Грегори Робертс – Тінь гори (страница 208)

Карла кинулась у бік маєтку Халеда, але я притримав її.

— А ми можемо про дещо поговорити, перш ніж спілкуватися з Халедом?

— Звісно,— сказала вона, зупиняючись.— Що таке?

— Пам’ятаєш, як ми пообіцяли завжди бути разом?

Вона глянула на мене, поклавши руки в боки.

— Я не ховатимусь у дуплистому дереві, Шантараме,— пообіцяла вона, роздивляючись мене з кривою посмішкою.

— Я не це маю на увазі. Я намагаюсь дещо пояснити.

— Зараз?

— Якщо сьогодні стане справді спекотно, не відходь від мене. Тримайся біля мене або за мною. Зчепимося ліктями, якщо треба. Якщо стоятимемо спина до спини, ти стріляєш, а я ріжу. Але будьмо одним цілим, бо якщо ні, я здурію, хвилюючись через тебе.

Вона розсміялась і обійняла мене, тож гадаю, хоч якась частина зі сказаного мала звучати правильно.

— Ходімо,— мовила Карла, готуючись до пробіжки до Халеда.

— Зачекай,— попросив я.

— Знову?

— Може, наступного разу ? — запропонував я, повторюючи її останні слова до Конкенона.

— Що?

— Ти сказала Конкенону: «Може, наступного разу», коли він запропонував нам динаміту.

— Зараз? Ти згадуєш про це зараз?

— Конкенон не хлопець з наступного разу. Він одноразовий хлопець, і половина планети на достатній відстані.

— Ти не віриш у спокуту?

Вона була така мила, коли дражнила мене, але ми говорили про Конкенона, і до гори наближалися вбивці, щоб пришити нашого друга.

— Я не вірю Конкенону,— відповів я.— До чи після. Я не вірю в жодні його слова. Це може виявитися пасткою.

— Добре,— гукнула вона, розганяючись на стежці.— Приєднаєшся?

Розділ 83

Ми почули музику і співи сотні гармонійних голосів ще перед останнім вигином обсадженої деревами дороги до Халедового маєтку. Це була неначе в’язниця з прив’язаними до дерев прожекторами.

— Отара, мабуть, виросла,— тихо мовила Карла, коли ми зупинилися на стежці біля сходів і дивилися на залиту світлом веранду.— Оце так хор.

Дерева навколо нас із вилинялим у світлі прожекторів листям здавалися переляканими скелетами з піднятими вгору руками. Співи були досить інтенсивні, а співаки сп’яніли від релігії.

Халед вийшов на веранду крізь широкі двері, тримаючи руки на стегнах.

Він був чорною тінню навпроти світла, що повільно випалювало нам очі. З ним було ще дві тіні.

Він підніс руку, і молитовні співи зупинилися. Комахи знову сюркотіли в тиші.

— Саламалейкум,— привітався він.

— Валейкумсалам,— озвалися ми з Карлою.

Десь почали дуже голосно гавкати великі собаки. Такий звук змушує думати про гострі зуби і втечу. Карла взяла мене попід руку. Гавкіт був лютий. Халед знову підніс руку, і все затихло.

— Пробачте, не та касета,— сказав він, передаючи пульт іншій тіні.— Що ти робиш тут, Ліне?

— Ми прийшли побачити Абдуллу,— мовила Карла.

— Що ти робиш тут, Ліне?

— Те, що сказала вона,— відповів я.— Де він?

— Абдулла очистив себе для смерті й молиться,— пояснив Халед.— Ніхто не може його турбувати. Навіть я. Він наодинці з Аллахом.

— По нього вже йдуть,— повідомив я.

— Ми знаємо,— запевнив Халед.— Тут немає учнів. Ашрам уже деякий час не працює. Ми тут...

Співи знову розпочалися. Після кількох хвиль вони зупинилися посеред мантри.

— Припини гратися з пультом, Джабало! — гукнув через плече Халед.

Комахи й жаби знову привітали тишу.

— Ми готові до війни,— сказав Халед.

— Ну і де я вже таке читала? — зронила Карла.

Халед по-імператорському тримав руку.

— Це я поширив чутку, що Абдулла саме тут. Це я спровокував атаку за межами міста. Це пастка, Ліне, і ти в ній стоїш.

Знову загарчали собаки.

— Джабало! — заверещав Халед, і запис зупинився.

Халед пройшов у тиші, щоб приєднатися до нас на стежці. Він втратив половину набраної ваги і знову почав тренуватися. Він видавався підтягнутим, сильним, упевненим і небезпечним. Здавалося, що він навчився себе любити.

Він узяв мої руки у свої, нахиляючись ближче, але зашепотів до Карли.

— Привіт, Карло,— почав він, обіймаючи мене.— Я не можу прямо привітатися з тобою перед своїми людьми, бо ти — жінка у товаристві хлопця, який не член моєї родини.

Він міцно мене обійняв, шепочучи на вухо заради своїх людей, але звертаючись до неї.

— Мої співчуття з приводу втрати чоловіка. А тепер ти маєш піти з цього місця, бо сьогодні тут буде війна.

Халед відсунувся, але я притримав його за руку.

— Ти знав про це і не попередив нас?

— Тепер ти попереджений, Ліне, і маєш прийняти це як благословення. Ти мусиш піти. Мої люди нервуються. Давай не влаштовувати нещасних випадків.

— Аллагафіз, Халеде,— мовила Карла, відтягуючи мене.

— Перекажи Абдуллі... перекажи, що ми тут, на горі, якщо потрібно,— сказав я.

— Я перекажу йому, але зможу це зробити, лише коли почнеться бійка,— засмучено відповів Халед.— Мир вам обом цієї ночі.

Він помахав, бо ми вже відішли занадто далеко, щоб говорити. Ми помахали у відповідь і побігли, щоб почати довгий підйом на гору.

Я зупинив Карлу. Було темно, але світло блищало в її очах.

— Я можу тобі дещо розповісти?

— Знову? — розсміялася вона.

— Ця ніч може стати жахливою,— мовив я.— Тож якщо хочеш поїхати кудись далеко, я готовий тебе туди завезти.

— Спочатку попередьмо Ідриса,— посміхнулася вона, дивлячись на стежку.