, про яку б він не знав усе або майже все.
Я поздоровив його з новою великою перемогою радянської науки і докладно розповів про запуск радянської космічної ракети. Григорія Миколайовича це повідомлення надзвичайно схвилювало.
— Виходить, вирвались?.. — закричав він. — Виходить, проникли нарешті туди, в «інший світ»?..
Він заметушився і забігав по кімнаті, розмахуючи руками.
— Я ж казав, я вірив, я доводив це… З мене сміялись… У дім для божевільних запроторити хотіли… А тепер ось!.. Дивіться!.. Людина вже послала в неосяжний зоряний світ свій космічний корабель! Недалеко той час, коли і сама туди полетить!
Він зупинився і подивився на мене палаючими, дивно похолоднілими очима:
— Ви вірите в це?..
— Авжеж!
— О-о! Я доживу до цього дня! — вигукнув він І, оглянувшись з острахом навкруги, тихо додав: — Більше того — я дочекаюся їх повернення! Вони обов’язково повернуться…
— Про кого це ви, Григорію Миколайовичу? — здивовано запитав я,
— Про Арнаутова, про Майгіна, про всіх, кого вважають загиблими… А вони ж не загинули! Сорок п’ять років тому вони полетіли туди, куди сьогодні пішла наша радянська ракета…
Я ніколи не чув ні про якого Арнаутова, ні про те, що хтось сорок п’ять років тому полетів у Космос… І ніколи раніше не бачив мого спокійного, урівноваженого Григорія Миколайовича таким збудженим. Усе в ньому кипіло, вирувало, раділо, кожен мускул його лиця тремтів, а очі!.. Я давно не бачив людей з такими очима: вони сяяли, сміялися і, здавалось, бачили щось таке дивне, чого ніхто ніколи не бачив…
Я розповім тут незвичайну історію, яку розказав мені Григорій Миколайович того чудового ранку, коли наша радянська ракета з величезною швидкістю линула до Місяця. Крім Венберга, ніхто не знав цієї історії. Венберг нікому не розповідав її вже сорок три роки, відтоді, як мало не опинився в домі для божевільних. Але я вірю кожному слову люб’язного Григорія Миколайовича. Не вірю тільки, що він коли-небудь зустріне друзів, яких втратив сорок п’ять років тому…