Грегори Робертс – Тінь гори (страница 21)

— Не я маю це зрозуміти.

Він знову випростався.

— Вони мене не залякають, зрозумів?

— Це була бомба, Ранджите. Звісно, ти наляканий. Я, наприклад, наляканий тільки від того, що тут з тобою розмовляю. Було б краще, коли б ти дотримувався дистанції.

— Просто якби я знав, що ти підтримаєш її разом зі своїми... своїми друзями, то зміг би подолати ці випробування зі спокійним серцем.

Я суворо на нього глянув, запитуючи себе, чи усвідомлював він усю іронію, яку заклав у це прохання. Я вирішив відповісти йому тим самим.

— Декілька тижнів тому твоя післяобідня газета розмістила статтю з дуже грубим заголовком про мафію Бомбея. Там згадувалось ім’я одного з них — моїх друзів. Стаття закликала його арештувати або вислати з міста, а чоловіку так і не висунули ніяких звинувачень. Що сталося з законом: не винен, поки не доведено зворотне? Що сталося зі справжнім журналізмом?

— Я знаю.

— І наскільки я пам’ятаю, декілька інших статей твоєї газети закликали використати смертну кару у справі, пов’язаній зі ще одним моїм другом.

— Так...

— А зараз ти просиш мене...

— Ти маєш рацію, прошу захистити Карлу від таких самих людей. Я знаю, що це лицемірно. Справа в тому, що мені більше немає до кого звернутися. Ці фанатики скрізь мають своїх людей. Копи, армія, вчителі, профспілки, держслужба. Єдині, хто не забруднилися в цілому Бомбеї, це...

— Мої люди.

— Справді.

Це було, по-своєму, досить кумедно. Я встав, тримаючи меча у лівій руці. Він також підвівся.

— Зізнайся про все Карлі,— сказав я.— Усе, що ти від неї приховав у цій історії, розкажи їй. Дай можливість їй самотужки вирішити — залишатись або йти.

— Я... добре, звісно. А як щодо нашої домовленості? Щодо Карли?

— У нас немає домовленості. Немає нічого нашого. Немає ніяких нас, пам’ятаєш?

Він посміхнувся, розтулив рота, але замість слів обійняв мене з несподіваною гарячковістю.

— Я знаю, що можу розраховувати на те, що ти вчиниш правильно,— мовив він.— Хай що станеться.

Моє обличчя опинилося біля його шиї. Я відчув сильний запах парфумів, жіночих парфумів, що осіли там не дуже давно. Це були дешеві парфуми. Це були парфуми не Карли.

Він був з іншою жінкою в номері цього готелю, за кілька хвилин до того, як попросити мене наглядати за його дружиною — жінкою, яку я й досі кохав.

І ось вона тут, підвішена на ниточці недовіри у нас перед очима, потому як я відштовхнув його від себе. Я й досі кохав Карлу. Я й досі кохав Карлу. І щоб це усвідомити, мені потрібно було відчути запах іншої жінки на шкірі Ранджита. Щоб усвідомити правду, навколо якої я кружляв останні два роки, неначе вовк навколо багаття.

Я витріщався на Ранджита. Думав про вбивство і водночас почувався осоромленим через любов до Лайзи. Погане поєднання. Ранджит ніяково переступив з ноги на ногу, намагаючись прочитати емоції в моїх очах.

— Ну... добре,— пробубонів він, роблячи крок назад.— Я... я вже піду.

Я дивився, як він вийшов за двері готелю. Я помітив, що, сідаючи на заднє сидіння свого «мерседеса», він нервово роззирався. Чоловік, який занадто легко наживав собі ворогів, і занадто часто.

Я поглянув на Лайзу, яка сиділа за столом біля вікна і саме простягала руку, щоб привітатися з молодиком, який зупинився біля столу.

Я знав, що він їй не подобається. Одного разу вона сказала, що він слизькіший за кальмара в кишені поліетиленового дощовика за мокрої погоди. Він був сином успішного торговця алмазами і скуповував верхні полиці кіноіндустрії, знищуючи при цьому кар’єри інших.

Він цілував їй руку. Вона швидко висмикнула долоню, але посмішка лишалася сяйливою.

Якось вона пояснила мені, що в кожної жінки є чотири посмішки.

— Лише чотири?

— Перша Посмішка,— сказала вона, ігноруючи мене,— несвідома, та, яка з’являється сама собою, наприклад, коли ти посміхаєшся дитині на вулиці або посміхаєшся у відповідь комусь на екрані телевізора.

— Я не посміхаюсь телевізору.

— Усі посміхаються телевізору. Саме тому ми їх купуємо.

— Я не посміхаюсь телевізору.

— Друга Посмішка,— наполягала вона,— ввічлива, та, яку ми використовуємо, щоб запросити друзів у дім, коли вони стоять на порозі, або коли вітаємося з ними в ресторані.

— А вони там платять? — запитав я.

— Ти хочеш почути решту чи ні?

— Якщо я скажу — ні, ти зупинишся?

— Третя Посмішка — це та, яку ми використовуємо проти інших.

— Посміхаємося проти інших людей, так?

— Звісно. Ця — хороша. Для деяких дівчат найкращою посмішкою є та, яку вони використовують, щоб тримати людей на відстані.

— Я навіть не коментуватиму цього, тож перейдімо до четвертої.

