Грегори Робертс – Тінь гори (страница 19)

— Я їду по Лайзу в «Магеш». Хочеш зі мною?

— Я проїдуся з тобою до готелю,— урочисто відповів він,— але я до тебе не приєднаюсь. У мене є деякі справи.

Ми мовчки їхали по Мугаммед-Алі-роуд. Звабливість парфумерних базарів змінювалася на солодкі аромати фірні[41], рабрі[42]та фалуди[43], що продавались у кондитерських. Блискуча розкіш крамниць із брязкальцями та браслетами поступалася пишним фракталам[44]персидських килимів, виставлених один за одним на весь квартал.

Коли довга дорога закінчилася солом’яною плутаниною ручних візків, ми зрізали її біля Кроуфордського ринку, їдучи між потоками транспорту по зустрічній смузі, петляючи широким оком іншого дорожнього вузла.

Повернувши на правильну смугу дорожнього руху, ми зупинилися перед світлофором біля перехрестя в районі театру «Метро». Афіша займала весь перший поверх кінотеатру. Обличчя Поганця і Героя, залиті зеленим, жовтим і фіолетовим, розповідали їхню історію кохання і туги, що долала тернистий живопліт вогнепальної зброї та мечів.

На кіноафішу витріщалися родини, що набилися в автомобілі й таксі. Молодий хлопчина помахав з машини біля мене, тицяючи на постер, і склав пальці в уявний пістолет, щоб вистрілити в мене. Він натиснув на курок. Я вдав, неначе куля влучила мені в руку, і малий розсміявся. Люди в сусідніх машинах також.

Доброзичлива мати хлопця почала заохочувати його вистрілити в мене ще раз. Хлопчина наставив свого пістолета з пальців, прицілився, мружачи одне око, і вистрілив. Я зіграв сцену «Поганцю приходить кінець» і розпластався на мотоциклі.

Коли я знову підвівся, то всі люди в машинах почали аплодувати, махати, сміятися.

Я вклонився, а повернувшись до Абдулли, побачив на його обличчі мертвотно-білий сором.

«Ми люди компанії,— вгадав я його міркування.— Поважай і бійся». Один одного, й більше нічого. Поважай і бійся.

Лише морський пейзаж біля готелю «Магеш» нарешті пом’якшив його суворий вираз обличчя. Абдулла їхав повільно, одна рука на дроселі, друга на стегні. Я під’їхав упритул, поклавши ліву руку йому на плече.

Коли ми прощались, я запитав те єдине, що було в моїх думках упродовж усієї поїздки.

— Ти знав про меча?

— Усі про нього знають, Ліне, мій брате.

Наші руки роз’єдналися, але поглядів ми не розвели.

— Дехто,— обережно сказав він,— дехто заздрить, бо Хадербгай залишив меча тобі.

— Ендрю.

— Він один з них. Але він не єдиний.

Я замовк, стиснувши губи, щоб не кинути прокльон, який так і рвався з вуст. Слова Санджая «Не плутай свою користь зі своєю цінністю» пронизали мені серце, неначе літня блискавка, і мій внутрішній голос наказував тікати чимдалі звідси, поки не почалася справжня ворожнеча. А ще ж була Шрі-Ланка.

— Побачимось узавтра, іншалла,— мовив я, встаючи, щоб припаркувати мотоцикла.

— До завтра, іншалла,— відповів він, заводячи свого залізного коня і від’їжджаючи від бордюру.

Не обертаючись, він гукнув мені:

— Аллагафіз! — Нехай тебе Бог береже!

— Аллагафіз,— повторив я сам до себе.

Сикхські охоронці на дверях готелю «Магеш» зацікавлено подивилися на пакунок у формі меча у мене за спиною, але пропустили з поклоном і посмішкою. Вони добре мене знали.

Паспорти, забуті гостями, які втекли з готелю, не оплативши рахунків, потрапляли мені до рук завдяки представникам служби охорони або адміністраторам переважної більшості готелів у місті.

Це був постійний потік документів, і хоча всі знали, що це незаконно, за сезон набиралося приблизно п’ятнадцять паспортів щомісяця. І це були документи найкращого зразка — такі, які люди, що їх загубили, офіційно не шукають.

