Грегори Робертс – Тінь гори (страница 209)
Я переслідував її аж до вершини, і ми захекано вибігли на переповнене учнями плато, а ті спокійно вели пізні бесіди біля вогнища.
Ми знайшли Силвано і заштовхали його до великої печери для зустрічі з Ідрисом.
— Убивці,— прорік Ідрис, коли ми розповіли про те, що має статися.
— І досить вправні,— зауважив я.— Нам варто забиратися звідси, Ідрисе. Принаймні на цю ніч.
— Звісно. Ми маємо відвести учнів на безпечну відстань. Я негайно роздам інструкції.
— Я залишусь і захищатиму це місце,— заявив Силвано.
— Ні,— заперечив Ідрис.— Ти мусиш піти з нами.
— Я мушу відхилити цей наказ,— відповів Силвано.
— Ту мусиш піти з нами,— повторив Ідрис.
— Це просто прояв здорового глузду, Силвано,— втрутивсь я.— Якщо хтось звідти намагатиметься втекти сюди, а інші почнуть його переслідувати, то ніхто не буде в безпеці.
— Я мушу зостатися, майстре-джі,— не здавався Силвано.— А ви маєте йти.
— Люди бувають занадто хоробрі, Силвано,— сказав Ідрис.— Так само як і занадто віддані.
— Усі ваші слова тут, майстре-джі,— нагадав Силвано.— Тут більш ніж п’ятдесят незапакованих коробок. Ми не зможемо зібрати їх за цей час. Я залишуся й охоронятиму вашу роботу.
Я поважав його відданість, але вона здавалася занадто великим ризиком, занадто високою ціною за написане. Потім озвалася Карла.
— Ми залишимося з тобою, Силвано,— сказала вона.
— Карло,— почав я, але вона посміхнулася до мене чистим коханням, і... ну що тут вдієш?
— Здається, ти матимеш товариство, Силвано,— зітхнув Ідрис.
— Тоді все вирішено,— підсумував я.— Тепер я погано почуваюсь, бо ці події дісталися аж сюди. Пробачте.
— Брати відповідальність за рішення та дії інших — це гріх проти карми,— запевнив Ідрис.— Так само як уникати відповідальності за власні рішення і дії. Ти не є цьому причиною. Це не твій кармінний тягар. Остерігайся сьогодні. Ви благословенні, всі.
Він по черзі поклав руки нам на голови, вимовляючи захисні мантри.
Учні поскладали свої пожитки в шалі, зав’язали їх на вузол і позбиралися біля початку спуску донизу. Смолоскипи й ліхтарі в їхніх руках тріпотіли, неначе світлячки.
До них приєднався Ідрис, обернувся, щоб помахати нам, і повів ту валку вниз, тримаючи патерицю правою рукою.
З нами вирішив залишитися ще один учень на ім’я Віджай. Він був худорлявий, високий і одягнений у білу майже піжамну бавовняну сорочку та штани. Хлопець був босий і тримав бамбукового дрючка, що сягав йому до плеча.
Його молоде обличчя не передавало особливих емоцій, коли він дивився, як учитель покидає гору. Віджай обернув своє привабливе обличчя до мене, й очі осяяла Індія.
— З тобою все гаразд? — запитав він.
Я подивися на його бамбукового дрючка, згадуючи чоловіків, з якими бився минулого року, від скорпіонів до Конкенона, і думаючи, що непогано були би прив’язати ножа до кінчика того дрючка.
— Усе гаразд,— сказав я.— У мене є додатковий ніж, якщо вирішиш припасувати його до дрючка.
Він відійшов, розкрутив свого дрючка, підстрибнув і стукнув тим шматком дерева по землі за кілька сантиметрів від моєї ноги.
— Чи... мабуть, ні,— мовив я.
— Може, нам краще розділитися і зайняти різні точки огляду? — запропонував Силвано.
— Ні! — водночас заперечили ми з Карлою.
