Грегори Робертс – Тінь гори (страница 209)

Я переслідував її аж до вершини, і ми захекано вибігли на переповнене учнями плато, а ті спокійно вели пізні бесіди біля вогнища.

Ми знайшли Силвано і заштовхали його до великої печери для зустрічі з Ідрисом.

— Убивці,— прорік Ідрис, коли ми розповіли про те, що має статися.

— І досить вправні,— зауважив я.— Нам варто забиратися звідси, Ідрисе. Принаймні на цю ніч.

— Звісно. Ми маємо відвести учнів на безпечну відстань. Я негайно роздам інструкції.

— Я залишусь і захищатиму це місце,— заявив Силвано.

— Ні,— заперечив Ідрис.— Ти мусиш піти з нами.

— Я мушу відхилити цей наказ,— відповів Силвано.

— Ту мусиш піти з нами,— повторив Ідрис.

— Це просто прояв здорового глузду, Силвано,— втрутивсь я.— Якщо хтось звідти намагатиметься втекти сюди, а інші почнуть його переслідувати, то ніхто не буде в безпеці.

— Я мушу зостатися, майстре-джі,— не здавався Силвано.— А ви маєте йти.

— Люди бувають занадто хоробрі, Силвано,— сказав Ідрис.— Так само як і занадто віддані.

— Усі ваші слова тут, майстре-джі,— нагадав Силвано.— Тут більш ніж п’ятдесят незапакованих коробок. Ми не зможемо зібрати їх за цей час. Я залишуся й охоронятиму вашу роботу.

Я поважав його відданість, але вона здавалася занадто великим ризиком, занадто високою ціною за написане. Потім озвалася Карла.

— Ми залишимося з тобою, Силвано,— сказала вона.

— Карло,— почав я, але вона посміхнулася до мене чистим коханням, і... ну що тут вдієш?

— Здається, ти матимеш товариство, Силвано,— зітхнув Ідрис.

— Тоді все вирішено,— підсумував я.— Тепер я погано почуваюсь, бо ці події дісталися аж сюди. Пробачте.

— Брати відповідальність за рішення та дії інших — це гріх проти карми,— запевнив Ідрис.— Так само як уникати відповідальності за власні рішення і дії. Ти не є цьому причиною. Це не твій кармінний тягар. Остерігайся сьогодні. Ви благословенні, всі.

Він по черзі поклав руки нам на голови, вимовляючи захисні мантри.

Учні поскладали свої пожитки в шалі, зав’язали їх на вузол і позбиралися біля початку спуску донизу. Смолоскипи й ліхтарі в їхніх руках тріпотіли, неначе світлячки.

До них приєднався Ідрис, обернувся, щоб помахати нам, і повів ту валку вниз, тримаючи патерицю правою рукою.

З нами вирішив залишитися ще один учень на ім’я Віджай. Він був худорлявий, високий і одягнений у білу майже піжамну бавовняну сорочку та штани. Хлопець був босий і тримав бамбукового дрючка, що сягав йому до плеча.

Його молоде обличчя не передавало особливих емоцій, коли він дивився, як учитель покидає гору. Віджай обернув своє привабливе обличчя до мене, й очі осяяла Індія.

— З тобою все гаразд? — запитав він.

Я подивися на його бамбукового дрючка, згадуючи чоловіків, з якими бився минулого року, від скорпіонів до Конкенона, і думаючи, що непогано були би прив’язати ножа до кінчика того дрючка.

— Усе гаразд,— сказав я.— У мене є додатковий ніж, якщо вирішиш припасувати його до дрючка.

Він відійшов, розкрутив свого дрючка, підстрибнув і стукнув тим шматком дерева по землі за кілька сантиметрів від моєї ноги.

— Чи... мабуть, ні,— мовив я.

— Може, нам краще розділитися і зайняти різні точки огляду? — запропонував Силвано.

— Ні! — водночас заперечили ми з Карлою.

— Усі, хто підніметься сюди, зайде на нашу територію,— пояснив я.— Ми знайдемо позицію з накриттям і шляхом для втечі, де зможемо спостерігати за верхівкою стежки на гору. Якщо хтось вийде на відкриту місцевість, ми зможемо відлякати їх пострілами й галасом.

