Грегори Робертс – Тінь гори (страница 52)

Я відвернувся, дивлячись на сновигання дорожнього руху біля обшарпаної автобусної зупинки. Дідьє та Абдулла, настільки різні, а все ж брати у багатьох відношеннях. Я згадував усі ті речі, які звершили ми — троє нерозумних чоловіків, разом і поодинці, з часу нашої зустрічі як вигнанців у Місті-Острові. Було те, про що ми шкодували, і те, що забували. Але також був тріумф і світло. Коли любов ранила одного з нас, то інші припікали рану сарказмом. Коли одному потрібна була допомога, інші приносили з собою зброю. Коли надія затихала в одному з нас, інші заповнювали порожнечу відданістю. І я відчував ту відданість, неначе руку на грудях, тож, дивлячись на них, сподівався на краще для них і для себе.

Страх — це вовк на ланцюзі, небезпечний лише на волі. Смуток вичерпує себе в сітях забуття. Попри всю свою лють, злість можна вбити посмішкою. Лише надія існує вічно, тому що надія нам не належить. Вона належить нашим пращурам, першим з нашого роду, чия хоробра любов одне до одного подарувала нам найбільше добра.

І надія — ця прадавня насінина, що відновлює серце, яке годує. Серцебиття будь-якого усвідомлення тепер тримається на тому ж виборі, який усім нам пропонує надія, між тінями минулого і яскравою незаповненою сторінкою кожного нового дня.

Розділ 20

Минуле — це роман, написаний Долею, яка сплітає ті ж самі теми: любов і її славу, ненависть і її в’язнів, душу і її ціну. Наші рішення стають повістю, доленосні рішення, що мимоволі змінюють напрямок живої річки. Тепер, коли рішення і зв’язки вже усталені, Доля очікує на березі річки Історії, залишивши нас із помилками й дивами, бо лише сила волі веде нас від одних до інших.

Зупинившись того дня біля мотоцикла, я запам’ятовував обличчя людей на вулиці. Одне обличчя привернуло мою увагу. То була знервована білява дівчина з блакитними очима. Вона стояла на стежці біля «Леопольда» і на когось чекала. Вона була перелякана, але рішуча, якимось чином і смілива й наполохана в однаковій мірі.

Я дістав медальйона, якого купив у Біллі Башу. Відкривши його, я поглянув на фото. Це була та сама дівчина.

На кожній поганій вулиці стоїть сотня хороших дівчаток, чекаючи на хлопця, який зазвичай того не вартий. Дівчина чекала, поки її хлопець повернеться з дозою. Вона не вживала, вона була худорлява, але все ж занадто здорова і занадто свідома. Я вирішив, що її хлопець наркоман, тож вона продала свого медальйона Біллі Башу, комівояжеру, щоб молодик міг купувати наркотики.

Я пробув на вулиці занадто довго, щоб не розпізнати чиєїсь безнадійної звички, навіть коли вона відбивається в чужих очах. Я й сам мав ту звичку і бачив її в очах усіх, хто мене любив.

Той факт, що дівчина з медальйону чекала біля «Леопольда», а не всередині, означав, що вони з хлопцем уже пройшли фазу ранніх туристів, яка включала холодні напої та гарячу їжу і сидіння в ресторані увесь день. Той факт, що вона була на вулиці, а не в готельному номері, означав, що пара, мабуть, прострочила оренду.

Дівчина чекала, поки хлопець повернеться з наркотиками, купленими за гроші від продажу їхнього медальйона, й залишком, щоб винайняти кімнату.

Я вже бачив дівчат, схожих на цю, які вже незабаром після приїзду жили в Місті-Острові, неначе попіл, розсипаний необережними руками. Вони були прекрасні, як і кожна дівчина, і завжди знаходився не дуже гарний молодик, який писав частину історії за них.

Я не міг поїхати геть, нічого не сказавши. Я вчиняв так щодня — проїжджав повз сум, зневагу і марноту. Неможливо стрибати крізь кожне кільце, яке Доля ставить перед тобою.

Але медальйон ожив на вулиці, імітуючи мистецтво, і я підійшов до дівчини.

— Думаю, що це твоє,— сказав я, тримаючи медальйон на розтуленій долоні.

Вона втупилася в нього розширеними від страху очима, але не рухалася.

— Ну ж бо. Візьми.

Вона нерішуче потягнулася і забрала у мене медальйона з ланцюжком.

— Що... що ти...

— Мені нічого не треба,— запевнив я, уриваючи її.— Це, так би мовити, потрапило на мій стіл. І все.

Дівчина ніяково посміхнулася.

— Усього найкращого,— мовив я.

Я повернувся, щоб піти.

— Я, мабуть, його загубила,— випалила вона, захищаючись брехнею.

Я завагався.

— Коли повернеться мій хлопець, ми тебе винагородимо,— пообіцяла вона, намагаючись приміряти вже давно забуту посмішку.

