Грегори Робертс – Тінь гори (страница 22)

Якщо Аллах покликав мене до Себе, і ти це читаєш після того, як мене не стало, то немає причин для суму. У мене є багато запитань, а Всевишній, як ти знаєш,— це відповідь на всі запитання. Тож нехай мій дух зіллється з твоїм і духом усіх твоїх братів. Ніколи не бійся. Я завжди буду поряд. Якщо ти заблукаєш, або будеш у меншості, або опинишся покинутим, то відчуєш батькову руку на своєму плечі і зрозумієш, що моє серце — там, з тобою та усіма моїми синами, у битві.

Будь ласка, дозволь моїй душі покірно схилитись у молитві з твоєю, хоч ти й не набожна людина. Спробуй знайти хвильку, бодай на невеличку молитву щодня, якщо зможеш. Я буду інколи відвідувати тебе під час молитви.

І запам’ятай цю — останню — пораду від мене. Люби правду, яку ти знайдеш у серцях інших. Завжди дослухайся до голосу любові у своєму серці.

Я поклав листа і конверта собі до гаманця, і моє серце гайнуло на вершину гори.

Я побачив почерк Хадербгая. Побачив, як денне світло сяє на його шкірі кольору кориці. Побачив, як тріпочуть під час розмови його красиві довгі пальці — настільки елегантні, неначе мають морське походження. Побачив його посмішку. Побачив сяйво його думок, що лилося з його бурштинових очей, відбиваючись від блакитної скляної кульки, і я його оплакав.

На мить я уявив нас — мого прийомного батька та його покинутого сина — у якомусь зовсім іншому місці, поза осудом і провиною, у місці прощення та спокути.

Любов, яку ми не віддали світу,— це гріх проти самого життя, а сум — це один зі способів виявити свою любов. Я відчув це тоді і дозволив цьому відбутися — дозволив повернутися тузі за ним. Сила в його очах, і гордість від того, що я зробив щось, чим він захоплювався, і любов у його посмішці... Туга, туга за втраченим.

Наповнений кров’ю барабан стукотів десь недалеко. Зненацька мені стало жарко, і я почав задихатися. Я схопив меча. Я мав піти. Я мав підвестися й піти.

Було вже запізно. Горе, роками приховане за запиналами люті, перетворилося на сльози. Безладні й гучні.

— Сер? — крикнув мені прислужник, мабуть, уже наслухавшись моїх ридань.— Може, вам потрібно більше туалетного паперу?

Я зареготався. Бомбей мене врятував, і вже не вперше.

— Зі мною все гаразд,— відповів я.— Дякую за турботу.

Я вийшов з кабінки, поклав меча на полицю для рушників і вмився холодною водою.

Перевірка дзеркалом: жахливо, але бував у тебе і гірший вигляд. Я додав чайових надто доброму служникові й повернувся до столу, за яким сиділа Лайза.

Вона була сама — вглядалась у темні морські води, залиті сріблом. Її відображення дивилося на неї ж, отримуючи шанс помилуватися. Потім вона побачила у вікні моє наближення.

Пекельний день. Велосипедні вбивці, санджайська компанія, Ранджит, Карла та ще й загроза Шрі-Ланки, на яку доведеться рано чи пізно їхати. Пекельний день.

Лайза обернулася, дивлячись на мене очима, повними ніжності, й помітила уражену любов, що й досі не зійшла з мого обличчя.

Я почав говорити, але Лайза зупинила мене, приклавши пальця до моїх губ, а потім поцілувала. І все знову повернулося до норми. Ми поділяли навіжену любов. Лайза не була в мене закохана, а я не міг покохати її. Але ми неодноразово робили ніч яскравішою, а сонячне сяйво — таким як потрібно, і ніколи не почувалися використаними або недостатньо коханими.

Крізь величезні панорамні вікна ми спостерігали за хвилями, що накочувались у затоку. Офіціанти з тацями в руках відбивались у склі, рухаючись туди-назад, наче на хвилях. Море було накрите чорним небом, яке розтоплювало горизонти.

Коли приходить остання година, і тобі немає кого звинувачувати, крім самого себе, то розумієш, що зрештою ми маємо лише трішки більше, аніж було в нас при народженні. Ця особлива жменька і є тим, що ми додаємо до нас самих. Це єдина історія про нас, яку ще ніхто не розповів.

Хадербгай додав мене до своєї колекції, відповідно до його листа. Але колекціонера нема серед живих, а я й досі експонат у музеї злочину, який він створив і залишив для світу. Санджай використав мене, щоб перевірити свого нового постачальника зброї, і це підтвердило те, що я маю покинути ту колекцію і віднайти власну свободу, і якнайшвидше.

Лайза взяла мене за руку, і так ми стояли деякий час, вдивляючись у два бліді віддзеркалення, намальованих на нескінченній покуті моря.

Частина II

Розділ 9

Історії про рани від семи воєн і про боротьбу за владу ринули потоком з нотатника, що лежав на моєму робочому столі.