— Усі, хто підніметься сюди, зайде на нашу територію,— пояснив я.— Ми знайдемо позицію з накриттям і шляхом для втечі, де зможемо спостерігати за верхівкою стежки на гору. Якщо хтось вийде на відкриту місцевість, ми зможемо відлякати їх пострілами й галасом.
— А якщо це перетвориться на бойню?
— Ми повбиваємо їх,— заявила Карла,— раніше, ніж вони повбивають нас. Ти чудовий стрілець, і я теж нічого. Ми впораємось.
— Або,— запропонував я,— ми можемо втекти, перегрупуватись і перечекати. Тут є вдосталь місць, щоб заховатися, а вони не можуть залишатися на цій горі вічно.
— Я за те, щоб битися,— вирішив учень з дрючком.
— Я за те, щоб ми вирішили, втікати чи битися, коли до цього дійде,— мовив я.
— Я погоджуюся з тим, що нам варто знайти хороший сховок,— зауважив Силвано.— Найближча до стежки печера — це найкраща точка щоб побачити їхнє наближення.
— Відходу не плануємо,— сказав я.— Люблю мати свободу.
— Тут є вихід на свободу,— розповів Силвано.— Давайте покажу.
У кінці печери висіла штора. Я бачив її, але завжди вважав, що тканина висить там, щоб затулити голу кам’яну стіну.
Силвано її відсунув і, підсвічуючи смолоскипом, повів нас по вузькому проходу — чи то природному, чи то видовбаному між першою та останньою печерами.
З проходу ми вийшли в печеру Ідриса, якраз біля рваного краю джунглів, лише за кілька кроків від укриття.
— Мені подобається,— сказала Карла.— Я придбала б її і жила тут, якби могла.
— Я також,— погодивсь я.— Розташуймось у першій печері. У нас мало часу.
— Не знаю, як ви,— сказав Силвано, потираючи живота,— але я голодний.
Ми принесли в печеру холодної їжі, води, ковдри і смолоскипи. Я з’їв цілу тарілку, передану Карлою, навіть не знаючи, що там було. Та коли голод втамувався, почав бурчати страх.
Карла сидить біля мене, а вбивці вже в дорозі: мої інстинкти горлали забиратися до дідька з пекла. Але вона була спокійна і рішуча. Карла доїла і чистила свого пістолета. Вона мугикала. І мабуть, коли я оце зараз оглядаюся назад, у неї вистачало сміливості на нас обох.
— Де коробки з текстами Ідриса? — поцікавився у Силвано я.
— У головній печері,— відповів він, закінчуючи трапезу.
— Тоді тримаймося подалі звідти. Випадкова куля може розпочати пожежу.
— Згода.
Віджай забрав у Карли тарілку і поклав до інших надворі.
— Я орієнтуюсь у цьому лісі,— мовив Силвано, підводячись і потягуючись.— Ми з Віджаєм обшукаємо все навколо. І мені потрібно сходити до вітру.
Він швидко вийшов, аби приєднатися до Віджая, і вони зникли з поля зору, повернувши праворуч. Точка, де стежка виходила на плато, була ліворуч від нас.
По цьому хребті ступало так багато ніг, що лише де-не-де росла одинока дика травинка. На небі ще не з’явився місяць, але ніч була ясна, і ми мали добрий огляд рівної ділянки за п’ятдесят метрів від печери.
Моє серце калатало. Я втихомирив його, наказуючи заспокоїтись, але думки про Карлу — травмовану або захоплену в заручники — знову пришвидшували серцебиття. Вона глянула на мене і зрозуміла той безмір страху.
—
— Карло...
—
— Я
— Письменник, який не думає, що записана мудрість варта боротьби за неї?
— Ні. Я втік через вікно, бо за мною гналися копи, і мусив усе покинути. Воно все зникло, але я й досі тут і продовжую писати. Жодне життя не варте писаних слів.
— Як це так?
Карла ніколи не запитувала «Як це так», хіба що це був виклик.