Грегори Робертс – Тінь гори (страница 139)

Після двох тижнів Кавітиного креативного управління газета повернула в новому напрямку, не ліворуч чи праворуч, а вгору до якогось нового пункту призначення. Настрій значно покращився. Бомбей був чарівним захопливим місцем для життя. «Досить цієї фігні, де ми порівнюємо себе з іншими,— написала у своїй першій передовиці Кавіта.— Розплющте очі — і побачите, наскільки неймовірним є цей гігантський соціальний експеримент, у якому ви живете, а ще побачите, скільки справжньої любові його підтримує».

Люди це обожнювали. Інколи люди, народжені в якомусь місці, мають зустріти когось, хто покаже його красу замість них, і передовиця Кавіти розпалила в кожному мумбайському серці полум’я — полум’я гордості, про наявність якого ніхто з них не знав, доки Кавіта все це не розпалила. Продаж газети зріс на дев’ять відсотків. Кавіта стала хітом.

Карла довго й щасливо сміялася, коли кампанія громадянської гордості стала трендом, що спричинив низку соціальних подій по всьому місту. Я не запитував її чому, а вона не розповідала.

Вона оселилась у сусідньому номері й цілий тиждень щось виносила й заносила, цілком його трансформувавши. Її три кімнати — вітальня, спальня і гардеробна-коридор — перетворилися на намет бедуїнів.

Хвилі небесно-блакитного і білого мусліну[118] звисали з тонкої арматури в центрі кожної кімнати, приховуючи стелю. Лампочки викрутили і замінили на старі залізничні ліхтарі.

Карла забрала з кімнат усі меблі, крім ліжка і письмового стола у вітальні. Вона купила стола в музичній крамниці внизу і відпиляла ніжки, щоб можна було сидіти в позі лотоса посеред кімнати.

Вона вкрила турецькими й іранськими килимами кожен дюйм підлоги, застеленої лінолеумом, навіть ванну. Килими лежали один на одному, наче втомилися, змагаючись за увагу її ніжок.

Балкон, який виходив на « Метро-Джанкшн» і прилягав до мого, був задрапірований червоними шовковими сарі, які пом’якшували білу спеку дня прохолодними кармазиновими брижами.

Не було ніяких «піжамних вечірок», але це не страшно. Це все одно був рай, найщасливіші дні після того, як я викинув своє життя в канаву сорому дев’ять років тому.

Свобода, і щастя, і правосуддя, і навіть кохання — усі є частинами цілого: внутрішнього спокою. Коли я вперше когось налякав заради грошей на наркотики, то перетнув межу, яку прокреслив на землі свого життя. Але після переїзду Карли в готель «Амрітсар» лопата випала з моїх рук і на якийсь час я через докори сумління зупинив копання могил. Ми майже щодня разом снідали, обідали й вечеряли. Ми окремо займалися своєю роботою, але кожну вільну мить були разом.

Коли був вільний час, то ми їздили по всьому Місту-Острову. Коли в Карли був для цього настрій, вона сиділа за кермом власного авто, а Рендалл смакував содовою на задньому сидінні. Ми подивилися кілька фільмів, відвідували друзів і сходили на кілька вечірок.

Але кожної спільної ночі, кожної спільної ночі Карла поверталась у свій бедуїнський намет, замикаючи всі ті замки, які я встановив на її дверях.

Вона, звісно ж, зводила мене з розуму, але в найкращий спосіб. Люди розходяться в таких речах, я знаю, але для мене важливо не скільки чекати на якусь подію, а як чекати. А години, проведені наодинці з Карлою, щодня були чудовим очікуванням.

Інколи під час цього очікування, дуже зрідка, я замислювався про те, щоб пробити вентиляційний отвір у стіні власної кімнати. А інколи перебування щоночі на метровій відстані від Карли, за стіною, досить туго напинало гітарну струну. Але ще лишався чорний ринок, який намотував струну ще тугіше.

«Злочин — це демон,— сказав колись Дідьє,— а адреналін — це його улюблений наркотик». Кожен злочин, навіть злочин обміну валюти на чорному ринку, несе з собою адреналін. Люди, з якими ти ведеш справи, принаймні трохи небезпечні, а копи більш ніж трохи небезпечні, й кожен злочин має власні типи хижаків і здобичі.

У ті роки обмін валют на чорному ринку був практично легальним заняттям у Південному Бомбеї і вільно проводився в кожній другій тютюновій крамниці Колаби. У Південному Бомбеї було двісті десять тютюнових крамниць, і всі вони мали ліцензії від муніципалітету й санджайської компанії. Я працював у чотирнадцятьох з них, викуплених у Дідьє та санкціонованих Санджаєм. Зазвичай це була безпечна торгівля, але злочинці за визначенням є запекло непередбачувані.

Я ніколи не брав на свої обходи точок Карлу. Одне коло робилося між сніданком і обідом, друге по обіді, а ще проводилася пізня розвідка крамниць перед сном. Для боса було важливо показуватися на очі.

Керівництво кримінальною франшизою вимагає високого ступеня співробітництва, зазвичай купленого, і чітко визначених ролей і правил. Я делікатно забезпечував гроші. Санджайська компанія визначала ролі й насаджувала правила.