У кожному офісі служби безпеки кожного п’ятизіркового готелю на світі є стіна, заповнена фотографіями людей, які втекли не розплатившись, деякі з них залишили тут свої паспорти. Більшість людей використовувала таку стіну з фото, щоб упізнавати злочинців. Для мене це був шопінг.

У фойє готелю я поглянув у бік відкритої кав’ярні й побачив Лайзу. Вона досі сиділа зі своїм друзями біля широких і високих вікон з краєвидом на море.

Я вирішив змити вуличний бруд з обличчя і рук, перш ніж до неї підійти, тож попрямував до чоловічого туалету. Дійшовши до дверей, я почув позаду себе голос.

— Це меч у тебе на спині, чи ти просто скаженієш від зустрічі зі мною?

Обернувшись, я побачив Ранджита, медіа-магната початківця, вродливого атлета, а також політичного активіста. Чоловіка, за якого вийшла заміж Карла, моя Карла. Він посміхався.

— Я завжди скаженію від зустрічі з тобою, Ранджите. Бувай.

Він знову посміхнувся. Посмішка була неначе чесна і щира. Я не придивлявся ближче, щоб переконатися, бо чоловік, який мені посміхався, був одружений з Карлою.

— Бувай, Ранджите.

— Що? Ні, зачекай! — крикнув він.— Я хочу з тобою поговорити.

— Ми щойно поговорили. Бувай, Ранджите.

— Ні, серйозно! — наполягав він, швидко заступаючи мені шлях. Його посмішка майже не змінилася.— Я вже виходжу звідси після зустрічі, але дуже добре, що з тобою зіткнувся.

— Іди, зіткнися з кимсь іншим, Ранджите.

— Будь ласка, будь-ласка. Це... це не те слово, яке я часто вживаю.

— Чого тобі?

— Є... є дещо, про що я хочу з тобою поговорити.

Я поглянув на Лайзу, яка й досі сиділа зі своїми друзями. Вона, звівши очі вгору, помітила мене. Я кивнув. Вона все зрозуміла й кивнула у відповідь, перш ніж знову обернути увагу на своїх друзів.

— Що в тебе на думці?

Хвиля подиву промайнула на його бездоганно-витонченому обличчі.

— Якщо зараз невдалий час...

— Для цього не буде вдалого часу, Ранджите. Тож ближче до справи.

— Ліне, я певен, що ми можемо бути друзями, якби лише...

— Ранджите, не приплітай нас. Немає ніяких нас. Інакше я був би в курсі.

— Ти говориш так, наче я тобі не подобаюся,— провадив Ранджит.— Але ти мене зовсім не знаєш.

— Ти мені не подобаєшся. І це зараз. Якщо ми познайомимось краще, то стане ще гірше.

— Чому?

— Чому що?

— Чому я тобі не подобаюся?

— Знаєш, якщо ти стоятимеш у фойє, зупиняючи кожного, кому ти не подобаєшся, і почнеш запитувати в них чому, ліпше знайди для цього кімнату, бо пробудеш тут усю ніч.

— Але, стривай... це... я не розумію.

— Твої амбіції небезпечні для Карли,— тихо пояснив я.— Мені це не подобається. Тому мені не подобаєшся ти. Це достатньо зрозуміло?

— Якраз про Карлу я й хотів з тобою поговорити,— видав він, вивчаючи моє обличчя.

— Про Карлу?

— Я хочу бути впевнений, що вона в безпеці, от і все.

— Що ти маєш на увазі — в безпеці?

Він нахмурився й, утомлено зітхнувши, нахилив на мить голову.

— Навіть не знаю, з чого почати...

Я роззирнувся, а потім спрямував його до кутка у великому холі, з двома кріслами. Знявши меча, я сів навпроти Ранджита, поклавши собі на коліна огорнуту ситцем реліквію.

До нас негайно підійшов офіціант, але я з посмішкою відмахнувся від нього. Ранджит понурив голову, вдивляючись у килим, однак за деякий час він узяв себе в руки.