— А якщо це перетвориться на бойню?

— Ми повбиваємо їх,— заявила Карла,— раніше, ніж вони повбивають нас. Ти чудовий стрілець, і я теж нічого. Ми впораємось.

— Або,— запропонував я,— ми можемо втекти, перегрупуватись і перечекати. Тут є вдосталь місць, щоб заховатися, а вони не можуть залишатися на цій горі вічно.

— Я за те, щоб битися,— вирішив учень з дрючком.

— Я за те, щоб ми вирішили, втікати чи битися, коли до цього дійде,— мовив я.

— Я погоджуюся з тим, що нам варто знайти хороший сховок,— зауважив Силвано.— Найближча до стежки печера — це найкраща точка щоб побачити їхнє наближення.

— Відходу не плануємо,— сказав я.— Люблю мати свободу.

— Тут є вихід на свободу,— розповів Силвано.— Давайте покажу.

У кінці печери висіла штора. Я бачив її, але завжди вважав, що тканина висить там, щоб затулити голу кам’яну стіну.

Силвано її відсунув і, підсвічуючи смолоскипом, повів нас по вузькому проходу — чи то природному, чи то видовбаному між першою та останньою печерами.

З проходу ми вийшли в печеру Ідриса, якраз біля рваного краю джунглів, лише за кілька кроків від укриття.

— Мені подобається,— сказала Карла.— Я придбала б її і жила тут, якби могла.

— Я також,— погодивсь я.— Розташуймось у першій печері. У нас мало часу.

— Не знаю, як ви,— сказав Силвано, потираючи живота,— але я голодний.

Ми принесли в печеру холодної їжі, води, ковдри і смолоскипи. Я з’їв цілу тарілку, передану Карлою, навіть не знаючи, що там було. Та коли голод втамувався, почав бурчати страх.

Карла сидить біля мене, а вбивці вже в дорозі: мої інстинкти горлали забиратися до дідька з пекла. Але вона була спокійна і рішуча. Карла доїла і чистила свого пістолета. Вона мугикала. І мабуть, коли я оце зараз оглядаюся назад, у неї вистачало сміливості на нас обох.

— Де коробки з текстами Ідриса? — поцікавився у Силвано я.

— У головній печері,— відповів він, закінчуючи трапезу.

— Тоді тримаймося подалі звідти. Випадкова куля може розпочати пожежу.

— Згода.

Віджай забрав у Карли тарілку і поклав до інших надворі.

— Я орієнтуюсь у цьому лісі,— мовив Силвано, підводячись і потягуючись.— Ми з Віджаєм обшукаємо все навколо. І мені потрібно сходити до вітру.

Він швидко вийшов, аби приєднатися до Віджая, і вони зникли з поля зору, повернувши праворуч. Точка, де стежка виходила на плато, була ліворуч від нас.

По цьому хребті ступало так багато ніг, що лише де-не-де росла одинока дика травинка. На небі ще не з’явився місяць, але ніч була ясна, і ми мали добрий огляд рівної ділянки за п’ятдесят метрів від печери.

Моє серце калатало. Я втихомирив його, наказуючи заспокоїтись, але думки про Карлу — травмовану або захоплену в заручники — знову пришвидшували серцебиття. Вона глянула на мене і зрозуміла той безмір страху.

— Зчинити багато шуму, втекти і заховатися ? — красиво глузувала вона.— Це твоя стратегія?

— Карло...

— Чі, чі! Можеш тримати ці думки при собі під час наступної зустрічі?

— Я за те, щоб битися, каже хлопець з бамбуковим дрючком,— розсміявсь я.— І це краща стратегія? Я просто не вважаю, що за це варто битися.

— Письменник, який не думає, що записана мудрість варта боротьби за неї?

— Ні. Я втік через вікно, бо за мною гналися копи, і мусив усе покинути. Воно все зникло, але я й досі тут і продовжую писати. Жодне життя не варте писаних слів.

— Як це так?

Карла ніколи не запитувала «Як це так», хіба що це був виклик.