Грегори Робертс – Тінь гори (страница 210)
— Життя важливе не тому, що тексти є священними. Це якраз тому життя священне, бо тексти важливі.
Вона блиснула на мене щасливими ферзями.
— Оце мій хлопець. Підготуймося.
Ми поскладали коробки і мішки біля входу в печеру і вмостилися так, щоб було добре видно відкритого хребта. Карла тримала мене за руку.
— Я б не хотіла зараз бути у будь-якому іншому місці на планеті,— мовила вона.
Я не зміг відповісти, бо ми почули перший постріл.
Що далі ти від пострілу, то слабший страх. Оглушливий постріл якраз біля вуха — це здалеку наче клацання пальців. Ми почули перші постріли, які здалися плесканням у долоні, а потім перетворилися на овації.
Силвано з Віджаєм стрімголов ринулись у печеру, присіли біля нас.
— Там ціла армія,— повідомив Силвано, дослухаючись до плескоту стрілянини.
— Дві армії,— сказав я.— І сподіваймося, що вони залишаться там.
Обстріли нарешті притихли. Запала тиша, і лунали тільки поодинокі постріли, один по одному і з невеликими перервами. Їх було багато.
Ми чекали в темряві, пильно дослухаючись до кожної зламаної гілки чи пориву вітру. Кілька хвилин промайнуло у загрозливій тиші, а потім почулися звуки — бурчання і стогін, що долинали з крутої стежки.
Силвано з Віджаєм підхопились і побігли раніше, ніж я міг їх попередити. Карла теж спробувала вибігти, але я втримав її внизу біля себе.
На вершині стежки з’явився чоловік — повз на чотирьох. Силвано був тінню, що стала праворуч, націливши гвинтівку йому в голову. Чоловік зіп’явся на ноги. У нього в руці був пістолет.
Віджай розмахнувся палицею, роззброївши чоловіка, але пістолет усе-таки вистрілив, і куля влучила у стіну печери, неподалік місця, де ми сиділи навпочіпки.
— Хороша думка, Шантараме,— сказала Карла.— Та куля була з моїм іменем, якби я там стояла.
Чоловік хитався на нестійких ногах ще кілька секунд, а потім упав долілиць на землю. Віджай перевернув його, якраз коли підійшли ми з Карлою.
Чоловік був мертвий.
— Силвано, краще перевір, чи не було за ним хвоста,— запропонував я.
— Ти його знаєш?
— Його звати ДаСилва.
— На якому він був боці?
— На хибному,— відповів я.— Аж до кінця.
Силвано з Віджаєм побігли стежкою, аби перевірити, чи там нікого немає.
Витріщаючись на тіло, я знав, що не можу залишити його в таборі, де навчає Ідрис. Не було іншого вибору. Я мав його кудись перенести. Карла пересувала два тіла за своє життя — принаймні я знав про два. Я пересував три: одне у в’язниці, одне в будинку друга і ще мертвого гангстера, який мене ненавидів,— ДаСилву. Для нас обох він був найважчий.
— Ми не можемо залишити його тут для копів,— заявив я.
— Твоя правда,— погодилась Карла.— Це буде скандал. — перенести труп буде непросто. Це крутий схил.
— Так,— сказала вона, роззирнувшись, тримаючи руки в боки.
Ми загорнули ДаСилву в учнівське сарі й надійно обв’язали. Закріпили мотузки так, щоб тримати тіло з обох боків.
Ми саме закінчили, коли підбігли Силвано з Віджаєм. Очі Віджая перетворилися на скойки жаху.
— Привид? — він тремтів, тицяючи на загорнуте тіло ДаСилви.
— Сподіваюся,— мовив я.— Ми занесемо його вниз, до будинку. Копам не варто знати, що він був аж тут.
— Дякую,— випалив Силвано.— Дозвольте допомогти вам.
— Ми впораємося,— запевнила Карла.— Внизу наші друзі. Вони нас знають, а вас ні, тож можуть почати стріляти. Буде безпечніше, якщо ми зробимо це без вас. Залишайтеся тут і стережіть ці книги.
— Гаразд,— непевно посміхнувся Силвано.— Гаразд. Якщо ви наполягаєте.
—
Розділ 84
Ми підтягнули тіло ДаСилви до хребта і почали спускатись. Я ішов перший, тягнучи більшість ваги, а Карла притримувала, як могла, зверху.
Я почувався присоромленим, бо не захистив її від тієї сумної злочинної дії, яку ми мусили вчинити. Узагалі-то, через це я відчував більше сорому, ніж від самої сумної злочинної дії. Я думав про Карлині руки і грубу мотузку, що здирає її шкіру, і про подряпини й садна, що травмували її ноги з кожним кроком.
— Стоп! — попросила Карла, коли ми пройшли тільки половину.
— Що сталося?
Вона трохи віддихалась і розслабила руки та плечі.
— Ну добре, це,— пихкотіла вона, однією рукою витираючи лоба, а другою тримаючи мерця,— офіційно найкраще побачення на світі. А тепер спускаймо труп з цього клятого схилу.
Біля підніжжя гори я завдав тіло ДаСилви собі на плече і поніс його до маєтку Халеда. Дорога ще й досі була підсвічена, а двері до маєтку відчинені. Він здавався покинутим.
Ми разом піднялися сходами і зайшли до вестибюлю. Я поклав тіло ДаСилви на підлогу, і ми почали його розв’язувати.
— Що це ви робите? — запитав позаду Халед.
Я повернувся до нього. Він тримав у руці зброю.
—
—
— Де Абдулла? — запитав я.
— Він мертвий.
— Ой, ні, ні,— вичавив я.— Прошу, ні.
— Нехай Аллах забере його душу,— мовила Карла.
— А ти певний, що він загинув? — перепитав я, давлячись словами.— Де він?
— Коли я його знайшов, то згори лежало ще четверо мерців. Одним з них був Вішну. Я знав, що цей зарозумілий горлоріз сам тут з’явиться, щоб позловтішатися. А тепер він мертвий, і моя компанія забере все його майно.
— Де тіло Абдулли?
— З тілами моїх загиблих,— розповів Халед.— У їдальні. І я питаю востаннє: що ви тут робите?
— Цей негідник забрів куди не слід,— пояснив я, відкидаючи тканину, щоб показати обличчя ДаСилви.— Ми повертаємо його назад. Він був одним з твоїх чи їхніх?
— Його ми використали, щоб поставити пастку,— сказав Халед.— Я сам стріляв у нього, коли ця сволота відіграла свою роль, але він утік.
— Він повернувся,— повідомила Карла.— Халеде, ми можемо залишити його тут? Ми не хочемо вплутувати сюди Ідриса.
— Залиште його. Мої люди незабаром повернуться з вантажівками. Я покладу його з іншими тілами, які ми завтра викинемо у стічну канаву.
— Халеде, я не хочу бачити тіло Абдулли,— зізнався я.— Ти можеш мені присягнутись, що він загинув?
—
— А я хочу його побачити,— сказала мені Карла.— Але ти не мусиш іти зі мною.
Скрізь разом, ніколи окремо,— але інколи ви двоє робите те, що мусить робити лише один.