— А-а-а! Четверта Посмішка — це та, яку ми даруємо своїм коханим. Це та, яка говорить: «Ти — єдиний». Ніхто інший не отримує цієї посмішки. Неважливо, наскільки ти щасливий з кимсь, і неважливо, наскільки тобі хтось подобається, навіть якщо ця людина подобається дуже-дуже — якщо ти її любиш. Ніхто ніколи не отримає Четвертої Посмішки, крім того, в кого ти по-справжньому закоханий.

— Що станеться, якщо ви розійдетесь?

— Четверта Посмішка зникне разом з дівчиною,— того дня сказала вона мені.— Четверта Посмішка завжди зникає з дівчиною. Для колишніх хлопців резервується Друга посмішка, ну, якщо він хороший колишній хлопець. Погані колишні хлопці отримують лише Третю Посмішку, якими б чарівними вони не були.

Я побачив, як Лайза нагородила продюсера-невдаху своєю найкращою Третьою Посмішкою. Потім пішов до чоловічого туалету, щоб змити новий бруд, що осів на мені після розмови з Ранджитом.

Обкладена чорно-кремовими кахлями вбиральня була більшою, елегантнішою, освітленішою, краще обставленою і комфортнішою за вісімдесят відсотків ванних кімнат у місті. Я закотив рукави сорочки, плюснув трохи води на своє коротке волосся, умився і помив руки аж до ліктів.

Прислужник вручив мені чистого рушника. Він посміхнувся, киваючи на знак привітання.

Однією з найбільших загадок Індії, а також її найбільшою радістю є ніжна сердечність бідняків. Чоловік не напрошувався на чайові. Більшість чоловіків, які користувалися вбиральнею, нічого не залишали. Він просто був доброю людиною у місці обов’язкового користування, він дарував мені по-справжньому люб’язну посмішку, передавав від однієї людини — іншій.

Ця доброта, яка йшла з глибини індійського серця, і була справжньою емблемою цієї нації та тим зв’язкам, що знову й знову вабить тебе в Індії або тримає тебе там вічно.

Я потягнувся до кишені, щоб дати йому чайових, і витягнув разом з грошима сріблястого конверта з листом Хадербгая. Передавши чоловікові чайові, я поклав конверта на широку стійку біля раковини, а потім, зіпершись обіруч, вирячився на своє віддзеркалення.

Я не хотів читати цього листа: я не хотів відкочувати камінь від входу в печеру, де заховав так багато подій свого минулого. Але Тарик сказав, що в листі згадувалася Шрі-Ланка. Я мусив його прочитати. Замкнувшись у кабінці, я поставив меча в кутку біля дверей і сів на тверду кришку унітаза, щоб прочитати листа Хадербгая.

Цього дня я тримав у руці маленьку блакитну скляну кульку — з тих, які в Англії називають мармуровими, і думав про Шрі-Ланку і про тих, хто помандрує туди від мого імені, як ти й обіцяв зробити. Я довго дивився на ту блакитну скляну кульку, що лежала на долоні після того, як підняв її з землі. Візерунок нашого життя відображається саме в таких крихких речах і ледь помітних формах. Ми є колекцією речей, які знаходимо, переживаємо, цінуємо та приховуємо в собі, інколи свідомо, інколи несвідомо, і саме ця колекція речей робить нас такими, якими є ми зараз.

Я додав тебе до своєї колекції, Шантараме. Ти є однією з прикрас мого життя. Моїм любим сином, як і решта моїх любих синів.

Мої руки почали тремтіти: може, від злості, може, від смутку, я не знав. Я не дозволив собі його оплакувати. Я не ходив на його могилу на цвинтар Марін-Лайнз. Я знав, що його тіла там немає, бо допомагав його ховати.

Гарячка почала обпікати мені обличчя, пробираючи до кісток. «Мій любий сину...»

...Думаю, ти мене зненавидиш, коли дізнаєшся всю правду про мене. Пробач мене, якщо зможеш. На мене тисне ніч. Я з тих чоловіків, яких би всі ненавиділи, якби знали всю правду про них. Але з чесністю, необхідною для такого листа, написаного напередодні війни, на яку ми йдемо разом, я не можу заперечити, що заслуговую на ненависть деяких. І якраз цим особам я зараз скажу: «Ідіть до біса, всі ви».

Я народився, щоб так жити. Я народився, щоб за будь-яку ціну досягти мети. Чи я використовую людей? Звісно, використовую. Чи я маніпулюю людьми? Звісно, так. Чи я вбиваю людей? Я вб’ю будь-кого, хто жорстоко мені протистоїть. І це мій захист, і я терплю та стаю сильнішим, доки всі навколо падають, бо я слідую власній долі. У серці я не зробив нічого поганого, і мої молитви щирі. Думаю, що ти якимось чином це розумієш.

Я завжди тебе любив, ще з нашої першої зустрічі тієї ночі. Ти пам’ятаєш? Коли я відвів тебе до сліпих співаків? Це така ж істина, як і будь-яка погана річ, про яку ти дізнаєшся. Погані речі насправді відбувались, і я вільно про це кажу. Але хороші речі — настільки ж правдиві, навіть попри те, що вони є істинами серця і не мають іншої реальності поза тим, що ми відчуваємо і пам’ятаємо. Я обрав тебе, бо люблю, і люблю тебе, бо обрав. Це і є правдою, синку.