Грегори Робертс – Тінь гори (страница 55)

— Пані й панове, на жаль, мушу повідомити, що в мене виникла надзвичайна ситуація, яка стосується друга. Будь ласка, вибачте мені.

— Ми ж вирішили повечеряти з Ранджитом,— розгнівано викрикнула Лайза.

— Лайзо...

— І якщо ти не помітив, саме на вечері ми й опинилися.

— Так, але...

— Це просто неввічливо,— заявила вона.

— Це ж надзвичайна ситуація. Це ж Скорпіон, Лайзо.

— І тому ти зникаєш? — злісно вимагала вона.— Чи тому, що тут немає Карли ?

Я витріщився на неї, почуваючись ображеним, навіть не знаючи причини. Скорпіон та Близнюк були нашими друзями, і це було для них важливо.

Вона теж не відводила погляду, а її очі не виказували нічого, крім злості. Ранджит порушив тишу.

— Ну, нам дуже прикро, що ти йдеш, Ліне. Але будь певен, Лайза залишається в надійних руках. І можливо, ти повернешся з твоєї... невідкладної справи... якраз на десерт. Насмілюся сказати, що ми тут ще довго сидітимемо.

Він подивився на мене і посміхнувся, як завжди відкрито і щиро. Лайза не рухалася.

— Справді,— запевнив Ранджит, покриваючи руку Лайзи на столі.— Ми зробимо все можливе, щоб розважити Лайзу. Не хвилюйся.

— Просто йди! — вичавила Лайза.— Якщо це так важливо, то йди.

Я хвильку спостерігав за ними: дивився на Ранджита та їхні з’єднані на столі руки. Збочений і абсолютно чесний інстинкт підбивав мене врізати Ранджиту. Будь-куди.

Я попрощався й пішов геть. Тепер я знаю, що якби піддався тому інстинкту, якби витягнув Ранджита з готелю, добряче вмазав і запхав назад у його коробку зі зміями, то всі наші життя, а може, і його життя теж, були б кращі й безпечніші.

Але я цього не зробив. Я був вищий за це. Я вчинив правильно. Я був кращим чоловіком, ніж зазвичай. І Доля написала тієї ночі новий розділ для всіх нас на усіяних зорями небесах. Але розділ той був темний.

Розділ 21

На вулиці пориви вітру пестили густий туман, що підіймався з бухти та стелився по широкій дорозі мерехтливою вуаллю ніжної вологи. Мусон готувався до наступної атаки на місто і розмістив свої хмари над морем, скільки бачило око.

Адвокат пан Вілсон недбало прихилився до метрової дамби. Він був одягнений в темно-синій костюм, а в довгих білих пальцях тримав парасольку та м’якого фетрового капелюха. Смугаста краватка доповнювала його накрохмалену білу сорочку. Пригнічені адвокати інколи вішаються на своїх робочих краватках. Дивлячись на Вілсона, я дивувався працівникам, які носять власну петлю.

Підійшовши, я збагнув, що його приблизно тридцятип’ятирічне обличчя без зморщок облямовує сріблясто-біле волосся. Його очі були ніжно-блакитні, й райдужки неначе покривали білки — блакить скрізь. Очі сяяли чимось схожим на мужність або просто гарне почуття гумору. Так чи так, він мені сподобався.

— Це — Лін, пане Вілсон,— представив нас Навін.— Його також іще звуть Шантарам.

— Як ся маєте? — мовив Вілсон, простягаючи мені візитку.

Картку прикрашало ім’я — Е. К. Вілсон, а також інформація про його роботу в партнерській юридичній фірмі, з офісами в Оттаві та Нью-Йорку.

— Як я розумію після спілкування з паном Едеїром, ви можете влаштувати зустріч з паном Бредлі, паном Джорджем Бредлі,— сказав Вілсон, коли я поклав картку до кишені.

— Як розумію я, то ви можете мені пояснити, що вам у біса потрібно від нього,— спокійно відповів я.

— Отак ви з ним говорите! — вибухнула сміхом Дівія.

— Прошу, заткайся! — просичав Навін.

— Якщо ви справді друзі пана Бредлі...

— Пане Вілсон, ви називаєте мене брехуном? — звинуватив Навін.

— Еван,— спокійно відповів Вілсон.— Еван Вілсон. І звісно ж, я не ставлю під сумнів ваші слова. Я лише кажу, що ви, як друзі пана Бредлі, маєте зрозуміти необхідність конфіденційного вирішення деяких питань.

— А все залишиться конфіденційним,— погодивсь я.— Настільки конфіденційним, що ти ніколи з ним не зустрінешся, якщо не поясниш, чого від нього хочеш. У Скорпіона Джорджа слабка нервова система. Нам він таким подобається. Ми не турбуємо його без причини. Доходить?

Вілсон втупився в мене незворушним і рішучим поглядом. Повз нас пройшло кілька людей, що боролися з вітром і неминучим дощем. Неподалік зупинилися два таксисти, сподіваючись заробити. Але крім цього, вулиця була порожня.

— Я повторюю,— нарешті озвався Вілсон спокійно, але твердо.— Це приватна...

— Ну все! — не витримала Дівія.— Чому б вам двом не вибити з нього все лайно? Він заговорить набагато швидше, якщо отримає хорошої прочуханки.

