Грегори Робертс – Тінь гори (страница 134)
Це була хоробра пропозиція, оскільки хлопчина ще й досі був членом компанії, і ми обоє знали, що Санджай не схвалить моїх гостин.
— Та ні, Фарзаде,— відкараскався я.— Надолужимо в якийсь інший день.
В «Амрітсарі» я повністю роздягнувся і довго мився під душем. Діва, мабуть, обожнювала пінисті ванни з ароматичними оліями в маєтку свого батька, а тепер муситиме митися в маленькому тазику посеред нетрищ, і як усім іншим дівчатам, їй доведеться митися повністю одягненою.
Бідна дитина, подумав я, знову одягаючись, але нагадав собі, що Навін був лише на відстані одного дзвінка від прохання про допомогу. І було цікаво, скільки ще часу знадобиться індійсько-ірландському детективу, аби визнати свою закоханість.
Я приготував сендвіч без хліба, але з тунцем, помідорами і цибулею між шматочками сиру пармезан, випив два пива і ще довго продивлявся схеми чорного ринку від Дідьє.
Він зібрав цілі аркуші нотаток, з біографіями основних гравців, середніми щомісячними прибутками, зарплатами й відкатами. Прочитавши їх, я склав папери на краю ліжка і взяв свого записника.
Там було нове коротке оповідання, яке я намагався написати, про щасливих людей, які робили щасливі речі. Історія кохання. Байка.
Я спробував додати кілька нових рядків до потоку вже скомпонованих слів. Перечитав перший параграф.
Я продовжував битися над оповіданням, але персонажі почали змінюватися, слідуючи власним законам, і перетворилися на знайомих мені людей — Карлу, Конкенона, Діву.
Обличчя розпливлися, мої очі заплющилися, і кожне повернення до тексту було черговою хвилею сили волі. Я почав колихатися в морі реальних та уявних облич.
Записник упав біля ліжка. Нескріплені сторінки з нього розлетілися вихором. Підвісний вентилятор переплутав сторінки моєї щасливої історії з кримінальним синопсисом Дідьє. Його сторінки впали на мої, а мої приєдналися до його, і вітер приписував злочину кохання, а коханню злочин. Поки я спав.
Розділ 49
Ідрис невтомно повторював, що підтвердження приходитимуть постійно. Та якщо вони й приходили, то я їх не бачив, навіть у снах. Ідрис говорив про духовні речі, але для мене у слові «духовний» було єдине — природа. Я не знайшов свого зв’язку з його тенденційним полем, а там, на межі світу, здавалося, що тільки з Карлою у мене є зв’язок.
Я дослідив усі віри, які спромігся знайти. Я вивчив молитви на мовах, якими не розмовляв, і молився з вірянами після кожного запрошення з їхнього боку. Але я завжди швидше знаходив зв’язок з людьми й чистотою їхньої віри, а не з тим релігійним кодом, якому вони слідували. Я часто мав з ними багато спільного, окрім, звісно, їхнього Бога.
Ідрис розповідав про Божественне мовою науки і розповідав про науку мовою віри. Для мене це мало дивний сенс, у той час як лекції Хадербгая на тему космології залишали по собі лише цікаві запитання. Як і будь-який учитель, Ідрис був мандрівкою, а я хотів у цій мандрівці чогось навчитися, але той духовний шлях, що мені видівся, вів лише в ліси, де теревені затихали, аби птахи могли відшукати дерева, і океани, і річки, і пустелі. І кожен чарівний ранок, коли я прокидався, кожен прожитий день, кожен вечір, відданий писанню, тримав у собі невимовну порожнечу запитань.
Я помився, випив кави, прибрав у оселі та спустився до свого мотоцикла, припаркованого у провулку біля будівлі. У мене було призначено зустріч з Абдуллою. Я хотів його побачити і водночас боявся цього, потому як дружба потьмяніла в його очах. Тож я їхав і згадував про Діву Девнані, багатеньку дівчину в дуже бідних нетрищах, чий батько спостерігає, як пісок сіється крізь його пальці. Я вирішив купити їй трохи керальської травички та пляшку кокосового рому і віддати під час наступного візиту.
Коли я припаркував свого мотоцикла біля мотоцикла Абдулли, навпроти готелю «Саураб», то не зразу й неохоче глянув на свого друга, але очі, які зустрілися з моїми, були так само щирі, як і завжди. Він мене обійняв, і ми втиснулися в невеличке сидіння за столом, що дозволяло нам обом бачити двері.
— А ти став темою для розмов,— сказав Абдулла, поки ми наминали
— Хтось на нього погодився?
— Звісно ж, ні,— між жуванням мовив Абдулла.— Я відгамселив ДаСилву бамбуковою палицею. Він відмовився від парі.
— Круто.
