Грегори Робертс – Тінь гори (страница 51)

— Мудрі слова?

— Це ж очевидно, Ліне,— мовив Дідьє.

Абдулла кивнув на знак згоди.

— Лише тому, що ти не можеш сказати про особу щось приємне!

— Звісно, Ліне. Я хочу сказати, якщо ти не можеш згадати навіть однієї хорошої речі про людину, то це має бути абсолютна свиня. І всі ми, хто має життєвий досвід, знаємо, що рано чи пізно ця абсолютна свиня завдасть нам горя, чи жалю, чи обох цих напастей. Тож простим запобіжним заходом є побиття й пограбування недобрих людей, перш ніж вони поб’ють і пограбують тебе. Я це сприймаю як самооборону.

— Дідьє, якби ці офіціанти знали тебе так, як ми,— сказав Абдулла,— вони б ставилися до тебе з більшою повагою.

— Це безсумнівна правда,— погодився Дідьє.— Що більше хтось знає Дідьє, то більше його любить і поважає.

Я підвівся, залишаючи кухоль на столі.

— Але ж ти ще не йдеш! — запротестував Дідьє.

— Я приходив, щоб дещо тобі віддати. Мені потрібно додому і переодягнутися. Ми сьогодні вечеряємо з Ранджитом і Карлою.

Я розімкнув браслет з нержавіючої сталі у себе на зап’ястку і зняв годинника з руки. На мить я відчув жаль за втратою того, чого так сильно бажав. Я віддав годинника Дідьє.

Він його обдивився, перевернув, щоб прочитати надпис на звороті, а потім приклав до вуха, слухаючи дзижчання механізму.

— Але... це чудовий годинник! — зойкнув Дідьє.— Чудовий інструмент. Він... він справді для мене!

— Звісно ж. Приміряй.

Дідьє замкнув браслет на зап’ястку, поводив рукою вгору і вниз, праворуч і ліворуч, щоб помилуватися на годинник.

— Тобі пасує,— заявив я, встаючи.— Ти йдеш, Абдулло?

— Узагалі-то, брате, в кутку сидить приваблива жінка,— серйозно сказав Абдулла, дивлячись на мене.— Вона не зводить з мене погляду впродовж останніх п’ятнадцяти хвилин.

— Я помітив.

— Думаю, що залишуся з Дідьє.

— Офіціанте! — мерщій вигукнув Дідьє.— Ще одну склянку гранатового соку! Без льоду!

Я забрав фотоапарат і на крок відійшов від столу, але Дідьє також підвівся й кинувся, щоб мене зупинити.

— Ти побачишся сьогодні з Карлою? — запитав він, нагинаючись ближче.

— Такий план.

— Це твоя ідея?

— Ні.

— Це ідея Карли?

— Ні.

— То хто ж запропонував таку диявольську річ?

— Це влаштувала Лайза. Усе було сплановано в останню мить. Я дізнався про це лише годину тому. Отримав записку, сидячи в барі Едварда. У чому проблема?

— Ти можеш вигадати якусь відмовку? Якимось способом уникнути й не піти?

— Навряд чи. Не знаю, що вона задумала, але в записці Лайза просить мене там бути.

— Ліне, ти майже два роки не бачив Карлу.

— Я знаю.

— Але... в сердечних справах, для кохання...

— Я знаю.

— Ці два роки — лише два удари серця.

— Я...

— Ні, будь ласка! Дозволь мені сказати. Ліне... ти... ти в темнішому місці, ніж був два роки тому. Ти став темнішим чоловіком, ніж був, коли вперше потрапив до Бомбея. Я ніколи тобі цього не казав. Соромно зізнатися, але спочатку я радів з цього приводу. Це тішило. Я був радий мати таку компанію, так би мовити.

Він майже шепотів, так швидко й безперервно, що це було більше схоже на молитву чи заклинання, аніж на зізнання.

— Про що ти, Дідьє?

— Я переживаю за Карлу, і не менше за тебе. Але розлука з нею зробила тебе таким. Любов до неї та втрата загнали тебе в тінь і зробили темнішим чоловіком, ніж було призначено Богом.

— Богом?

— Я турбуюся, Ліне. Я переживаю через те, що може відбутися всередині тебе, якщо ви знову зустрінетеся. Деякі мости повинні залишатися спаленими. Деякі ріки не потрібно переходити.

— Усе гаразд.

— Можливо, мені піти з тобою? Як відомо, я більш достойний опонент для її почуття гумору.

— Усе гаразд.

— Тоді, якщо ти вже вирішив, можливо, потрібно влаштувати нещасний випадок для Ранджита? Який перешкодить його присутності?

— Ніяких випадків.

— А може, недоречна затримка?

— Краще нехай усе йде своєю чергою, Дідьє.

— Цього я й боюся,— зітхнув він,— якщо ти знову побачиш Карлу.

— Усе гаразд.

— Ну...— пробурчав він, опускаючи очі та поглядаючи на подарованого мною годинника.— Дякую за годинник. Я завжди його берегтиму.

— Наглядай за Абдулою та тією гарненькою дівчиною в кутку.

— Атож. Ми, круті хлопці, западаємо швидко і западаємо круто. На жаль, це історія мого життя. Пам’ятаю той час...

— Я теж, брате,— розсміявсь я, розвертаючись, щоб піти.— Я теж.

Я проминав двох худорлявих туристів, які їли за чотирьох і в чотири руки. Я поклав фотоапарата на столі.

— Він коштує штуку зелених у місцевих крамницях,— повідомив я,— будь-який вуличний торговець у Бомбеї отримає за нього шість, а чесний віддасть вам п’ять тисяч.

— Він дав нам сотню й пообіцяв дістати ще,— сказав один з чоловіків.

— Він крутитиметься навколо,— попередив я.— І зажадає назад свою сотню. Тут працює офіціант, якого кличуть Солоденьким. Він трохи торгує на стороні. Він неприємний виродок, але ви можете йому довіритися. Можете прокрутити справу, віддати Салеху гроші й залишитись у виграші. Бережіть себе.

— Дякую,— відповіли обоє.

Вони були схожі на братів, і хай де вони подорожували в Індії, там було голодно.

— Приєднаєшся до нас?

— Я збираюся на вечерю,— посміхнувся я.— Та все одно дякую.

Я підійшов до мотоцикла. Абдулла й Дідьє помахали на прощання руками, а потім Дідьє тримав уявний фотоапарат і саркастично робив з мене знімок після допомоги двом незнайомцям.