Грегори Робертс – Тінь гори (страница 138)
Чоловік розвантажив з велосипеда матрац, валізу, складеного стола для гри в карти, чотири складані полотняні стільці та дві торби випивки. Я звернув увагу на випивку.
— Це для Діви,— ловлячи мій погляд, пояснив Дідьє, поки рахував пляшки.— Дівчина сьогодні обов’язково дуже захоче напитися — так, як ніякої іншої ночі у своєму житті.
— Алкоголь — це не відповідь на всі запитання, Дідьє.
Раптово з темряви з’явилася Діва.
— Мені потрібно нализатися,— сповістила вона.
Дідьє витріщився на мене своїм поглядом «Я ж тобі казав».
— А ви можете...— попросила Діва,— мої дивні нові друзі, бо ви не справжні друзі, а справжніх тут немає, і я, можливо, їх більше ніколи не побачу, як і батька, то ви допоможете мені напитися і відмиєте, коли мені стане зле, і безпечно вкладете спати, коли я вже не знатиму, що саме відбувається?
Запала пауза.
— Ну звісно! — сказав Дідьє.— Іди сюди, миле поранене дитя. Іди до Дідьє, і ми разом литимемо сльози в усі пляшки пива і плюнемо в очі Долі.
Вона, звісно ж, плакала. Вона голосила, розмахувала руками, горлала, міряла кроками маленьку хатину, спотикалася на клаптикових ковдрах і кликала дівчат танцювати.
Коли улюлюкання та плескіт у долоні досягли апогею, вона почала падати. Навін швидко її зловив і відніс на ліжко з ковдр, а руки дівчини звисали, неначе зламані крила. Вона повільно підігнула коліна до серця і заснула.
Пильнуючи у прилеглій хатині, Дідьє грав у покер з Навіном і Зодіаками Джорджами. Спостерігати було неприємно, Скорпіон не помічав махлювання, а Дідьє з Близнюком тільки те й робили, Навін же не міг не думати про дівчину, яка спала в сусідній хатині.
Я зазирнув до Діви. В хатині спало кілька дівчат, щоб дівчина не була сама. Одна вісімнадцятирічна дівчина, Анджу, вві сні обіймала світську левицю за плечі. Інша поклала руку Діві на живіт. Ще троє дівчат теж пригорнулися зовсім близько. Чийсь молодший брат спав у них у ногах.
Я підрізав ґнота в гасовій лампі, щоб не погасло полум’я, і підпалив ним москітну котушку й сандалову ароматичну паличку. Помістив котушку й ладан на металеву шафку і зачинив тоненькі двері з фанери, які трималися на мотузці.
Крізь вузькі алеї сплячої довіри я пройшов до скель і моря, які були такими ж чорними, як небо. Я стояв, дивлячись і слухаючи. У цьому місці Діва почула новини й усвідомила, що втратила все.
Стоячи на фасаді в’язниці, між спостережними вежами, я почувався спокійно. З мене випарувався увесь жах, бо якщо охорона б поцілила, то я полетів би на потрібний бік стіни.
Коли ж я спустився по мотузці з електричних кабелів униз до свободи й побіг, той спокій зник, а усвідомлення втраченого настільки мене вразило, що руки трусилися ще кілька тижнів.
Але я сам обрав це заслання, а Діву примусили до нього. І це було занадто жорстоко: смерть і батька, і всіх інших. Це була та жорстокість, яка повалить навіть найстійкішого. Я сподівався, що молода світська зірка, яка ховається у справжньому світі, має друзів, які не дозволять такому статися після повернення до несправжнього світу.
Почувся якийсь звук, і я, розвернувшись, побачив Карлу, яка стояла на кам’яному виступі на межі нетрищ. Вона прийшла на мої пошуки.
Вона мені помахала, а десь неподалік розбилась об каміння випадкова хвиля. Білі потічки стікали з чорних валунів на берег. Потім друга хвиля зачепила гребенем скелі, і я почав повертатися до світла і любові, долаючи по одному чорному валунові за раз.
Я зупинився нагорі біля Карли, і деякий час ми спостерігали за морем, яке заливало узбережжя Дівиного горя.
Ми поверталися між хатин, з яких чулося сонне дзижчання й буркотіння: зазвичай татусі спали надворі, щоб залишити більше місця своїй родині всередині, і срібний місяць купав їх у м’якому сяйві.
Потім ми шепотілися з Дідьє, Джорджами і Навіном, сидячи в хатині поряд з Дівиною, бо всі ми хотіли залишатися близько, якщо Діва раптом прокинеться.
Бомбей для Діви більше ніколи не буде таким, як раніше, деякі люди, яких вона знала до трагедії, стануть справжніми друзями, а деякі перетворяться на незнайомців у раю для преси. Так чи так, після повернення для неї все зміниться. Навін був бомбейським хлопчиною і, можливо, розумів це краще за нас. Але для наших вигнанських сердець Місто-Острів було домівкою. І ми чекали разом тієї невсипущої ночі, доки розрум’янений світанок розбудить нового вигнанця і допоможе йому виплисти на берег.
