Григорий Гребнев – Втрачений скарб. Інший світ (страница 34)

— От уже ні за що б не сказав, що ти, Петре, шибки вмієш бити!

— Умію, Андрію Гавриловичу! — соромливо признався студент. — У дитинстві я стільки шибок перебив…

Він схопив лопату, розмахнувся і плазом ударив по «склу». Розлігся різкий брязкіт заліза, і… «скло» лишилось цілим і непошкодженим.

Юнак засоромлено оглянувся. Берсеньєв здивовано ворухнув бровами.

— Та ти що? Лопатою скло розбити не можеш? — спитав Майгін.

Боячись, що в нього відберуть лопату, Петя розмахнувся з усієї сили і вдруге торохнув по «склу», але вже не плазом, а ребром лопати. Брязнули іскри, а «скло» знов лишилось неушкодженим.

Майгін уважно оглянув поверхню впертого «скла»: жодної подряпинки, жодної тріщини не було видно.

— Це мені подобається! Адже тут не більше сантиметра завтовшки. Хотів би я мати посуд з такого скла.

Берсеньєв теж уважно оглянув «скло»; схоже було, що він його обнюхує, а не розглядає…

Майгін поплював на. долоні, взяв у руки кирку і хвацько викрикнув:

— Розійдіться!..

Як на ярмарку біля силоміра, він розвернувся і сильним ударом обрушив кирку на тонку прозору плівку підземного «вікна». З-під кайла вирвався фейєрверк іскор, схожих на маленькі блискавки, але… «скло» і на цей раз лишилось цілим.

Майгін вилаявся і кинув кирку.

— Боюсь, Андрію, що це зовсім не скло, — сказав Берсеньєв, уважно розглядаючи тонку прозору перепону, що відділяла їх од підземного міста.

— А що ж це? — запитав Петя.

— Не знаю. У всякому разі, якщо це навіть і скло, то міцність його, напевно, перевершує всі наші уявлення про скло. Але не в цьому справа… Андрію, ідіть сюди і уважно подивіться на стіни величезного купола над цим містом.

Андрій і Петя припали до вікна:

— Бачите, як уся порода, що нависла над підземним містом, відбиває світло запалених ламп? Вона наче гладенько відшліфована зсередини і облита якоюсь прозорою глазуррю.

— Так, так! — вигукнув Петя.

— Далі, ви вже помітили, звичайно, що порожнистий простір над містом має строго правильну форму півкулі.

Майгін подивився на нього допитливо:

— І що ж це значить?

— А те, що цей кусок скла є частиною величезного прозорого купола, який закриває підземне міст від пластів лави, що навалилися на нього, — суворо сказав Берсеньєв. — І коли вже цей купол витримує вагу мільйонів пудів застиглого каміння, то твої удари киркою…

— Думка оригінальна, — погодився Майгін. — І виступати проти неї не доводиться, навіть коли б вона була абсурдною, бо більшого абсурду, ніж це місто в землі, придумати не можна.

— А що, коли це яка-небудь тихоокеанська Атлантида? — тихо спитав Петя.

Майгін усміхнувся:

— По-перше, це була б уже не Атлантида, а Тихоокеаніда, а по-друге, ти, Петю, можеш тепер фантазувати, скільки тобі захочеться, і верзти з приводу цього підземного феномена навіть очевидну нісенітницю — ні я, ні Клавдій Володимирович тебе не спинимо, бо немає ніяких даних для спростування або підтвердження,

— Я певен, що суцільна куполоподібна сфера облягає підземне місто з усіх боків, — резюмував Берсеньєв. — А звідси, повторюю, висновок: якщо ця тонка прозора плівка витримує таку товщину лави і землі, пробити її неможливо.

— Ви хочете сказати, Клавдію Володимировичу, що вона вистоїть навіть перед динамітом? — спитав Майгін.

— Яв цьому певен. Але я заперечую проти динаміту, — рішуче заявив Берсеньєв. — Ми не маємо права тут нічого руйнувати… Ми ж тільки геологи, а слідом за нами можуть прийти сюди археологи.

— Це правильно, — погодився Майгін.

Студент тільки зітхнув: йому дуже хотілось негайно добратися до підземного містечка…

— Ми ніколи не потрапимо туди! — з розпачем сказав він.

— Клавдію Володимировичу! — покликав Берсеньєва Майгін, який розглядав місто в бінокль. — Погляньте… Бачите там, справа, цю круглу вишку?

Берсеньєв навів бінокль на вишку.

— Ну, бачу…

— Тепер візьміть трошечки вліво і піймайте у фокус стіну купола. Он там, де кінчається площадка. Чи не здається вам, що там, на гладенькій відполірованій стіні, видно якийсь малюнок, схожий на двостулкові двері?

Берсеньєв довго розглядав цю деталь. Так довго, що Петі вже уривався терпець.

— Так, — сказав нарешті Берсеньєв. — Якщо ця сфера облягає місто з усіх боків, вона, безперечно, мала вихід, і… здається, ви праві, Андрію: я бачу там якийсь прямокутник, схожий на двері.

Майгін весело засміявся:

— Ну, Петре, наберися терпіння. Будемо довбати з іншого боку, доки не доберемося до тих дверей. Я примушу цей зачарований «сезам» відчинитися перед нами!..

