Грегори Робертс – Тінь гори (страница 16)

— Абдулла! Гусейне! — вигукнув він.— Ми вже обговорили всілякі дрібниці. Тепер, коли ви вже тут, ми можемо перейти до вирішення справжніх проблем.

Я вирішив, що Санджай захоче, щоб я почекав за дверима до закінчення зустрічі, тож спробував відкланятися.

— Санджайбгаю,— мовив я.— Я почекаю знадвору, доки не знадоблюся вам.

— Ні, Ліне,— заперечив він, туманно махаючи рукою.— Іди, сядь біля Тарика. Ну ж бо, всі інші, почнімо.

Тарик був чотирнадцятирічним племінником Хадербгая і єдиним його родичем чоловічої статі. Сидів хлопець в імператорському кріслі в кінці кімнати.

Він швидко зростав і вже майже дотягнувся до рівня чоловіків у кімнаті. Але все ж таки здавався малим і тендітним, сидячи в тому величному кріслі, що раніше правило за трон кримінального короля Південного Бомбея.

Позаду Тарика стояв Назір, тримаючи руку на руків’ї кинджала. Він був захисником хлопчини і моїм близьким другом.

Я обминув довгий стіл, щоб привітатися з Тариком. Підліток пожвавів на мить, вітаючись зі мною, але майже відразу ж його погляд знову став холодним і байдужим: гартована бронза очей стала такою по смерті дядька.

Коли я поглянув на Назіра, старший чоловік подарував мені рідкісну посмішку. Вона радше нагадувала гримасу, здатну приборкати лева, але була однією з моїх найулюбленіших на світі посмішок.

Я сів біля Тарика. Абдулла і Гусейн зайняли свої місця, і нарада продовжилася.

Певний час Санджай спрямовував дискусію на бізнесові питання. Проблеми зі страйкуючими робітниками на причалі Балларду вповільнили поставки наркотиків до Південного Бомбея; деякі рибалки на причалі Сассуна, що був найбільшою суднохідною стоянкою в Місті-Острові, створили асоціацію і почали відмовлятися платити за «захист»; дружній нам радник муніципалітету був затриманий під час поліцейського рейду в одному з притонів компанії і вимагав від ради мафії все зам’яти і врятувати його кар’єру.

Рада мафії ретельно спланувала цей рейд для того, щоб радник муніципалітету ще більше заплутався в їхніх тенетах, мафія виплатила хабарі поліції, вирішивши потім витребувати вдвічі більше в цього радника за виконану послугу.

Фінальне питання було набагато складнішим і виходило за межі бізнесу. Санджайська компанія і рада, що роздавала накази, тримали в лещатах весь Південний Бомбей — територію, що тягнулася від фонтана Флори до Нейві-Нагару біля південного мису Міста-Острова та включала все, що було між ними, від моря до моря.

Санджайська компанія самотужки керувала чорним ринком на цій території, але зазвичай нас не зневажали. Навпаки, люди роками зверталися до нас зі своїми суперечками і скаргами — до представників компанії, а не до поліції. Просто зазвичай мафія діяла швидше та справедливіше і завжди була дешевшою за копів.

Коли Санджай захопив лідерство, він назвав угрупування компанією, таким чином намагаючись об’єднати гангстерів, які розділяли місто на бізнесові напрямки. Хадербгай, покійний Хан[30] і засновник, був достатньо сильним, щоб мафіозний клан носив лише його ім’я без жодних додатків. Відлуння імені Хадербгая дарувало компанії авторитет, якого не давало ім’я Санджая, і досі забезпечувало мир.

Однак час до часу дехто вирішував узяти справи у власні руки. Одним з таких злочинних елементів був амбіційний домовласник з району Кафф-Парейд, де високі дорогі житлові комплекси розкинулися на території, відвойованій у моря. Він почав наймати власних кілерів. Санджайську компанію це не влаштовувало, бо компанія мала підтримувати репутацію своїх кілерів.

Приватні горлорізи викинули неплатника оренди з вікна його квартири на другому поверсі. Орендар після падіння вижив, але його тіло приземлилося на крамницю тютюну й гашишу, що належала компанії. При цьому було поранено власника, відомого як Сяйливий Патель, і ще популярного відвідувача, який був знаним виконавцем суфійських[31] пісень.

Сяйливий Патель з його напівлегальною крамницею був справою компанії. А от завдавання шкоди великому співакові, якого обожнювали практично всі курці гашишу на південному півострові, робило цей злочин дуже особистим.

— Я казав тобі, що це станеться, Санджайбгаю,— сказав чоловік на ім’я Фейсал, стискаючи руку в кулак.— Я попереджав тебе про такі речі останні декілька місяців.

— Ти попередив мене, що хтось упаде на крамницю Сяйливого Пателя? — глузував Санджай.— Я, мабуть, пропустив цю нараду.

— Я попереджав, що повага почала зникати,— мовив Фейсал трохи тихіше.— Я попереджав, що порядок почав занепадати. Ніхто нас не боїться, і я їх не звинувачую. Якщо ми настільки перелякані, щоб ставити на дверях найманців, то самі винні.