Іранський професор, дослідник праісламських текстів, який урятувався від чисток Іранської революційної гвардії, тепер потребував абсолютно нового пакета документів: фальшивого свідоцтва про народження, фальшивих міжнародних водійських прав, банківських документів і фальшивого паспорта, заповненого автентичними візами за останні два роки. Усі документи мали бути достатньо доброї якості, щоб пройти ретельну перевірку і відкрити клієнтові дорогу на борт літака. Досягнувши місця призначення, він планував позбутися документів і попросити притулку.

Його тіло пошрамували сліди від тортур, але він мусив ризикувати з фальшивими документами, бо жодна юридична установа не видала б справжніх, за винятком тієї установи, яка хотіла знову взяти його в кайдани.

Нігерієць, активіст народу огоні[47], який виступав проти змови можновладців і нафтових компаній з метою розробки ресурсів огоні, у результаті став мішенню. Він пережив замах на вбивство і прибув до Бомбея у трюмі фрахтувальника, без документів, але з грошима від прибічників його громади. Він підкупив портових службовців, які за процедурою скерували його до нас. Йому була необхідна нова особистість, підкріплена паспортом громадянина іншої держави, щоб убезпечити його.

Тібетський націоналіст утік з китайського трудового табору, пробравшись до Індії засніженими гірськими вершинами. Він потрапив до Бомбея, де тібетські вигнанці забезпечили його грошима та звернулися до санджайської компанії по нові документи для нього.

А ще були інші — афганець, громадянин Іраку, курдський активіст, сомалієць, ще двоє чоловіків зі Шрі-Ланки. Кожен з них намагався уникнути, утекти або пережити криваві війни, яких вони не починали і в яких не могли боротися.

Але війни не сприяють гарному бізнесу, а ми працювали не лише на хороших хлопців. Санджайська компанія була експлуататором рівних можливостей. Ми також обслуговували нечесних бізнесменів, які хотіли приховати свої прибутки, горлорізів, які потребували нової репутації, щоб і її зруйнувати, генералів-дезертирів і людей, які інсценували власну смерть, і вони завжди купували собі місця на початку списку.

А збоку лежав ще один паспорт. Це було канадське посвідчення з моїм автографом і новою візою у Шрі-Ланку. До нього додавалося кореспондентське посвідчення інформаційного агентства «Ройтерз».

Поки я готував документи, які дозволяли іншим утекти від воєн і диктаторських режимів, я також виготовив документа, що допоможе мені потрапити в гущавину конфлікту, який забрав десятки тисяч життів.

— Ти справді все це читаєш? — запитав мій новий асистент, беручи біографічні нотатки, що були підготовлені для нас активістом народу огоні.

— Угу.

— Повністю все?

— Угу.

— Насправді? Я хочу сказати... там є доволі жахливі факти, друже.

— Що є, те є, Фарзаде,— відповів я, не відриваючи погляду від документів.

— Я маю на увазі, що це навіть гірше за газети.

— Усе це є в газетах, якщо ти читатимеш не лише звіти фондового ринку та спортивну рубрику,— сказав я, і далі на нього не дивлячись.

— Я не здивований. Це все в біса депресивне лайно, яар.

— Ага.

— Я маю на увазі, що людина може дійсно загнати себе у стан депресії, читаючи таке щодня. Треба буде абстрагуватися. Так і знай.

— Добре,— мовив я, відриваючись від файлу переді мною.— У чому проблема?

— Проблема?

— Якщо цей потік свідомості десь закінчується океаном, то тобі вже пора в нього вливатися. Просто зараз.

— В океан? — спантеличено запитав він.

— У суть, Фарзаде. Дійди до суті.

— А,— засміявся він.— Суть. Так. Тут справді десь є подібність до суті, це точно. Так і знай.

Він дивився на мене ще кілька секунд, а потім опустив погляд і почав малювати кола кінчиками пальців на поверхні дерев’яного столу.

— Насправді,— нарешті озвався він, досі уникаючи дивитися мені в очі,— я намагався знайти спосіб запросити тебе... до себе в гості... на обід чи вечерю, щоб познайомити... з моїми батьками.

— І все?

— Так.

— Чому ж ти просто не запитав?

— Ну,— сказав він, а маленькі кола на столі ставали дедалі меншими,— ти маєш своєрідну репутацію, розумієш? Репутацію буркотуна, яар.

— Буркотуна?. — гаркнув я на весь голос.— Я?

— О так.

Ми витріщились один на одного. На фабриці під нами ожила одна з друкарських машин, раптово почала торохкотіти металевими затискачами і роликами, наступаючи та відходячи, грюкаючи та повертаючись на циліндричному барабані.

— Хтось уже казав, що ти цілковитий лузер у справі запрошування людей на вечерю?

— Ну,— розсміявся він,— насправді я вперше за довгий час запрошую когось у дім моїх батьків. Ми наче... самітники, якщо ти мене розумієш.

— Я розумію самітників,— зітхнув я.— Я сам був самітником, доки не з’явився ти.