Частина IX
Розділ 51
Затишшя, що запало після шторму Лайзиної смерті й різанини в маєтку Девнані, тривало довгі спокійні заклопотані тижні. Мені це було до вподоби. Я бачив достатньо штормів щороку.
Діва увійшла у свою роль дівчини з нетрищ, а нетрища увійшли у свою роль господаря для Діви. Жоден з них не мав особливого вибору, дівчата з нетрищ обожнювали Діву, тож сформували постійну почесну охорону; убивців батька дівчини не знайшли, тож вона залишалася в найбезпечнішому місці.
Газети й досі не вгавали про різанину та зниклу спадкоємицю. Суд призначив генерального директора, який керував групою компаній, що належали батьку Діви. Гендиректор співпрацював з радами директорів, доки дівчину не знайдуть.
У нетрищах жило майже двадцять п’ять тисяч людей, і більшість із них знала, хто така Діва. Але ніхто не телефонував у газети й не намагався отримати нагороду. Діва була під захистом нетрищ, і в тому вирі хиж і півметрових провулків вона була Дану — вона була своя. Діва була захищена від горлорізів з пістолетами й від газетних заголовків.
Джорджі влаштували напівпостійну вечірку і постійну гру в покер на верхньому поверсі «Магешу». Знаменитості, які під час зупинки на світлофорі зачиняли в автівці вікна, не почуваючись у місті своїми, проводили більше часу на цих пентгаузних вечірках, ніж на прийомах у своїх психологів.
Коли заступник мера зірвав банк, то проголосив гру муніципальним оздоровленням, виключивши її зі списку злочинів. Коли митар зірвав схожий куш, то гру в покер було зареєстровано як благодійну діяльність. А коли найвродливіша молода зірка Боллівуду виграла шість партій поспіль, вигрібши гроші у всіх, окрім банку, вона настільки розпалила гру, що усі боллівудські актори пробували один по одному і програвали, намагаючись захистити свою чоловічу честь, побивши її рекорд.
Щодо Дідьє, то він напрочуд старанно працював на «Бюро втраченого кохання». Він прокидався рано, а це було настільки шокуюче, що я аж підскочив від переляку, уперше побачивши його радісного й активного о восьмій годині ранку. Дідьє завжди стверджував, що година сонячного світла — це достатня кількість дня для будь-кого, і година перед заходом сонця — це єдине справді вартісне світло.
Спочатку ця ранкова версія мого знайомого була дивна. Дідьє став пунктуальним. Він працював. Він навіть жартував.
— Знаєш,— після кількох тижнів роботи бюро сказав Навін,— я надзвичайно щасливий, що ти звів мене з Дідьє. Він працьовитий хлопак, якщо пробачиш цей вираз.
— Можливо. Не знаю.
— Ти просто ностальгуєш.
— Це не ностальгія, якщо раніше він був кращий. Я б не хотів, щоб Дідьє став бізнесменом.
Новий Дідьє таки став бізнесменом, а ще серйозним детективом, і справи у бюро йшли жваво. Він виставив рекламу «Бюро втраченого кохання» в найбільшій газеті, одній з Ранджитових, пропонуючи винагороду за інформацію про місцезнаходження Ранджита — власника «Ранджит-медіа» і «Бюро втраченого кохання».
Оголошення не принесло жодних нових ниточок, але всі в місті заговорили про «Бюро втраченого кохання», і це привело більш ніж десяток нових клієнтів, кожен з яких стискав у руках папку з фото й поліційними звітами про їхніх зниклих коханих. І коли двоє з цих зниклих коханих були знайдені за кілька тижнів завдяки вуличним зв’язкам Дідьє та дедукції Навіна, тоді бюро привабило ще більше клієнтів, усі вони готові були платити завдатки.
Карла, звісно ж, мала рацію: ринок — це потреба, яка сама себе задовольняє. Втрачені кохання, забуті чи покинуті перевантаженими поліцейськими департаментами, є постійним серцевим болем, і для копів також, і потребою, яка вимагала свого задоволення. Бюро працювало добре, втрачені кохання відшукувались і возз’єднувалися з серцями, які не могли їх не шукати.
Вінсон і Ранвей теж час до часу приходили на вечірки Близнюка Джорджа. Вінсон був щасливий, але не полишав Ранвей ні на мить, хіба що вона його відсилала геть або наказувала десь почекати.
Дівчина з льодом в очах, здавалося, прийняла смерть свого хлопця. Вона більше його не згадувала. Але якщо цей привид і пірнув у річку прийняття, якась тінь все одно залишалася на молодому личку. Так наче кожен вираз обличчя чи порух руки був захмарений нерішучістю.
А все ж таки Ранвей видавалася здоровою та спокійною. І вона почала одягатися, мов Карла, в тоненький
На час загадкової відсутності Ранджита, власника першорядної газети, Кавіту Синг із провідної журналістки перетворили на заступника головного редактора. Той факт, що Карла мала вирішальний проксі-голос у «Ранджит-медіа», був дуже важливий. Той факт, що колонки Кавіти були найпопулярніші в місті, був вирішальний.