— Ти його не губила,— заявив я.— Ти його продала.

— Я... що?

— І той факт, що ти продала його з фотографіями всередині, означає, що твій хлопець дуже квапився. Той факт, що він квапився, означає, що він робив це під тиском. Єдиний тиск, що діє на людей на взір нас, у цьому місті,— це наркотики.

Вона здригнулася, неначе я їй погрожував.

— Люди на взір нас...— витиснула вона. Скандинавський акцент виштовхував слова крізь її вуста з приємною мелодійністю, що не збігалося з сумом у її очах.

Я пішов геть.

Озирнувся. Вона досі корчилась у тому шоковому тремтінні, скуливши плечі.

Я повернувся.

— Слухай,— м’якіше сказав я, оглядаючись в обох напрямках, щоб перевірити вулицю.— Забудь про це.

Я всунув їй згорток банкнот, що були заробітком за день, і вже рушив геть, але вона мене зупинила. Вона тримала гроші в стуленій долоні.

— Що... про що ти говориш?

— Забудь про це,— повторив я, роблячи крок назад.— Залиш гроші. Забудь про все, що я казав.

— Ні! — благала вона, обхоплюючи себе руками.— Скажи, що ти маєш на увазі.

Я зупинився і знову зітхнув.

— Тобі потрібно кинути цього хлопця, хто там він такий,— нарешті мовив я.— Я знаю, як це закінчиться. Я бачив таке сотні разів. Мені байдуже, як сильно ти його кохаєш чи яким милим є цей парубок.

— Ти нічого не знаєш.

Я знав, що наступним її проданим зображенням буде фото у паспорті. Я знав, що паспорт і досі при ній, бо він ще не потрапив до мене. Але вона його продасть, я був певен, якщо її хлопець про це попросить. Вона все продасть, а коли вже не буде чого продавати, вона продасть і себе.

І хоч її хлопець почуватиметься погано, але візьме гроші, зароблені від продажу тіла дівчини, і купить на них дозу. Я знав це так само, як і кожен вуличний торговець, власник крамниці й сутенер у цьому місті. Це була істина наркоманії, що чекала своєї черги, а всі вони були істинами вулиці, які чекали, щоб використати цю дівчину.

— Ти маєш рацію,— сказав я.— Я нічого не знаю.

Я підійшов до мотоцикла й поїхав звідти. Інколи ти погоджуєшся, а інколи й ні, інколи ти втручаєшся, а інколи ти проходиш повз. Золотий ланцюжок і фото якимось чином пов’язали мене з дівчиною, але на світі було забагато дівчат з купою проблем, які десь чекали на своїх хлопців. І взагалі, я й сам був проблемним хлопцем.

Я бажав дівчині з медальйоном лише найкращого і перестав про неї думати, коли під’їхав до будинку.

Лайза була замислена й тиха, поки я голився, приймав душ і одягався. Я був цьому радий. Я не хотів розмовляти. Вечеря з Ранджитом і Карлою не була моєю ідеєю.

Хоча ми й жили на вузькому півострові Міста-Острова, я особисто не бачив Карлу, відколи почав жити з Лайзою. Я час до часу бачив її світлини з Ранджитом у його газетах, але Доля ніколи не перехрещувала наших шляхів.

Лайза сказала: «Карла також блукає маєтком мого життя». Я розумів, що вона мала на увазі, але Карла не була привидом. Карла була небезпечніша.

— Який у мене вигляд? — запитала мене Лайза, стоячи біля вхідних дверей.

На ній була дуже коротка блакитна шовкова сукня без рукавів. Ще Лайза обрала намисто з черепашок і такого самого браслета, подарованого мною, разом з гладіаторськими сандаліями, зашнурованими аж до колін.

Макіяж був темніший, аніж зазвичай, але пасував їй: небесно-блакитні очі в чорному північному сяйві. Вона залишила свої густі біляві кучері розпущеними, як завжди, але власноруч підрізала кінчики парою кухонних ножиць. Вийшло нерівно, хаотично і яскраво.

— Вигляд чудовий,— посміхнувсь я.— Я в захваті від змін у зачісці. Ти поклала назад мого ножа для метання, потому як закінчила з волоссям?

— Дай покажу, куди покласти твого ножа для метання, гульвісо! — залилася сміхом вона, пхаючи мене в груди.

— Ти справді хочеш, щоб ми зустрічалися з іншими людьми? — серйозно запитав її я.

— Так,— спалахнула вона.— Справді. Тобі теж потрібно цього хотіти.

— І тому ти організувала цю раптову вечерю?

— Частково. Ми можемо поговорити про це пізніше.

— Гадаю, нам потрібно поговорити про це зараз. І про інші речі також.

— Спочатку поговори з Карлою.

— Що?

— Вона буде там сьогодні. Поговори з нею. Дізнайся, що думає вона, а потім ми з’ясуємо, що думаєш ти.

— Я не бачу...

— Саме так. Поїхали, ковбою, або запізнимося.