— Зараз беруться до уваги слова Санджая, а той хоче, щоб ти жив.
— Як кіт, який бажає залишити мишку живою?
— Швидше як тигр і мишка,— відповів Абдулла.— Він вважає скорпіонів котами, які ненавидять тебе більше, ніж ДаСилва.
— То для Санджая я — мішень чи корисна можливість відвернути увагу?
— Останнє. Він не очікує, що ти довго протягнеш за межами компанії. Але ти став корисним, в особливий спосіб.
— Га?
— Поки ти живий, то дратуєш інших.
— Дякую.
— Немає за що. Особисто я переконаний, що ти дратуватимеш навіть після своєї смерті. Це рідкісна здатність.
— І ще раз дякую.
— Немає за що.
— Які в мене шанси займатися бізнесом?
— Він не вважає, що ти проживеш досить довго, щоб розпочати бізнес.
— Мені дійшло. Але якщо я дотягну, скажімо, до післязавтра, коли все стартує, то як поводитися?
— Санджай мене запевнив, що він тебе ліцензує, як і всіх інших, але за вищими відсотками.
— А ще кажуть, що мафіозні боси не мають серця. А я зможу виробляти власні паспорти?
— Він не вважає, що ти зможеш...
— ...прожити так довго. Але якщо таке станеться?
— Санджай сказав, що тобі заборонено наближатися до паспортної фабрики. Твій юний асистент Фарзад особисто приходив до Санджая, щоб попросити дозволу вчитися в тебе. Санджай сказав, що він не думає...
— ...що я проживу так довго, правильно, але він же цього повністю не виключає?
— Ні. Він наказав Фарзаду не контактувати і не розмовляти з тобою.
— А якщо я придбаю власні прилади і почну фальшувати документи?
— Він не вважає...
— Абдулло,— зітхнув я,— мене не хвилює переконання Санджая, що я не доживу й до кінця зими. Я поважаю лише власну думку з цього приводу. Лише скажи Санджаю, що може прийти та мить, коли йому теж знадобиться один з моїх паспортів. Якщо його таке влаштує, то я б хотів почати власне виробництво. У мене це добре виходить, і це злочин анархістів. Спробуй переконати Санджая, гаразд?
—
Приємно було почути від нього слово «брат», але я не знав, чи Абдулла прийняв моє дезертирство від компанії, чи просто його власне незадоволення штовхало його ближче до мене-ренегата.
— Ти збираєшся зайнятися усіма справами Дідьє? — запитав він.
— Не всіма. Я відмовився від торгівлі наркотою. Компанія може зайнятися цим, якщо є таке бажання. Амір, наприклад. І повіями також. Вони можуть прибрати до рук усю мережу повій у Південному Бомбеї. Я простив усі їхні борги і відпустив. Вони десь там, займаються власними справами. Але компанія, мабуть, може з ними передомовитися, гадаю.
— Усе буде виконано ще до ночі,— низьким голосом проспівав Абдулла, розкочуючи склади.— То без наркотиків і дівчат що конкретно в тебе залишиться?
— Усі валютні спекулянти залишаться мені. Мені вистачить цього десь на місяць, щоб перевести принаймні п’ятнадцять трейдерів чорного ринку з фонтану Флори на Колабський ринок. Якщо все вигорить, то я непогано влаштуюся. А на додачу я спеціалізуюся на годинниках і техніці. Кожен вуличний ділок спочатку приноситиме речі мені, а вже потім усім іншим покупцям. Гадаю, що зможу все налаштувати.
— Годинники? — здивувався він, грізно насупившись.
— Колекційні годинники дорого коштують.
— Але ж
— Я не солдат, Абдулло. Я — гангстер, і ти також.
— Ти був одним з його синів. Як ти можеш сидіти тут і розповідати мені про годинники?
— Ну гаразд,— мовив я, намагаючись усе виправити.— То, може, поїдемо на Нариман-Пойнт, і я сидітиму
Абдулла підвівся з-за столу, вийшов з ресторану і попрямував до мотоцикла. Він не оплачував рахунків у жодному з ресторанів Південного Бомбея. Так вчиняли усі гангстери. Я заплатив, залишив офіціантам чайові та приєднався до нього.
— Справді, слід проїхатися,— погодився Абдулла.
Я прямував за ним до Бомбейського університету, де ми припаркувалися, пройшли через колонади й листяні вулички і опинилися у відкритому спорткомплексі, який називався «Азад-Майдан» і містився позаду студмістечка й інших університетських будівель.
З вулиці спорткомплекс відгороджував паркан із залізними списами згори і лише одним входом, з якого стежка через увесь стадіон вела до університету. Невидиме сонячне озеро золотом відбивалося від кожної поверхні.
Ми з Абдуллою разом йшли попід парканом, якраз біля волохатих бур’янів, що розрослися внизу.