Грегори Робертс – Тінь гори (страница 56)

— От бачиш? — просичав Скорпіон.

— Мій тато експерт у попередженні викрадень,— заявила Дівія.— Я тренувалася з п’яти років. Усі багатії так роблять. Тепер, коли ти забагатів, маєш вивчити різні техніки для запобігання викраденню, і нехай копи, ретельно перевірять усіх твоїх друзів. Тобі треба буде залишатись у безпечному місці та пересуватися на куленепробивному лімузині. Навіть не сумнівайся. Охоронці та гроші мають поєднуватися так само, як і сумочки з туфлями.

— О ні,— застогнав Скорпіон.

— І ти діло кажеш про пальці й вуха,— додала Дівія.— Але викрадачі використовують кур’єрів, а не пошту.

— О ні.

— Я знаю про один випадок, коли вони відрізали всі пальці, крім одного, поки родина не заплатила викуп.

— Ой...

— Дівіє, будь ласка,— зітхнув Навін.

— А в іншій ситуації вони відпанахали обидва вуха. Трагічно. Мусив позбутися своєї колекції сонцезахисних окулярів.

— Ой...

— Дівіє.

— І капелюхи вже так не пасували,— пригадала Дівія,— але принаймні його повернули назад. І він досі заможний.

— Дівіє, ти тільки шкодиш! — вибухнув Навін.

— Перепрошую? — відповіла вона.— Як на мене, то в цій розмові присутні лише двоє мільйонерів — пан Бредлі й пані Я. Алло? Тож я єдина достатньо обізнана, щоб говорити про багатих жертв викрадення, на?

— О ні,— застогнав Скорпіон.

— То де буде вечірка? — розреготався Близнюк, продовжуючи танцювати.

— Я взяв на себе сміливість зарезервувати номери в готелі «Магеш», на моєму поверсі,— оголосив Вілсон.— Я сподівався, що рано чи пізно матиму успіх у ваших пошуках і зможу запропонувати таку гостинність. Моя фірма також відкрила кредитну лінію для вас, пане Бредлі, щоб ви могли нею користуватися, доки ми не владнаємо всі юридичні питання і ви не отримаєте спадку.

— Це... це надзвичайно,— невпевнено затнувся Скорпіон.— Кредитну лінію?

— Який ліміт кредиту? — запитав Близнюк.

— Я поклав сто тисяч доларів на ваш дискретний рахунок. Ви отримаєте миттєвий доступ до нього.

— Мені подобається цей тип,— вирішив Близнюк.— Дай йому ще мільйон доларів, Скорпіоне.

— Маю надію, що ви користуватиметеся нашими послугами, пане Бредлі,— мовив Вілсон.— Як робив багато років ваш покійний двоюрідний дідусь — Джосая Джонсон. Ми цілком готові запропонувати вам найкращі можливі професійні поради щодо управління спадком. Ми у вашому повному розпорядженні.

— То чого ми чекаємо? — загорлав Близнюк Джордж.— Гайда!

— А як же наші речі? — згадав Скорпіон Джордж, озираючись на готель «Френтік».

— Повір мені,— запевнила Дівія, хапаючи Скорпіона за руку й ведучи до стоянки таксі.— Ти відрядиш для цього прислугу. Відтепер твоя прислуга буде займатися усім нудним.

— Віскі! — вигукнув Близнюк, ступаючи позаду них, прихилившись на плече Дівії.

— І довгий душ,— сказала Дівія.

— І шампанське!

— І ще один душ.

— І кокаїн! О, я знаю! А розведімо кокаїн у шампанському!

— Ти починаєш мені подобатися,— мовила Дівія.

— А ти мені вже подобаєшся,— заявив Близнюк.— Нехай почнеться вечірка!

— Ви, звісно ж, приєднаєтеся до нас, пане Вілсон? — запитала Дівія, і його хапаючи за руку.

— Вибачте за нескромність, пані...?

— Девнані. Дівія Девнані. Називайте мене Діва. Усі так і роблять.

— Якщо вибачите мою нескромність, міс Девнані,— провадив Вілсон, посміхаючись і навіть не намагаючись висмикнути руку,— хіба не ви лише півгодини тому радили своїм друзям вибити з мене все лайно?

— Дурненький,— докоряла вона.— Це було до того, як я дізналася, що ти допомагаєш управляти майном на тридцять п’ять мільйонів доларів. І я — Діва, пам’ятаєш?

— Ну добре, міс Діва. Я залюбки вип’ю келих під час цього святкування.

Після короткої поїздки назад до готелю «Магеш» Вілсон забрав ключі від кімнат і попросив менеджера готелю з’явитися за годину в номер Скорпіона Джорджа для реєстрації нових гостей.

Коли адвокат саме збирався покинути кімнату, я його зупинив.

— Ти плануєш подавати скаргу? — тихо запитав його я.

— Скаргу?

— На Манава.

— Манава?

— Твого охоронця.

— А, його,— посміхнувся він.— Він не надто добре виконував свої обов’язки. Але... гадаю, він знав, що я був у безпеці з вами й молодим паном Навіном, навіть якщо піддав мене ризику з міс Дівією.

— Це — ні?

— Звісно ж — ні, сер. Я не скаржитимуся на нього.

— Дякую,— сказав я, тиснучи йому руку.

Мені подобався Еван Вілсон. Він був спокійний, стриманий і рішучий. Він продемонстрував відвагу під час наших погроз. У нього було почуття гумору. Він був професійним, але прагматичним і, здавалося, добре розумівся на зіпсованих людях, які загубились у важкодоступних закутках життя.

— Не варто подяки! — мовив він.— Приєднаємося до інших?

— Ні, я маю бути в іншому місці,— відповів я, дивлячись на веселих Навіна, Дівію та Зодіаків Джорджів, які чекали біля ліфтів.

Я обернувся до канадського адвоката зі сріблястим волоссям.

— Успіхів, пане Вілсон.

Я постояв у холі, поки він не пішов, а потім повернувся до ресторану на першому поверсі. Столик Ранджита був порожній, прибраний і готовий для нових клієнтів.

Я покликав менеджера.

— Коли вони пішли?

— Уже давно, пане Ліне. Міс Лайза залишила вам записку.

Він дістав з кишені жилета записку й віддав мені. Вона була написана червоним чорнилом, яке любила Лайза.

«Пішла на вечірку з Ранджитом,— повідомляла записка.— Не чекай».

Я дав менеджеру на чай і зробив кілька кроків, аж тут одна думка змусила мене розвернутися й гукнути його.

— Вони замовляли десерт? — запитав я.

— А... ні, сер. Ні. Вони пішли відразу ж після першої страви.

Я вийшов через парадні двері готелю. Надворі, у теплому нічному повітрі, я помітив Манава — охоронця готелю, який стояв на посту зі своїм напарником. Він мене побачив і вичікувально свердлив очима.

Він був хороший хлопчина, з гарними рисами, великий, сильний і добрий. Він хвилювався, що пан Вілсон подасть скаргу через неналежний захист гостя готелю. Це коштуватиме йому роботи і будь-якої надії на кращу кар’єру в індустрії гостинності. Я жестом підкликав його.