Майгін і Берсеньєв вирішили до певного часу зберігати своє відкриття в таємниці. Вони знали, що на Далекому Сході живуть і працюють багато знавців і дослідників краю: Арсеньєв, Кузнецов, доктор Кирилов та інші. Добре було б зв’язатися з ними. Але ці вчені жили в різних містах Сибіру і Далекого Сходу. Майгіна і Берсеньєва відділяли від них сотні і тисячі верст морського шляху і тайгових доріг… А тим часом тупі неуки-адміністратори, дізнавшись про дивовижне відкриття геологів, могли зіпсувати все і перешкодити вченим ґрунтовно вивчити фантастичну підземну знахідку.

Треба було повідомити про дивне відкриття учасників експедиції, які працювали на іншій ділянці плато, але в кращому разі вони прибудуть сюди через півтора місяця — їм доведеться пройти важкий шлях через весь півострів. Таким чином, щоб швидше прорити хід до дверей у прозорій сфері, лишалося звернутись по допомогу до ламутів, стійбище яких знаходилося за три версти від табору геологів. Розплатитися за допомогу можна було тютюном, пачками пороху і дробу.

Друзі так і вирішили: покликати на допомогу ламутів, проте своє відкриття зберігати від них у таємниці. Це були смирні і залякані царськими чиновниками оленярі та мисливці. Але хто знає, що спаде на думку цим затурканим і забобонним людям, коли вони побачать підземне місто? Досить якому-небудь брудному і боягузливому шаманові вдарити в бубон і заверещати, що «злий дух побудував своє житло біля їхнього стійбища» — І смирні ламути можуть уночі перебити геологів, а хід до підземного міста завалити камінням. Тому Берсеньєв запропонував прокласти новий хід з допомогою ламутів тільки до певної глибини, а потім відпустити їх і далі вже, до прозорої сфери, добиратися своїми силами. Одночасно Берсеньєв вирішив послати одного з ламутів із запискою до Ніни Росс і Венберга, які працювали в групі на другому боці плато.

На переговори з ламутами, на точне визначення напрямку і глибини другої похилої шахти і на підготовку до роботи пішло три дні. Власне кажучи, всіма цими справами займались виключно Майгін та Берсеньєв. Петя цілими годинами просиджував у старій шахті біля прозорої сфери. Озброївшись біноклем і темними окулярами, він розглядав таємниче, безлюдне містечко в товщі лавового шару. Картини, одна фантастичніша за одну, пропливали в його думках… Хто знає, може, давно-давно, тисячі років тому, далеко від Єгипту, Месопотамії, Індії та Китаю, далеко від усіх стародавніх колисок людської культури, на далекій Півночі, може, навіть на якому-небудь не відкритому ще материку біля полюса, існувала могутня цивілізована держава… І єгипетські мудреці порівняно з ученими цієї держави були… ну, такі як нинішні австралійські папуаси порівняно з ученими Санкт-Петербурзької Академії наук, паризької Сорбонни і Британського королівського наукового товариства. Люди жили в цій державі надзвичайно цікаво, створювали якісь дивовижні машини, будували прекрасні міста і маленькі чудові селища. Ось там, унизу, одно з таких селищ. Вони збудували його на півострові. Можливо, що це був найпівденніший аванпост їхньої держави.

Може, вони не переносили нашого помірного клімату і жили тільки у високих широтах. І були ці люди красиві, високі, здорові, горді і незалежні… А чому «були»? Що, коли вони живуть і тепер? Може, наш світ здається їм надто примітивним і нецікавим, і вони не спілкуються з нами. Все може бути…

Так фантазуючи, Петя не забував розглядати таємниче містечко внизу. Він помітив, що там не було вулиць — маленькі красиві будиночки стояли концентричними колами, а в центрі височіла велика споруда з куполоподібним дахом…

Всього в містечку налічувалося тридцять чотири споруди, але не всі з них можна було назвати «будиночками». Там були і вертикально поставлені циліндри, і високі гранчасті башти, і косо зрізані піраміди. Петя ніяк не міг зрозуміти, з якого матеріалу всі ці споруди побудовані. У всякому разі, не з дерева і не з цегли. Навряд щоб це був і якийсь мінерал. Метал?.. Та коли б це був метал, то будівлі не здавалися б такими м’якими, матовими, легкими. Ґрунт, на якому стояли будиночки, кольором скидався на відшліфований до блиску граніт або темний мармур. А все разом виглядало так, ніби якась велетенська дитина розставила на лакованому столі свої улюблені іграшки.

Та особливо довго і пильно розглядав Петя крізь темні окуляри і бінокль кулі, які нерухомо висіли високо над містечком, освітлюючи його яскравим, майже денним світлом. Ніяких ниток, що прикріплювали б їх до прозорої сфери, ніяких навіть тонесеньких жердин, на яких вони могли бути підняті, Петя не побачив. Якщо в куполі було повітря, то вони вільно плавали в повітрі, хоча навіть слово «плавали» не підходило тут — кулі висіли в цьому повітрі, висіли нерухомо, наче впаяні. І вразливому студентові вони здавалися найдивовижнішим з усього, що він встиг розглянути в цьому «форпості» стародавньої північної цивілізації.