Грегори Робертс – Тінь гори (страница 17)

Був надзвичайно добрим танцівником, незважаючи на чимале черево. Він переповідав історії розкотистим басом, розігрував усіх, окрім Абдулли, завжди був першим на танцювальному майданчику будь-якої вечірки і першим ліз у бійку.

Амір і Фейсал контролювали продаж наркотиків у Південному Бомбеї, а їхні ділки приносили компанії четверту частину всіх доходів.

Неподалік Аміра сидів його протеже — Ендрю ДаСилва, молодий вуличний гангстер, який з’явився у раді завдяки Аміру. Він отримав контроль над проституцією і порнографією, якими до останньої вуличної війни завідувала інша банда, тепер розгромлена.

Хлопчина відзначався світлою шкірою, темно-русим волоссям і очима кольору карамелі. Його сяйлива посмішка була наповнена ілюзорною невинністю, яка приховувала жорстокість, породжену страхом і підлістю. Я бачив, що під тією маскою. Я бачив виляск батога в його очах. Але інші, здавалося, цього не помічали. Його відпрацьована до ідеалу посмішка добре маскувала справжню сутність, рятуючи від недовіри інших.

І він бачив, що я це розумію. Щоразу як він дивився на мене, в його очах стояло запитання: як ти зміг мене розкусити?

Ми вже впритул підходили до насильства. ДаСилва і я, ми обоє знали, що одного дня або ночі, у тій чи іншій ситуації, почнеться перерахунок голів, після якого один з нас залишиться в минулому.

Дивлячись на нього тоді, на зборах ради, я був певен, що коли нарешті прийде ця мить, Ендрю не буде сам-один, він твердо спиратиметься на сильні й широкі плечі свого друга Аміра.

Наступним за столом сидів Фарід, більш відомий як Фарід Посередник, чия відданість Хадербгаю конкурувала навіть з почуттями посивілого Назіра. Фарід звинувачував себе у смерті Хадербгая в Афганістані, переконаний, навіть попри наші запевнення, що якби він був з нами там, серед снігів, то Хадербгай міг би вижити.

Почуття власної провини зробило його нерозсудливим, але воно також зблизило нас ще більше. Фарід мені завжди подобався. Мені подобалася його несамовитість і готовність кинутись у вир шторму. Тінь падала попереду, а не позаду кожного його кроку.

Коли я того дня подивився на нього, під час затяжної перерви, доки Санджай вирішував, як діяти щодо шахраїв-домовласників, неліцензованих наркотиків і хижих скорпіонів, Фарід обпік мене жаринками скорботи, що палали в його очах. На мить я знову подумки повернувся туди, на засніжену гору, пригадуючи, як вдивлявся в мертве задубіле обличчя Хадербгая, чоловіка, якого ми з Фарідом називали батьком, батьком, батьком!

Крайній чоловік за столом, перед Гусейном і Абдуллою, ввічливо кашлянув. Його звали Раджубгай, і він контролював у компанії рух валюти. Товстун, який носив свій розкішний стан зі щирою гордістю. Раджубгай мав вигляд старійшини з віддаленого села, але був корінним мумбаїтом.

Пишний рожевий тюрбан покривав його голову, а під довгою саржевою тунікою без рукавів він носив традиційний білий дготі[35]. Він ніколи повністю не розслаблявся за межами своєї рахувальної кімнати. Тож, коли Санджай не бачив, Раджубгай совався у кріслі, поглядаючи на годинника.

— Гаразд,— нарешті вирішив Санджай.— У цього домовласника є переваги, за які слід віддати йому належне, але те, що він зробив, неприпустимо. Це поганий сигнал, а зараз невдалий час для таких сигналів. Абдулла, Гусейн, Фарід — поїдьте, візьміть одного з його найманих горлорізів — найбільшого, найкрутішого, ватажка. Тримайте його на другому поверсі тієї будівлі, ну, тієї житлової вежі, яку вони будують на Нейві-Нагарі.

— Джі,— відповів Абдулла. Сер.

— Використайте нове місце, там, де вони заплатили минулого місяця банді скорпіонів замість нас. Викиньте цього мадачудг[36] з другого поверху. Якщо вийде, то нехай він упаде на адміністративний офіс комплексу абощо. Переконайтеся, що повідомлення будівельній компанії та виродкам скорпіонам надійде водночас. Але спершу зробіть бідоласі в біса добре заохочення. З’ясуйте все, що він знає. Якщо він виживе після падіння з вікна, то бовдур вільний.

— Джарур,— кивнув Абдулла. Звісно.

— Після цього,— додав Санджай,— зженіть докупи решту тих горлорізів і змусьте навідати домовласника, що їх найняв. Нехай вони його поб’ють. Змусьте його власних найманих убивць вибити йому всі мізки. Упевніться, що вони дали йому добрячої прочуханки. Потім перекрайте їм обличчя і витуріть з міста.

— Джарур.

— Коли він отямиться, повідомте домовласника, що його податок збільшився вдвічі. Далі змусьте заплатити за час і незручності, які він спричинив. І нехай оплатить лікарняні рахунки Сяйливого Пателя і Рафіка. Найкращого співака музики каваллі[37], якого я в житті слухав. Сумно.

— Це так,— погодився Махмуд Мельбаф.

— Сумно,— зітхнув Амір.

— Абдулло, ти все зрозумів? — запитав Санджай.

— Зрозумів.

