Грегори Робертс – Тінь гори (страница 54)

— Та ну,— наполіг Ранджит, поглядаючи на Лайзу.— Давай почуємо твою чесну думку про це, Ліне.

— Я вже дав тобі чесну відповідь, Ранджите.

— Прошу, Ліне,— умовляла Лайза.

— Гаразд. Хтось колись сказав, що витонченість будь-якої громади людей є обернено пропорційна їхній можливості збурюватися після почутого на публіці або зробленого конфіденційно.

— Я... не маю... гадки... що це в біса означає,— розтуливши рота, вичавив Кліфф.

— Це означає,— пояснив Ранджит,— що витончені люди не засмучуються через слова, сказані іншими людьми на вулиці, чи речі, зроблені у стінах їхніх власних будинків.

— Але... що це значить для мене? — запитав мене Чандра.

— Це значить, що я з тобою згоден, Чандро. Тобі не варто знімати цю історію.

— Що? — зойкнула Лайза.

— Бачиш? — сказав Кліфф, розмахуючи келихом.— Я не помилявся.

— Чому ні, Ліне? — здивувався Ранджит, його чарівна посмішка почала в’янути.

— Це не їхня бійка.

— Я ж тобі казав! — вишкірився Кліфф.

— Але це важливо, ти погоджуєшся, Ліне? — запитав мене Ранджит, проте скеровуючи свої насуплені брови на Лайзу.

— Звісно ж, важливо. Чоловіка вбили, жорстоко, і не за те, що він зробив, а за те, ким він був. Але це не їхня бійка, Ранджите. Вони в цьому його не підтримують, але Авінаш заслуговує на прихильників.

— Минулого тижня був Авінаш,— сказала Лайза, зиркаючи на мене.— Наступного тижня це можуть бути мусульмани, чи євреї, чи християни, чи жінки, яких поб’ють і підпалять. Або це можуть бути кінопродюсери. Тоді це стане справою загалу.

— На таке варто зважуватися лише тоді, коли ти в це віриш,— мовив я.— А Кліфф і Чандра не вірять. Вони взагалі чхати хотіли на Авінаша, без образ. Це не їхня бійка.

— Точно! — запевнив Кліфф.— Я просто хочу заробити купу грошей, може, виграти кілька нагород, і жити щасливим життям на червоній доріжці. Невже це так погано?

Принесли перші страви, говорити було неможливо, і всі звернули увагу на невеличку юрбу офіціантів, які подавали «клумбу» їжі.

Поки подавали страви, до нас підійшов кур’єр з рецепції. Він уклонився гостям, а потім прошепотів мені на вухо:

— Сер, на рецепції стоїть пан Навін. Він каже, що негайно має з вами поговорити.

Я вибачився і пішов до фойє. Мені було неважко знайти Навіна й Дівію, будь-хто в радіусі десяти метрів міг почути їхню сварку.

— Я не буду! — верещала Дівія.

— Ти така...

— Забудь про це! — відрізала вона.— Я цього не робитиму!

— Привіт, друже,— зітхнув Навін, коли я до них приєднався.— Вибач, що вриваюся на твою вечерю.

— Усе гаразд,— відповів я, тиснучи йому руку та киваючи сердитій світській левиці.— Що сталося?

— Ми йшли з приватної вечірки на вісімнадцятому поверсі...

— З вечірки, яка лише почала набирати обертів! — насупилася Дівія.

— З вечірки, яку ось-ось мали прикрити за безчинство,— виправив її Навін,— і саме тому ми пішли. І хто ж заходить до нашого ліфта дорогою вниз? Ніхто як наш таємничий чоловік.

— Пан Вілсон.

— Саме він.

— Ти з ним розмовляв?

— Не міг утриматися. Знаю, що ми вирішили зачекати і поговорити з ним разом, але це видалося Божим даром, тож я вирішив погратися з ним.

— Що ти сказав?

— Сказав, що Скорпіон Джордж є моїм другом і я знаю про його пошуки. Я запитав, навіщо все це і чому він вистежує мого друга.