Ми з Вілсоном і Навіном обернулися до маленької худенької світської левиці.

— Що? — зажадала вона.— Ну ж бо! Намахайте йому!

— Маю вас попередити,— випалив Вілсон,— що я завбачливо скористався послугами охоронця з готелю. Він саме зараз спостерігає за нами, стоячи біля припаркованого автомобіля.

Ми з Навіном розвернулися. За п’ять метрів від нас стояв, ховаючись у тіні, викидайло з готелю. Я знав цього чоловіка. Його звали Манав.

Пан Еван Вілсон припустився помилки, бо не знав місцевих правил. Якщо в ті часи тобі потрібна була приватна охорона, треба було найняти професіонала, а точніше — або гангстера, або копа не на службі.

Таким хлопцям, як Манав, замало платили, щоб насправді ризикувати. Як низькооплачувані працівники, вони не мали жодного захисту, якщо ставало справді гаряче. Якщо вони отримували ушкодження, то не мали медичної страховки і не могли подати до суду. Якби вони когось травмували і висунули звинувачення, то все закінчилось би в’язницею.

Ба більше, Манав був дебелим, фізично розвиненим хлопцем, і як багато інших дебелих, фізично розвинених хлопців, знав, що зламана кістка порушить його графік тренувань, він може втратити скульптурні здобутки за півроку. Такі невдачі змушували більшість бодібілдерів довго й пильно дивитись у дзеркало на стіні тренажерної зали.

— Усе гаразд, Манаве,— гукнув йому я.— Можеш повертатися до готелю. Ми повідомимо, якщо ти знадобишся.

— Так, сер, Лінбаба! — сказав він, зітхнувши з полегшенням.— На добраніч, пане Вілсон, сер.

Охоронець утік назад до готелю кривоногим клусом. Вілсон дивився йому вслід. Віддам йому належне: адвокат посміхався і залишився спокійним.

— Здається, джентльмени,— пролепетав він,— що ви раптово сильно наблизилися до кола довіри пана Джорджа Бредлі.

— Нарешті дійшло, ти довбаний гонкі[77]! — плюнула йому Дівія.

— Ну будь ласка, замовкни! — просичав Навін.— І що це взагалі означає? Гонкі? Ти що — з Гарлема[78]?

— Я зі знаменитого народу — іди до біса,— відповіла вона.— Хочеш послухати наш національний гімн?

— Ви зібралися стати більш довірливим, пане Вілсон,— сказав я.

— Еван. Можу засвідчити, що пан Бредлі отримав спадок. Як єдиний живий родич нещодавно померлого Джосаї Бредлі — власника тресту «Еней», зареєстрованого в Оттаві, він може отримати значну суму, якщо я зумію його відшукати та здійсню відповідні оголошення за присутності уповноваженого нотаріуса.

— Наскільки значну? — запитав Навін.

— Якщо ви дозволите, то я б залишив цю відповідь на розсуд пана Бредлі. Я все-таки вважаю, що йому вирішувати, чи розповісти вам про розмір спадку, чи ні, залежно від обставин.

Вілсону непотрібно було хвилюватися щодо відвертості Скорпіона Джорджа. Коли ми сіли з Вілсоном у таксі в напрямку готелю «Френтік», виманили Зодіаків Джорджів на зустріч і залишили їх наодинці з ним, то десь за п’ятнадцять секунд Близнюк Джордж прокричав суму.

— Тридцять п’ять мільйонів! Святий Боже! Тридцять п’ять мільйонів! Доларів, заради всього святого!

— Розляпай усій чортовій вулиці, а чому ж ні? — лаявся Скорпіон, нервово озираючись.

— Чого ти боїшся, Скорпе? У нас ще немає цих грошей! Нас не пришиють уві сні за гроші, яких у нас немає.

— Нас можуть викрасти,— наполягав Скорпіон, чекаючи, щоб ми приєдналися до них з Вілсоном.— Хіба ні, Ліне? Є люди, які можуть нас викрасти й вимагати викупу. Вони можуть відрізати вухо або палець і надіслати їх поштою.

— Бомбейською поштою? — насміхався Близнюк, пританцьовуючи від радості.— П’ять хвилин тому ти тремтів від можливого розумового контролю з боку бісового ЦРУ. Тепер ти булькаєш про викрадення. Ти можеш хоч раз сісти і відчути аромат хорошої карми?

— Маю погодитися з паном Бредлі,— зауважив Вілсон.

— Паном Бредлі? — знущався Близнюк.— Пан Клятий Бредлі! Одна ця фраза вартує мільйона! Скорпіоне, дай Вілсону мільйон доларів.

— Одне можна сказати напевно, пане Бредлі,— провадив Вілсон.— Ви не можете залишатись у цьому готелі. Не тоді, коли така істотна зміна фінансового становища перемістила вас у, скажімо так, більш поважну групу осіб.

— Він має на увазі — більш вразливу групу осіб,— промимрив Скорпіон.— Він уже говорить про викрадення, Близнюче. Ти це чуєш?

— Утихомирся, Скорпіоне,— сказав я.

— Узагалі-то, він має рацію,— вставила Дівія.