Але кожен міняйло, який займається обміном валюти на вуличному чорному ринку, має власну міру гордості. Завжди існує небезпека заколотів через зневіру або страх. Непослух бодай одного з моїх міняйл принесе негайне покарання від Санджая, але також коштуватиме мені франшизи. Придушувати такі заколоти, тримаючи власників крамниць між страхом і дружбою, і було моїм завданням.

Злочинність — це феодальна система, і коли ти це усвідомиш, то насправді зрозумієш про неї дуже багато. Санджайська компанія була замком на пагорбі, з ровом, переповненим крокодилами-гангстерами, а Санджай був феодальним лордом. Якщо він жадав дівчину, то брав її. Якщо він хотів убити чоловіка, то вбивав його.

Оскільки я придбав франшизу на базарі, це робило з мене когось на кшталт барона-розбійника, а крамарі були кріпаками. Вони не мали прав, крім тих, які дарувала компанія.

Злочинність — це середньовічна метрополія, яка існує паралельно з сяйливим містом, підкріплена абсолютною монархією і публічними стратами. Як барон-розбійник, який їздить від кріпака до кріпака на своєму сталевому коні, я мав право нав’язувати свою владу.

Перша навичка для ведення кримінальної франшизи — це підтримка аури незаперечної влади. Якщо ти в себе не віриш, то ніхто на вулиці теж не повірить. Люди занадто розумні. Ти маєш усе контролювати і робити це так, щоб люди навіть не думали кидати виклик.

У Бомбеї це включає багато горлання, а іноді й ляпасів, зазвичай через якісь нісенітниці, доки все не заспокоїться, і твій голос буде останнім і найголоснішим.

А далі все залежить від спостережливості. Цей жує план, а цей його ненавидить, цей слухає священні пісні з динаміка у формі Кінг-Конга. Цей полюбляє хлопців, а цей дівчат, цей аж занадто полюбляє дівчат, цей тип упевнений і сам-один, а цей ховається, аж поки не з’являться його спільники, цей пиячить, думає, палить, захлинається, підглядає, розмовляє, ходить, а оцей стоятиме зі мною віч-на-віч аж до останнього удару ножа.

— Ти чув, що сталося з Абгіджитом? — запитав мій міняйло Френсис на Регал-Серкл, коли я під’їхав до нього.

— Так.

Абгіджит був вуличним хлопчаком, який дурив туристів. Він на краденому скутері намагався занадто швидко подолати поліцейську дорожню загорожу. Врізався у кам’яну підпору мосту, і міст переміг.

— Бісовий маленький вишкребок,— сказав Френсис, передаючи мені виручені гроші.— Тепер, уже мертвий, він виколупує мій мозок більше, ніж коли був живим. А за життя цей вилупок дратував мене так, що не переказати.

— Френсисе, він аж так тебе дратував, що тут не вистачає,— почав я, перевіряючи гроші, які він мені дав.

— Що не вистачає, баба? — обурився він, здіймаючи голос настільки, щоб його почули інші міняйли на вулиці.

Я озирнувся на вуличні обличчя.

— Не роби цього, Френсисе.

— Баба, я нічого не роблю,— загорлав він.— Ти мене звинувачуєш, і...

Я схопив його за комір і поволік до провулку за кілька кроків від нас.

— Моя крамниця!

— До біса крамницю.

Я заштовхав його в провулок.

— Отже, давай вирішимо,— сказав я.

— Що вирішимо?

— Ти дуриш мене на очах у своїх друзів. Тепер ми можемо бути відвертими, бо ми наодинці. Де гроші?

— Баба, ти...

Я вліпив йому.

— Я не...

Я вліпив йому сильніше.

— У мене в сорочці,— зізнався він.— Твої гроші у мене в сорочці.

У нього в сорочці було багато грошей. Я забрав украдені ним гроші, а решту залишив.

— Мені байдуже, де саме ти дістаєш гроші, Френсисе, аж поки ти не крадеш їх у мене. І ти більше ніколи не влаштуєш такої вистави перед своїми друзями. Ти розумієш, правда?

Груба сила — це огидна річ: досить огидна, щоб розігнати стерв’ятників. Інколи це гидка робота — тримати вуличних злочинців у рамках. Вони мусять знати, що реакція завжди буде швидкою та жорстокою, і мають цього боятись. Якщо не боятимуться, то всі вони вчинять заколот проти тебе, і проллється кров.

Я повторював обходи, аж поки не назбирав досить іноземної валюти, щоб постукати у двері банку чорного ринку на причалі Балларду.

Чорні банкіри — не злочинці: вони цивільні, які коять злочини. Залишаючись на безпечному боці межі, вони не ризикують потрапити у в’язницю. Вони не висовуються, і хоча багатство могло би ввести цих людей до топ-списку, гроші для них важливіші. І вони скрупульозно аполітичні: вони притримають гроші для будь-якої партії, чи вона при владі, чи ні.

Санджайська компанія використовувала чорний банк на причалі Балларду, і скорпіони теж його використовували. А ще тут зберігали свою здобич чимало копів, і деякі важковаговики зі збройних сил, і, звісно ж, політики. Там були гроші для будівництва, гроші цукрових баронів, нафтові гроші, ну і фальшиві гроші. Так чи так, але це був один з найкраще захищених банків у місті.