— І?

— Він адвокат,— втрутилася Дівія.

— Ти дозволиш мені розповісти, будь ласка? — пробурмотів Навін, скрегочучи зубами.— Він стверджує, що працює адвокатом і що має передати Скорпіону важливе повідомлення. Щоправда, він називає його паном Джорджем Бредлі. Це і є прізвище Скорпіона?

— Так. Вілсон казав, що за повідомлення він має?

— Цей тип тримає кришку міцно закритою. Я б його найняв. Але він запевнив, що це не може нашкодити Скорпіону.

— Якраз я й витягнула з нього цю інформацію! — просичала Дівія.

— Справді, погрожуючи розірвати блузу й заверещати, що він напав на тебе в ліфті. Трохи перегнула палицю, як на мене.

— Якраз для цього і є палиця, дурнику! Щоб її перегинати. Для чого ж іще може бути палиця?

— Він ще щось казав? — запитав я.

— Ні. Він відмовився розповідати більше. Сказав, що це професійна етика.

— Якби ти просто дозволив мені закричати,— не вгамовувалася Дівія,— то уже б дізнався про все. Але — о ні! Крик — неприйнятний метод для великого детектива!

— І якби ти прокричала свій шлях до поліцейської камери, я б виконував свою роботу? — вимагав Навін.

— А чому ви ще разом? — поцікавився я.— Ви ще не розібралися з начебто зіркою Боллівуду?

— Розібралися,— зітхнув Навін.— Але її батько має підписати одну велику угоду...

— Мукеш Девнані не підписує великих угод, чамча[76],— перервала Дівія.— Мій батько підписує величезні або здоровецькі угоди.

— Її батько готує цю величезну, здоровецьку угоду,— провадив Навін,— і, певно, існує деяка ворожнеча між сторонами, які не стали учасниками проекту. Звучали погрози. Огидні речі. Її батько перестраховується. Він попросив мене залишатися з цим дівчиськом ще кілька тижнів, до підписання документів.

— Я не дівчисько! — обурилася Дівія, висовуючи язика.— І можу сказати, що вже не можу дочекатися закінчення цього періоду!

— Ти що — показала мені язика? — ошелешено запитав Навін.

— Це правомірна реакція,— набурмосилась вона.

— Звісно, якщо тобі чотири роки.

— То...— втрутивсь я.— Що сталося з Вілсоном?

— Я знав, що ти тут,— випалив Навін.— Один з гостей на вечірці бачив тебе дорогою нагору. Він розповів, що ти вечеряєш з Ранджитом Чудрі. Я подумав, що це може бути єдиним шансом вирішити все, тож сказав Вілсону зустрітися з нами надворі, біля дамби. Він зараз там чекає. Що скажеш?

— Думаю, нам потрібно погомоніти з цим типом. Якщо він той, за кого себе видає, то нам необхідно відвести його до Зодіаків Джорджів. Дівіє, можеш залишитися тут з моєю дівчиною Лайзою?

— Навіть не думай! — прогарчала вона.

— Про це ми й сперечалися раніше,— пояснив Навін.— Я сказав їй, що коли ти захочеш повести цього Вілсона на зустріч з Джорджами, то вона має залишитись у готелі з міркувань безпеки. Вона на це не погоджується.

— Ти жартуєш? — відрізала вона.— Має відбутися найцікавіша подія за останній трильйон років, похід із загадковим чоловіком до цих Зодіаків, хай хто вони в біса такі, а ти хочеш, щоб я сиділа тут, немов маленька хороша дівчинка? Навіть не мрій. Я погана дівчинка. Я йду.

Я глянув на Навіна. Його напівпосмішка й покірне знизування плечима повідали мені, наскільки він звик піддаватися бажанням цієї дівчини за час їхнього перебування разом.

— Гаразд. Почекай тут. Я скажу Лайзі.

Я повернувся до столу, поклав руки на спинку її стільця й нахилився ближче, щоб прошепотіти на вушко. Розповів їй про ситуацію, а потім вибачився перед іншими гостями.