— Він має рацію,— додав Малий Тоні.— Ось, наприклад, проблема з компанією скорпіонів. Така ситуація саме і дає таким чутіям[32], як ця багінчудг[33], ідеї нас обійти, створивши власну невелику армію.

— Це не компанія,— випалив Санджай.— Цих покидьків не визнала жодна інша компанія в Бомбеї. Це банда. Вони — потолоч з Північного Бомбея, які сунуть свого носа на південь. Називай їх як слід, приятелю, дешева маленька банда.

— Кажи що завгодно,— тихо сказав Махмуд Мельбаф,— це все одно проблема. Вони напали на наших людей посеред вулиці. Менш як за кілометр звідси двох наших найприбутковіших хлопців пошматували сікачами серед білого дня.

— Це правда,— додав Фейсал.

— Саме тому тут з’явилися наші афганські брати,— провадив Махмуд Мельбаф.— Скорпіони намагаються прорватися на наших територіях у районах Регал і Нариман-Пойнт. Я їх звідти витурив, але їх було п’ятеро, і якби зі мною не було Абдулли, все пішло б шкереберть. Моє ім’я, ба навіть твоє, Санджаю, їх уже не лякає. І якби Малий Тоні не перекроїв минулого тижня пику дилеру, то вони б і досі продавали наркотики біля місцевого коледжу, за п’ятдесят кроків від твоїх дверей. Якщо це не проблема, то я з взагалі не стикався з проблемами.

— Я знаю,— більш обережно відповів Санджай, зиркаючи на хлопчину — Тарика.

Холодний погляд хлопця навіть не змигнув за весь цей час.

— Я знаю, про що ти,— провадив Санджай.— Звісно, я знаю. Якого біса вони хочуть? Вони хочуть війни? Вони серйозно думають, що можуть у ній перемогти? Чого треба цим вилупкам?

Ми всі знали, чого хотіла банда скорпіонів: вони хотіли отримати все, і вони хотіли побачити нас у могилі або в бігах.

У тиші, яка настала після його риторичного запитання, я поглянув на обличчя членів ради, намагаючись визначити їхній настрій і готовність іти на ще одну війну за територію.

Санджай опустив очі, холодні очі на чутливому обличчі. Він розглядав усі можливі варіанти. Я знав, що його першим бажанням було уникнути війни й постаратися укласти угоду навіть з такими хижими ворогами, як скорпіони. Для Санджая найважливішою була угода, а не як, коли чи з ким.

Він був безстрашним і безжальним, але його найперший інстинкт підказував відкупитись. Я збагнув, що саме Санджай вирішив поставити конференц-стіл у нарадчій кімнаті. А ще я збагнув, дивлячись на його збентеження і нерішучість, що стіл не є символом гордості чи самовихваляння, він відображав його істинну сутність і те, що Санджай любив вести переговори й укладати угоди.

Санджай завжди залишав місце праворуч від себе вільним, у пам’ять свого загиблого друга дитинства — Салмана, який загинув у бійці під час останньої війни за владу з конкуруючою бандою.

Санджай помилував одного з уцілілих членів переможеного угрупування. Той чоловік, якого він пощадив — Вішну, якраз він створив банду скорпіонів і тепер загрожував самому Санджаю.

Санджай знав, що члени його власної ради були проти такої поблажливості й тоді наполягали, що цього виродка потрібно вбити, та й по всьому. Ці люди сприймали теперішню проблему як підтвердження своєї правоти й ознаку слабкості керівництва.

Спостерігаючи за ним, я помітив, як рука Санджая повільно поповзла праворуч по блискучій поверхні столу, неначе шукаючи допомоги і військової поради від свого мертвого друга.

Праворуч від Санджая, через вільне крісло, сидів Махмуд Мельбаф, худорлявий спостережливий іранець, якого ніколи не полишали ясний погляд і спокійний характер, хай якою лютою буде провокація.

Але його спокій був породжений смутком, Махмуд ніколи не сміявся і майже ніколи не всміхався. Якась велика втрата розбила йому серце і залишилася з ним, згладжуючи злети й падіння емоцій, неначе вітер і пісок, що густо вкривають гори в пустелі.

Біля Мельбафа сидів Фейсал, колишній боксер, майже чемпіон. Безчесний менеджер спочатку викрав усі заощадження з боїв Фейсала, а потім загнав ножа ще глибше, зникнувши з його дівчиною. Фейсал убив сволоту, а дівчина покинула місто, і її ніколи більше не бачили.

Звільнившись після восьми років в’язниці й маючи інстинкти настільки ж швидкі та смертоносні, як і кулаки, Фейсал уже декілька років був найманим убивцею для санджайської компанії. Він уславився швидким вирішенням проблем з боргами. Але своїми боксерськими навичками користувався зрідка, бо частіше мотивацією знайти необхідні кошти для боржників слугувало його пошрамоване обличчя і лютий погляд.

Після останньої війни за територію, яка звільнила декілька місць у раді, Фейсал став постійним її членом.

Біля Фейсала, нахилившись до нього, сидів його незмінний компаньйон Амір. Маючи велику голову, круглу і плоску, немов річковий камінь, пошрамоване обличчя, пишні брови і доглянуті вуса, Амір володів загадковою чарівністю боллівудського[34] актора.