Санджай глибоко вдихнув, пихкаючи щоками на видиху, і поглянув на інших членів ради.

— Ми закінчили? — спитав він.

Після короткої тиші знову озвався Раджубгай.

— Час і гроші нікого не чекають,— промовив він, шукаючи свої сандалії.

Усі інші підвелися. Один по одному, перш ніж вийти з кімнати, вони кивнули в бік Тарика — хлопчика, який сидів у імператорському кріслі. Коли залишився тільки Санджай і він також рушив до дверей, я до нього наблизився.

— Санджайбгаю?

— О, Ліне,— мовив він, швидко обертаючись.— Як Гоа? Та зброя, яку ти привіз, то була хороша робота.

— На Гоа було... нормально.

— Але?

— Але мене хвилюють дві речі, що сталися, поки мене не було. Велосипедні вбивці й афганці. Що відбувається?

Його обличчя потрапило у злостиве царство тіней, а губа почала сіпатися. Нахиляючись до мене, він прошепотів.

— Знаєш, Ліне, не плутай свою користь зі своєю цінністю. Я відіслав тебе на Гоа дістати зброю, бо всі мої більш підходящі люди вже там засвітилися. І я хотів мати певність, що жодного з них не пов’яжуть під час першої ж угоди, яка б не вигоріла. Все ясно?

— То ти мене сюди викликав, щоб повідомити це?

— Я не кликав тебе на цю зустріч і не давав тобі дозволу тут бути. Я б такого не зробив. І мені це не сподобалося. Мені це зовсім не сподобалося. Це Тарик тобі зателефонував, і Тарик наполіг на тому, щоб ти залишився.

Ми разом повернулися подивитися на хлопця.

— У тебе є кілька вільних хвилин, Ліне? — сказав Тарик тихо, але твердо.

Це не було проханням.

— Гаразд,— голосніше мовив Санджай, ляскаючи мене по плечу,— я вже піду. Не розумію, навіщо ти повернувся, Ліне. Я в біса обожнюю Гоа. На твоєму місці, я би зник, приятелю, і назавжди залишився на пляжі. Я б тебе не звинувачував за такий вчинок.

Санджай вийшов з кімнати. Я знову сів біля Тарика. Я був злий і не відразу зміг подивитися просто в неживі очі хлопця. Ціла хвилина повільно спливла в тиші.

— Ти мене не запитаєш? — нарешті почав Тарик, злегка посміхаючись.

— Запитаю про що, Тарику?

— Чому я викликав тебе на збори ради сьогодні?

— Я припускаю, що ти рано чи пізно сам до цього дійдеш,— посміхнувсь я у відповідь.

Тарик ледь не засміявся, але утримав-таки свій суворий вираз обличчя.

— Знаєш, Ліне, це одна з якостей, які найбільше подобалися моєму дядькові в тобі,— сказав він.— Він казав мені декілька разів, що в глибині душі ти був більшим іншалла, ніж будь-хто з нас, якщо ти розумієш, про що я.

Я не відповів. Я припускав, що використання терміну «іншалла», який означає «Воля Божа», або «Якщо на це є воля Божа», означало, що він вважав мене фаталістом.

Це було неправдою. Я не запитував про те, що ми робили, бо не було сенсу. Я непокоївся про людей, деяких людей, але мені було начхати на все інше. Мені було байдуже, що відбувалося зі мною протягом усіх тих років після втечі з в’язниці. Майбутнє завжди було схоже на полум’я, а минуле й досі було занадто темне.

— Коли помер дядько,— провадив Тарик,— ми всі діяли відповідно до інструкцій, залишених у заповіті, й розділили його численні активи.

— Я пригадую.

— Як ти знаєш, конкретно я отримав цей будинок і значну суму грошей.

Я озирнувся, щоб подивитися на Назіра. Похмурий вигляд старого солдата залишився жорстким і непорушним, але одна кудлата брова сіпнулася у проблиску зацікавленості.

— А ти,— вів далі Тарик,— ти ніколи нічого не отримував від Хадербгая. Тебе не згадали в заповіті.

Я любив Хадербгая. Зломлені сини мають двох батьків: одного зраненого, з яким вони народилися, а другого — якого обере їхнє зранене серце. Я обрав Хадербгая і любив його.

Але я був певен, сам-один у кімнаті, де правда є дзеркалом, що навіть коли він якимось чином про мене піклувався, то усе одно бачив у мені одного зі своїх пішаків у його грандіозній грі.

— Я ніколи не чекав, що мене там згадають.

— Ти не чекав, що про тебе пам’ятатимуть? — наполягав він, схиливши голову, щоб підкреслити свій сумнів.

Цей рух був таким самим, як у Хадербгая, коли він дражнив мене під час наших філософських дискусій.

— Навіть незважаючи на те, який ти був йому близький? Навіть незважаючи на те, що він неодноразово визнавав тебе своїм улюбленцем? Навіть незважаючи на те, що ви з Назіром були з ним на місії, яка коштувала йому життя?

— Твоя англійська стає в біса гарною,— зауважив я, намагаючися змінити напрямок нашої розмови.— Ця нова репетиторка чудово виконує свою роботу.

— Вона мені подобається,— відповів Тарик, але потім нервово закліпав і виправив свою поквапну відповідь.— Я маю на увазі, що поважаю свою викладачку. Вона — чудовий репетитор. Мушу сказати, що вона навіть краща за тебе, Ліне.